Андрій МОСІЄНКО
— Не треба знімати! — спробували зупинити мене продавщиці.
— Нічого, нехай фотографує, він — мій друг, — заспокоїв їх синьйор
Антоніо Коста, заговоривши російською з легким акцентом, який видавав те,
що він італієць, і для переконливості взяв мене за руку і наблизив до себе.
Російську мову генеральний секретар ЄБРР вивчив, коли більше двадцяти років
тому після закінчення школи він, так само, як і діти італійських комуністів,
приїхав вчитися до Московського Державного Університету. Син маршала італійської
армії (до речі, його батько, якому 95 років, і мати, якій 87, — живі),
провчившись два роки, поїхав продовжувати навчання до Каліфорнійського
університету в Берклі, де традиційно вчиться ліберально-демократична еліта.
Потім він знов приїхав до Москви, де викладав математику. Його кращими
друзями були Олег і Іван... Перший помер від раку, інший загинув в катастрофі
на кораблі.
— Звідки ви дізналися, що я буду тут? — обережно поцікавився синьйор
Коста.
— Йшов Хрещатиком, побачив, як ви виходите з «Мерседеса» і пішов за
вами, — сказав правду я.
— Де ви працюєте?
— Я свого роду папарацці, — пожартував я у відповідь.
Слухаючи мене, італієць затримав погляд на моїх очах, немов перевіряючи,
а, почувши слово рідною мовою, розсміявся і повторив:
— Папарацці, кажеш...
— Руссо кавіаре! — зорієнтувався у ситуації один з продавців, але його
колеги, як і раніше, не розуміли, що перед ними — головний банкір Європи.
Синій бейдж, прикріплений до кишені піджака, їм ні про що не говорив.
— Хто це? Хто це? Хто це? — пройшло лавами.
Відібравши п’ять баночок ікри, європеєць поліз у кишеню за гаманцем.
— Беріть більше, — розкотили губу продавці.
— Не можу, — тепло посміхнувся банкір і, відходячи до прилавка з копченими
курками, ковбасою та іншим апетитним харчем, додав, — у мене немає грошей.
Щойно він розплатився за кав’яр, як його помічник вийняв з кишені розграфлений
лист паперу і, поклавши на прилавок мобільний телефон, акуратно вписав
витрату.
Зрозумівши, що новоявлений український папарацці явно не хоче дати йому
спокій і користується його добротою, банкір вирішив перетворити своє небажання
афішувати своє особисте життя на прекрасне пабліситі для себе. Він підлестився
до бабусі, пройшовся до прилавка з квітами і дорогою спитав:
— А що це за ринок?
— Найкращий і найдорожчий у Києві, — відповів я.
— Найдорожчий... — задумливо промовив він на ходу.
Через декілька хвилин він пішов до виходу.
— Ви знаєте, вас легше було сфотографувати на ринку, аніж Президента
нашої країни, — посмілішав я.
— Так. Я дуже демократичний, — відповів Коста дорогою до машини.
Підійшовши до машини, він поглянув на квітучі каштани, дівчат, що проходили
повз і якось задумливо вимовив:
— Добре у вас тут. І дівчата у вас дуже гарні...
— Чим багаті, — підтримав я його.
— І, головне, добрі, — закінчив з придихом він, немов щось пригадав.
— А як багато у вас було дружин? — поцікавився я пізніше в інтерв’ю,
що несподівано склалося.
— Одна, — відрізав він.
Потім він перейшов на англійську і заговорив про політику, про те, що,
зрештою, його зрозуміло українське керівництво в питанні організації зустрічі.
Дипломат з великої літери, він розпочав свою кар’єру особистим помічником
Генерального секретаря ООН. Потім була міжнародна організація в Парижі,
потім — Європейський Союз, тепер — Європейський банк реконструкції та розвитку.
У розмові він неохоче виголошував сентенції, зазначив, що його хобі
— марафонський біг і їзда на коні.
— Коли я біжу, я можу думати, коли їду на коні, то всі сили й думки
йдуть на те, щоб керувати твариною, — сказав він і додав. — Будете в Брюсселі,
заходьте.
Іншої пропозиції від дипломата не варто було й чекати, хоча я б поїхав.
