Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

«Як в’яжу-вишиваю, про біль забуваю»

Будинок 80-річної Марії Манько з Вінниччини схожий на музей
4 лютого, 2021 - 10:08

80-річна жителька села Тиманівка на Вінниччині не уявляє життя без вишивки та в’язання. Її оселя схожа на музей, де всюди вишиті та в’язані рушники, скатерки, килими і картини.

«Зараз я живу, як у казці, — говорить Марія Манько, — прокидаюсь, а на стелі у мене картина з квітами, на стінах в’язаний очерет, соняхи, лісочок, калина. У п’ятнадцять років вишила собі сорочку. Своїй сестрі помагала вишивати, то вона продала свою вишиванку, а я ні. Бо це моя гордість життя».

Навчилась пані Марія вишивати та в’язати у шкільні роки. Пригадує, як в четвертому класі дядько зробив із проволоки шпиці для в’язання. «З того часу я не забувала це ремесло. І дітей своїх навчила. Адже це наші традиції, вони в нас в крові. В молодості дуже бракувало часу для вишивання і в’язання. А коли в 2012 році помер мій чоловік, мені було важко переживати його втрату. Ночі довгі, одній сумно, так я почала вишивати і в’язати. Тоді я корову і свині тримала. То вдень господарюю, а вночі вишиваю».

Пані Марія розповідає, що за вишиванням минає смуток, думки стають врівноважені, світлі, і хвороби не так надокучають. Нитки виторочує із старого одягу, який приносять доньки. Узори до вишивки і картин завжди придумує сама. «Подивлюся, як квітка розцвіла, лебеді, як плавають, і так собі сама вишиваю. У 2017 році перенесла інфаркт, і зараз вночі важко заснути, то проблеми із тиском, то серце болить. Я сама кажу до себе: «Гайда вставай!» Якщо можу, в’яжу, ні, то торочу нитки, а під ранок відчуваю — мені стало набагато краще, минає біль і сон сам на очі лягає. Подрімаю кілька годин і йду господарювати. Багато пережила горя: брата мого вбили під час війни. Батьки обоє важко працювали. Я ходила в школу лише до 5 класу, а потім мама не пустила, адже не було в що одягнути та взутися. Батьки важко працювали, щоб не померти в роки Голодомору, пішли в колгосп. В 15 років я пішла працювати на будівництво, і так до 18 років, потім працювала ланковою на буряках, дояркою на фермі — все життя у важкій праці. В 1963 році одружилась, разом із чоловіком виховали двох донечок. Зараз тішусь, що маю онуків. Зяті в мене хороші, один з них воював в АТО».

Свої роботи пані Марія не продає, лише дарує: «Я сама зв’язала на стелю картину, сама її підбила, ніхто мені не допомагав, аж 300 грам цвяхів використала — і все, тепер не можу налюбуватися. В’яжу до цієї пори і не хочу покидати. Бо ці нитки ніби тримають на білому світі».

Леся КЕСАРЧУК, фото надано авторкою
Газета: 
Рубрика: