Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети
Євген Маланюк, український письменник, поет

Зовсім навіть не смішно...

21 листопада, 2009 - 00:00

Є в нас така погана, навіть дика звичка — весело гигикати, коли представники іноземних держав плюють нам в обличчя на нашій же території. І, продовжуючи весело гигикати, розтирати політичні нечистоти по власному й обличчю нашої держави.

У четвер пізно ввечері на спільній прес-конференції Юлія Володимирівна й Володимир Володимирович не лише відрапортували про домовленості з газових питань, а й удосталь поглумилися над українським Президентом.

Російська журналістка попросила прем’єра Путіна прокоментувати паралельний офіційний візит до Києва грузинського лідера, кума Віктора Ющенка — Михаїла Саакашвілі.

«Чим займалися наші колеги, гадки не маю, але думаю, що двом президентам завжди є про що поговорити, щось обговорити, кудись сходити. «Бойцы вспоминали минувшие дни и битвы, что вместе продули они», — продекламував Путін. — Ми ось підемо зараз на вечерю, мене колега (прем’єр Тимошенко) запросила. Говоритимемо про Чехова. Що можна ще порадити й порекомендувати? Двом президентам краще провести вечерю, якщо вони вечерятимуть, без краваток. Краватки нині в ціні, може ще... Ну, ви мене розумієте. З’їсть гість Ющенка ще краватку».

Для здорової нації, погодьтеся, були б зайвими й коментарі. Але цим похвалитися Україна, вочевидь, не може. Зате відносини українського й російського урядів, як нас запевнили, «комфортні» й вирізняються стабільністю. Щодо цього ми можемо бути спокійними. Причому вони настільки комфортні, що на репліку Володимира Путіна наш прем’єр відреагувала кокетливим гигиканням. «Володимире Володимировичу, я точно можу без краваток проводити вечері».

Слід сказати, це вже не вперше Путін дозволяє собі подібні висловлювання на адресу Ющенка. Ми пам’ятаємо історію з мазуриками, літаками... Тоді Тимошенко теж гигикала. Її за це критикували, але, напевно, критика тоді не дійшла до вух українського прем’єра.

Тому хочеться ще раз нагадати Юлії Володимирівні, що Президент, хоч би яким він був, — це передусім символ держави. Як прапор, як наш тризуб. І лише потім політичний опонент.

Ми, українські громадяни, можемо в себе вдома, у своїй країні, критикувати нашого Президента, бо ми його обирали, ми стояли на Майдані й знаємо йому ціну. Але коли прем’єр сусідньої країни публічно принижує Президента багатомільйонної держави, це означає одне — він принижує й усіх нас.

У Юлії Володимирівни можуть бути які завгодно стосунки з Віктором Андрійовичем, але український прем’єр-міністр не може радісно гигикати, коли іноземець виголошує сумнівні жарти на адресу українського Президента. Прикро усвідомлювати, що наші основні політичні гравці за 18 років незалежності так і не доросли до усвідомлення цього елементарного факту.

У політиці існує таке негласне правило як державна солідарність. Путін і Медведєв можуть скільки завгодно конкурувати один з одним (а те, що стосунки двох лідерів РФ не безхмарні, ні для кого не є таємницею), але за межі Росії їхні суперечки не виходять.

Можна провести аналогію й з торішніми воєнними подіями в Грузії. Бурджанадзе й Саакашвілі тоді вже були опонентами, але загроза для країни об’єднала їх, як і всіх грузинських політиків. У нас об’єднання — виняток, на жаль, не правило.

Для українських політиків найбільшим випробуванням, так само як і найточнішим барометром їхньої україноцетричності, завжди були не кризи, дефолти й уміння їх долати, а здатність адекватно вести діалог із Російською Федерацією.

Ми попросили прокоментувати ялтинські «жарти» Путіна і реакцію на них пані Тимошенко кандидатів у президенти України та експертів «Дня»

КОМЕНТАРI

Юрій ЩЕРБАК, екс-посол України в США та Канаді:

— Після цих жартів «національного» (в лапках) лідера щодо законно обраних президентів двох незалежних країн — Грузії та України — залишається почуття несмаку. Вони виконані у плебейському жанрі грубої й недоречної іронії. Очевидно, керівнику великої ядерної держави, яка виставила 120 тисяч військових проти 4 тисяч солдатів маленької країни і пишається тепер своєю перемогою, не пристало так поводитися. Навряд чи це може навіть викликати усмішку, бо це дуже зловісний гумор — і щодо краваток, і щодо усього іншого. Є розуміння історії. Історія ще не скінчилась. Я хочу нагадати ту істину, що жорна історії мелють дуже повільно, але з них виходить дуже дрібний помол. Це не означає, що сьогоднішня ситуація буде зафіксована навіки. Путін справді вживає такі жарти і пишається своїми легкими перемогами, але це не значить, що з ним ніколи не станеться неприємної ситуації. Що стосується нашого прем’єр-міністра, то їй не личить те, як вона по-акторськи підігравала своєму партнерові. Це взагалі виглядало як певний екстаз і радість з приводу того, що глумляться над Президентом України. Також я хочу тут нагадати про історію — навіть якщо прем’єр-міністр стане президентом, вона може зіткнутися у майбутньому з такою ж ситуацією, з якою стикнувся Президент Ющенко. Вона може потрапити в ту ж саму пастку, яку сьогодні сусідня країна розставляє для керівництва нашої країни. На мою думку, це дуже сумна історія.

По телебаченню я дивився виступ Саакашвілі, й він мені здався надзвичайно органічним і переконливим. При тому, що грузинський лідер — людина емоційна (він і сам цього не приховує), але він навів такі факти, які примушують замислитися. Гадаю, процеси модернізації пострадянського простору будуть просуватися, незважаючи ні на які зупинки, навіть — на зворотний відтік подій. У цілому цей процес незворотний, він приведе до закріплення демократії. Вважаю, керівникам сусідньої Росії варто було б замислитися над геополітичною долею власної країни; над тим, що робити державі, яка — у стані важкої економічної кризи. Ми розуміємо, наскільки непроста ситуація в Росії, ми б її, звісно, хотіли бачити вільною, європейською, демократичною, яка, безумовно, має відігравати важливу роль.

А цей дрібний епізод люмпенського гумору не прикрашає керівника великої країни і не додає позитиву до його іміджу, який у нього вже склався. Згодом легкі перемоги можуть обернутися поразкою, не обов’язково, що це буде завтра. Цей вірш — «бойцы вспоминают минувшие дни» — є просто карикатурною псевдоіронією, тому що Україна (це знають усі) не брала участі в серпневому конфлікті 2008 року, не треба приєднувати Україну тим псевдогумористичним способом до кривавих подій, які відбулися минулого року на теренах Грузії.

Рефат ЧУБАРОВ, перший заступник голови меджлісу кримськотатарського народу, президент Всесвітнього конгресу кримських татар:

— Як громадянин України я просто шокований рівнем хамства, що було продемонстровано всій Україні з боку голови уряду Росії Володимира Путіна, який, перебуваючи на території України, та ще в присутності інших посадових осіб України, в найбрутальнішій формі висловився на адресу Президентів України та Грузії. Чергового разу задаюся питанням, на яке в мене немає відповіді: «Чому керівники Росії, намагаючись нібито іншим «вказати на їхнє місце», настільки принижують себе та свою країну»?

Йому, тобто Путіну, можливо здається, що жарт був вдалим, але, як на мене, громадяни України отримали ще раз підтвердження в іншому — треба подалі триматися від такого «брата»...

Грігол КАТАМАДЗЕ, посол Грузії в Україні:

— Я б не хотів коментувати думку прем’єр-міністра іншої країни, зокрема, — Російської Федерації. Це позиція глави уряду Росії.

Але якщо ви наполягаєте на коментарі (відносно вірша «Бойцы вспоминали минувшие дни и битвы, что вместе продули они», яким Володимир Путін прокоментував зустріч Михайла Саакашвілі та Віктора Ющенка. — Ред.), я скажу, що за плечима у Грузії багата історія. Були такі періоди, що країну завойовували. Був час, коли імперії на сторіччя приходили до Грузії, — на 200 років, 150. Цих імперій уже немає сьогодні, а Грузія сьогодні є. І хочу вам сказати, що Грузію ніхто ніколи не міг поставити на коліна. Нехай це емоційно, нехай здається, що це гучні слова, але так було вчора, так є сьогодні, так буде завжди — Грузія жодної битви не програла. Гадаю, треба історію добре знати всім, хто думає, що Грузія щось програла. На моє глибоке переконання, Росії потрібна сильна й об’єднана Грузія. Якщо Росія хоче досягти успіхів у своїй зовнішній політиці в цьому регіоні, для цього їй потрібна країна, яка буде сильна, а не розрізнена.

А в нас зараз робочий візит президента Михаїла Саакашвілі до України. Він дуже успішно проходить, ми зробили презентацію першої вільної індустріальної зони в Поті, дуже важливу, на мій погляд, не лише для Грузії, а й для українського бізнесу. На цю презентацію прийшло понад 150 представників великого й середнього бізнесу в Україні. Президент Грузії детально розповів про ті реформи, про успіхи, яких Грузія досягла у своєму розвитку за останні кілька років. Він пояснив, що на сьогодні до країни приходять величезні інвестиції, й грузинська економіка відбудовується в усіх напрямах. Михаїл Саакашвілі дуже чітко сказав: «Ми робимо цю презентацію, щоб ви розуміли, як ідуть справи, щоб ви приходили до нас робити гроші. Ми не просимо, аби хтось нам допомагав. Ми даємо цілком чіткі умови, щоб люди могли розвивати бізнес і отримувати прибуток». Учора на цьому ж форумі Президент України Віктор Ющенко закликав український бізнес не баритися й бути серед перших країн, які сьогодні приходять до Грузії. Я відверто можу сказати, що багато представників бізнесу підходили до президента Саакашвілі, давали свої пропозиції, говорили, наскільки це цікаво, дивувалися, як не змогли відстежити цих вигідних умов недалеко від своєї країни. Практично весь Схід, Центральна Азія вже прийшли до Грузії з величезним капіталом. Учора президент Саакашвілі розповідав, що у вільній економічній зоні Єгипет планує інвестувати два мільярди доларів. Для нас принципово важливо показати, яких результатів досягає Грузія. Ми також маємо проблеми, але ми їх не боїмося.

Три роки тому президенти Саакашвілі та Ющенко заклали перший камінь у підмурок нової будівлі посольства Грузії. Вчора глави наших країни офіційно відкрили посольство. Гадаю, це також конкретний приклад співпраці.

Сергій СТУКАНОВ, аспірант Донецького національного університету, учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді:

— Путін намагається видати себе за інтелектуала, апелюючи до Чехова, але насправді його висловлювання більше схожі на грубі жарти рівня вар’єте. Хоча, з іншої точки зору, що можна ще очікувати, якщо у нас і без Путіна повно подібних нісенітниць. Утім, найбільш прикрим є те, що наші політики не тільки не дають адекватну відповідь подібним некоректним заявам, але й роблять вигляд, що нічого страшного не відбувається. На мою думку, нашим політикам варто було б давно затямити, що підрив авторитету однієї з гілок влади шкодить зарівно ж й іншим гілкам. Тому, коли йдеться про міжнародні відносини, внутрішні суперечки потрібно забути і виступати одностайно. Зрештою, конкретні особи приходять і йдуть, а посади і держава залишаються.

Юрій КОСТЕНКО, народний депутат України, лідер УНП:

— На мою думку, це вплив пострадянського синдрому. Це відсутність у перших осіб держави розуміння, що вони є представниками великої держави, великого народу. Це крісло належить не Тимошенко, а народу, історія якого сягає тисячоліть.

Те, що собі дозволяють російський президент чи прем’єр-міністр Російської Федерації, — це, безумовно, образа. Пан Путін, напевне, забув, що Україна — це європейська держава, а не якесь азійське плем’я. В міжнародній практиці на таке приниження відповідають демаршем. Але нашому прем’єр-міністру, напевне, в якійсь мірі імпонує «стьоб» пана Путіна, який у себе в Росії звик до таких недипломатичних зворотів. Згадайте його вислів «будем мочить в сортире», який дуже сподобався російському народові.

Але прем’єр-міністр дивиться на Путіна як на свого рятівника, тому що він пообіцяв не вживати санкцій. За таку, так би мовити, «послугу» з боку Росії прем’єр-міністр готова йти на приниження, не усвідомлюючи, що й її принижують як прем’єра великої європейської держави.

І останній штрих щодо, так би мовити, благодіянь Росії. Якби Україна брала б у Росії за транзит європейську ціну (це 5—6  дол. за тисячу кубометрів), то тоді не треба було б чекати від Росії чергового благодіяння.

Анатолій ГРИЦЕНКО, народний депутат України:

— Річ у тім, що рівень ворожості між нашим прем’єром та нашим Президентом вищий, ніж державницька позиція, яка повинна була послужити основою для реакції прем’єр-міністра на такі кпини. Погані відносини між нашим прем’єром та Президентом ні для кого не секрет. Вони присутні в нашому інформаційному просторі кожного дня. І якщо хтось думає, що наш інформаційний простір закритий, то дуже помиляється. Це бачить Росія, це бачить Польща, це бачить ЄС, це бачать усі континенти.

Абсолютно очевидно, що український Президент сприймається російською стороною як нев’їзний. І до завершення президентських виборів важко чекати якогось конструктивного кроку в двосторонніх відносинах. Російська сторона користується нашою слабкістю, нашою роз’єднаністю. Але, на жаль, ми кожного разу підкидаємо дрова в цей вогонь конфлікту. Зокрема, це й паралельний візит президента Грузії Саакашвілі, й звернення через сайт до Медведєва. Це не гідні й неадекватні дії для лідера такого рівня. Можна лише з жалем говорити про це і сподіватися, що це скоро закінчиться.

Цей випадок вкотре підтверджує, що на вищому рівні взаємодії між двома країнами дуже велика, серйозна проблема. І від цієї проблеми, насправді, страждають відносини двох країн, двох народів, двох економік.

Олена ЯХНО, Марія ТОМАК, Аліна ПОПКОВА, «День»
Газета: 
Рубрика: