Сьогодні ми розмовляємо з ним.
— Які паралелі з сучасністю ви вбачаєте в подіях, що описуються в екранізованому
вами романі Дюма?
— Добре сформулював відому істину Йосип Бродський. Він якось сказав,
що історія людства — це просто історія костюма. Людство нічого не вчиться.
І можливо, в цьому й полягає головне прокляття роду людського. Адже Господь
дарує людям життя, а вони так нерозсудливо й так бездарно розпоряджаються
ним! Ради якихось помилкових політичних ідеалів, ради грошей, пристрастей:
ненависті й нетерпимості! І сьогодні в світі, по суті, нічого не змінилося:
люди, як і раніше, забувають про головне. Треба просто жити й радіти кожній
хвилині прожитого життя, яке дарував нам Господь. І не випадково в фінальній
дуелі картини Келлюс, вмираючи, простягає руку своєму ворогу Антраї й каже:
«Ми могли бути друзями». Прийшло усвідомлення чогось важливого. Але...
народяться нові Келлюси, і все знову повториться спочатку, вони знову полізуть
у бійку.
— А чи були у вас якісь особливі проблеми з драматургією? Адже переклад
романної форми в сценарій завжди пов’язаний з труднощами.
— Звичайно. Труднощі були, й далеко не всі з них вдалося подолати...
Зізнаюся, тут була ще одна проблема, яка, власне, виникає у мене на кожній
картині. Це потреба в такій-собі внутрішній концепції картини, опорній
ідеології. Я повинен знати, про що все це... (Це не для глядача, а для
себе). І ось на «Графині» вже йдуть зйомки, а цей внутрішній стрижень —
не знайдено. І раптом мене осяяло: Бюссі й Монсоро — це «зайві люди». Тому
що Бюссі — останній лицар Франції, а Монсоро — один з перших буржуа (я
маю на увазі психологію персонажів) — народився раніше встановленого. Й
тому вони обидва приречені. А Діана — тільки каталізатор їхньої загибелі.
Своєрідний «янгол смерті» кожного з них.
Коли я це сформулював — все стало на свої місця, й подальша робота була
справою техніки (повторюю, що глядач може цього й не усвідомити. Це моя
особиста система координат).
— Як ви працюєте з актором?
— Я ніколи не «ламаю» артиста, я намагаюся створити ілюзію, що він усе
робить сам. Але твердо акцентую на потрібних мені речах.
І ще. Будь-який артист, навіть найчудовіший, іноді в кадрі «провалюється».
Але я намагаюся знімати таким чином, щоб при монтажі була можливість завуалювати
цей «провал» (я знімаю однією камерою, але як би багатокамерним методом,
і при монтажі у мене завжди є можливість залатати дірку). Сергій Жигунов
з цього приводу якось кокетливо пожартував: «У вас навіть я добре граю».
— Яке ваше ставлення до авторського кіно?
— На авторське кіно, я вважаю, у всьому світі мають право чоловік п’ять
— на пальцях можна перерахувати. Правда, претендентів зняти щось «отаке»
й справити враження на критиків — безліч. Але ці люди, по-моєму, «надувають
щоки», просто намагаючись приховати свою професійну невмілість. Я роблю
кіно не для критиків, а для глядача. Я роблю «маскульт», але ніколи не
тримаю глядача за дурня. І тоді вони відчувають деякий, як я це називаю,
«подих духовності», який повинен проглядати з екрана. У будь-якій моїй
картині є спроба сприяти, як говорили класики, — «пом’якшенню вдач». Це
і є головним призначенням будь-якого мистецтва.
— Наскільки мені відомо, за першою освітою ви педагог? Чим стало для
вас кіно?
— По секрету, ексклюзивно, скажу. Це своєрідна втеча зi справжнього
життя. Світ такий недосконалий. Я не люблю, мені не подобається жити так,
як ми всі живемо. Напевно, я не вмію жити. А в кіно я створюю свою ілюзію
життя. Мені вільно розпоряджатися темами, долями, формами... Я граю в життя.
Й мені це подобається...






