Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Життя та його імітація

16 січня, 1999 - 00:00

Початок в «Дні» № 6

Подією цього ТБ-тижня, на мою думку, стали фільм Романа
Балаяна «Ніч у музеї Параджанова», епіграфом до якого послужила розмова
з Романом Гургеновичем у «Телеманії» («1+1»), і останнє у своєму житті
телевізійне інтерв’ю Ролана Бикова, дане творцям проекту «Родом з України»
(ЮТАР). Обидва проекти, різні за жанром і засобами виконання, об’єднувала
одна істотна деталь: адекватність подій у кадрі рівню особистостей, про
котрих розповідали автори цих передач. У «Родом з України» по волі чи мимоволі,
але тележурналісти весь простір програми і кермо влади фактично віддали
Ролану Бикову. Саме він режисирував хід, настрій, емоційну ноту розмови,
і навіть чисто візуально Ролан Антонович був присутній у кадрі як господар,
за своїм великим письмовим столом у своєму робочому кабінеті, мимохідь
відповідаючи на телефонні дзвінки, не погоджуючись і сперечаючись з ведучою
Оленою Лазуткіною... І така атмосфера інтерв’ю дозволила Бикову бути неймовірно
сповідальним. Коли відкриті, здається, всі душевні й серцеві шлюзи, і людина
не грає себе, не вигадує себе (як це часто трапляється перед камерою),
а просто залишається ненапруженою, розчуленою і розслабленою — а відтак,
найбільшою мірою самою собою. Мені здається, такого Ролана Бикова чимало
телеглядачів відкрили для себе вперше — в останньому його інтерв’ю...

А Сергій Параджанов у версії Романа Балаяна був неймовірно
реальним, неначе присутнім у студії й у просторі фільму — як людина, котра
передусім геніально жила, творила не тільки, скажімо, фільми, колажі чи
тексти, а кожну мить свого буття, однаково самоцінну за будь-яких обставин
і однаково багатомірну, неоднозначну, яка переливається з однієї крайності
в іншу, з одного замежного стану в інший — через короткі миті буденної
та загальнозрозумілої нормальності... Чудова камера оператора Миколи Мандрича
і вражаючий монтаж перетворили безмовну кіноподорож музеєм Параджанова
на емоційно насичену й надзвичайно захоплюючу рефлексію над образами душі
Майстра. Коли до великої спадщини торкається інший великий художник, яким
по праву ми вважаємо Романа Балаяна — іскра справжнього, нефальшивого вогню
викрешується завжди.

І як соромно, боляче було спостерігати розмову на Новому
каналі ведучої Лідії Таран із Наталією Дуровою. Напроти знаменитої дресирувальниці,
котра сиділа витягнувшись у струночку, з абсолютно рівною спиною, і котра
явно прийшла в студію для серйозної, важливої для неї духовної розмови,
розвалилася на дивані молода невихована істота, безперервно перебиваючи
немолоду пані, усім своїм виглядом демонструючи, що, мовляв, звісно, ця
«бабка-кульбабка» несе нікому непотрібну нісенітницю, та що вдієш... У
такому дусі проходила вся розмова, результатом якої стала обірвана на півслові
історія Наталії Юріївни, незважаючи на її м’який протест. І як було сумно,
що вельми досвідчений Андрій Куликов, до якого слідом за цим перейшла естафета
прямого ефіру, молоду свою колегу не осмикнув, не поправив. І не лише не
дав Наталії Дуровій закінчити розповідь, що цілком можна було зробити замість
запланованої звичайнісінької новоканальної репризи, яку забуваєш рівно
через дві хвилини, а навіть не вибачився. Немарно, ясна річ, телевізійний
прямий ефір нерідко порівнюють із рентгеном. Коли для людини в кадрі люди,
з котрими його зводить фах — лише персонажі його журналістських екзерсисів
чи епізоди його особистої кар’єри, це прямий ефір висвітлює відразу. І
довіру глядачів не обдурить постійно й навіть дещо маніакально присутній
у кадрі пейджер, покликаний нібито підкреслити особливо інтимний і душевний
зв’язок з аудиторією. Потрібно, аби на цей особливий зв’язок працювало
ще й власне серце.

Наталя ЛІГАЧОВА, «День»
Газета: 
Рубрика: