…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок. А він таки настане неодмінно.
Михайло Драгоманов, український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, громадський діяч

«Який же Iлля Муромець росіянин? Народився в Чернігові, а похований у Києві!»

Цьогорічний лауреат Шевченківської премії Володимир Рутківський любить «витягувати те, що сидить під кущем»
16 лютого, 2012 - 00:00

— Ця премія, як і для всіх письменників, для мене означає дуже багато, адже це найпочесніша премія в Україні.

Я собі думав: навіть якщо не буде Шевченківської премії, то всі добрі слова про мою творчість здатні замінити її. Я не ганяюся за грошовими еквівалентами, мені просто важливе тепле слово про мою роботу.

Щодо самої премії... Я висувався вже кілька разів. Торік мої захисники зіткнулися з захисниками книжки Василя Шкляра з його «Залишенцем». Тож у мене не було завищеної самооцінки. Я знав, що в мене й цього разу доволі сильні суперники. Це Петро Мідянка, деякі речі якого вважаю просто геніальними. Мирослав Дочинець — теж досить чудовий, бачить зсередини свій текст...

— Ви вже придумали, на що витратите гроші (250 тисяч гривень)?

— Якби це було двадцять років тому, я б не задумувався, на що їх витратити... Я сам, своїми руками вицюкав собі двоповерхову хату з ракушняку.

— Своїми руками?

— Аякже! Письменники не тільки сидять за столом як майстри слова, а ще й можуть бути майстрами на інші руки. Тож потратив би на будинок...

А ще більше я люблю мандрувати. Тому поїхали б із дружиною в Карпати чи до любої моєму серцю Угорщини... Та оскільки мені вже 75 років і мандрівками не дуже пахне, то я, порадившись із друзями, вирішив, що було б непогано покласти цю премію на депозит і за відсотки від неї створити якусь премію для дитячої літератури. Нехай би називалася «Джури».

От ми зараз носимося з цією ідеєю, як із писаною торбою. Це буде така собі альтернатива премії ім. Лесі Українки, яка дуже задержавлена. Наприклад, її дають не тому, що твір цього вартий, а тому, що якийсь «регіон недоохоплено». А наша премія буде суто за досягнення в дитячій літературі.

Дитячі письменники, на мою думку, — це найбільш затуркана, зацькована частина нашого письменництва. І це буде певною підтримкою для них, бо сума буде більш-менш такою, що дасть можливість письменникові бодай рік посидіти над своїм текстом, без поспіху, не кидатися в якесь заробітчанство. Адже мені відомо, у якому стані дитяча література. Знаю, що члени Шевченківського комітету з величезними труднощами давали мені цю премію. Бо побутує така думка, що дитячим письменникам нічого не треба і що в них є своя премія імені Лесі Українки, яка становить близько десяти тисяч гривень. Але ж тут різниця в грошовому еквіваленті просто величезна.

Ну й дещо віддам жінці за борщі, які вона варила для мене, коли я писав.

— Торік Василь Шкляр відмовився приймати Шевченківську премію доти, поки не звільнять Табачника...

— Як кажуть, гроші не пахнуть. Мені ця премія все-таки потрібна для іншої премії в дитячій літературі. А якщо говорити по совісті, то Василь Шкляр має рацію.

Знаю, що зараз відбувається тиск на все українське в гуманітарній сфері й не тільки. Це перекручування, просто шулерство, справжньої української історії.

Але давайте не говорити про негатив, бо що більше говоримо про негатив, то гірше для нас. Треба це сприймати з гумором.

— Ви раніше писали поезію, потім перейшли на прозу, зокрема на дитячу історичну літературу. Чому?

— Так, я вважаю себе казкарем. Це мій основний профіль. Казкарство мені найбільше до вподоби. Дуже люблю подлубатися в нашій міфології, мені подобається «витягувати те, що сидить під кущем».

Свого часу я пробував друкуватися в поезії, але мені відмовили як «українському буржуазному націоналістові». Я змушений був утікати до Москви на літературні курси, які мені допоміг улаштувати мій товариш Борис Олійник... Я «побував» майже в усіх жанрах: поезії, прозі, драматургії, кіносценаріях, а вирішив урешті спинитися на дитячій літературі. Тому що в моєму дитинстві, це було по війні, ніякої дитячої літератури не було. І я переконаний, що знаю дитячу психологію. Себто я люблю писати про себе. Хоч у мене було важке життя, але в дитинстві траплялося дуже багато пригод. Я тяжію до веселого, чогось позитивного.

Я люблю всіляку нашу національну бісівщинку, чортівщинку... Зараз Іван Малкович має намір видати доповнений «Бухтик з Тихого затону». От у першому томі «Бухтика з Тихого затону» є таке собі Водяне Бісенятко...

Мої персонажі дуже схожі на персонажі Лесі Українки. Але це, так би мовити, наша сучасна нечиста сила, якої ми боїмося, але без якої не можна уявити наших сердець.

Мені б ще хотілося розібратися, так би мовити, у генеалогічному дереві Баби Яги, чи взяти б такого страшного персонажа, як Змій Горинич... Про нього я вже написав казкову повість.

У нас казкові повісті вже називають словом «фентезі», а я не люблю іноземних слів, бо в нас є багато своїх відповідників.

А скільки нам довелося втратити через росіян, які підробляли все їх під себе... Нам не треба відхрещуватися від свого, а битися за нього. Ось вони вкрали нашого Іллю Муромця. «Это известный русский богатырь»... Який же він російський богатир, якщо народився під Черніговом і похований у Києві! Чи взяти мого земляка Івана Піддубного. Та він же до самої смерті не знав російської мови, а енкаведисти йому на спині вирізали національні знаки... Потім назвали «велікій рускій богатир»...

Та я не хочу розвивати ворожнечі. Гадаю, наше суперництво з будь-якою нацією має відбуватися не методом запльовування, а просто треба створювати переконливі, кращі тексти, ніж це роблять вони.

— Нині діти не так цікавляться книжками...

— У цьому винуваті виключно дорослі. Кожен із нас пам’ятає себе після школи: не можемо п’ять років після її закінчення читати наших класиків, так погано їх викладають — примітивно, казенно...

— А чи є в нас зараз справжні козаки — духом?

— Не знаю. Із цим проблема. Думаю, найкращий вияв козацтва — це відмінно робити свою справу у своєму ремеслі.

— Ви народилися на Черкащині, а живете в Одесі. Там вам не бракує українського?

— У мене тут є певне коло друзів, однодумців, моїх українських побратимів... І вже за 50 років якось звик тут жити, але не вважаю це місто своїм рідним, хоча поважаю його за те, що тут у мене є друзі по духу.

— Чим ще маєте намір порадувати ваших шанувальників?

— Вирішив написати щось про вічне життя, що воно не єдине, що є паралельні світи, що взагалі смерть — це перехід в інші світи.

Ми з геніальним поетом, видавцем Іваном Малковичем маємо намір видавати казкову трилогію про Змія Горинича, Бабу Ягу...

Раптом у Карпатах, на одній із гір, неподалік від Говерли, ожив Змій Горинич. І що з ним робити, як ви думаєте?

— Мабуть, якось знищити?

— Та ви що?! Яке ми маємо право його знищувати? Він має право на життя, як і ми.

— Але ж він нападає на людей...

— Так, він навіть їв дітей.

— То що, навчити його їсти щось інше?

— Ні, його вже майже не виховаєш, бо він дорослий. Але я знайшов вихід... Мені всі зааплодували і сказали, що видаватимуть. Але нехай поки що це буде загадкою.

І ще влітку вийде книжка про Іллю Муромця, який є українцем.

Оксана Климончук, УНІАН, 11 лютого 2012 року
Газета: 
Рубрика: