Україна приречена бути однією з найкрупніших і найбагатших держав
Борис Олійник, український поет, академік, громадський діяч

Зробити чарівне зримим!

Побачити оригінали книжкових ілюстрацій – рідкісна можливість, яка з'явилася у відвідувачів виставки «Як оживають книги»
23 вересня, 2013 - 11:02
ТРИ КОРОЛЕВИЧА
КОБИЛЯЧА ГОЛОВА
ЗМІЇВНА

Коли бачиш у букіністичному магазині чудово оформлену книгу, руки самі тягнуться взяти її й погортати – такі шедеври не затримуються на прилавках довго, їх швидко розкуповують, щоб зберегти у себе вдома це літературно-мистецьке диво. Коли текст класично-відомий, увага відразу фокусується на картинках, цьому чудовому світі зі своєю неповторною атмосферою. Побачити оригінали ілюстрацій – рідкісна можливість, яка з'явилася у відвідувачів виставки «Як оживають книги». Сім талановитих художників вперше представили оригінали картин, які стали ілюстраціями до дитячих книжок, що вийшли у «Видавництві Старого Лева».

У трьох невеликих залах Національного музею літератури можна побачити ілюстрації Катерини Штанко (до казки Лесі Вороніної «Слон на ім'я Гудзик»), Даші Ракової («Казки дідуся Гурама», Гурама Петріашвілі), Ростислава Попського («Казки Андерсена. Книга перша», «Різдвяна історія» Чарльза Діккенса), Володимира Штанко («Казка про Старого Лева» Мар'яни Савки, «Метелик, яка тупнула ніжкою» Редьярда Кіплінга, «Казки Андерсена. Книга друга»), Надії Каламаєць (збірки віршів «Шоколадні вірші про кохання» і «На каву до Львова»), Марини Міхайлошіної («Дитячий Кобзар», «Українські казки», «Баламутінкі» Романа Скиби) та Світлани Фесенко («Дід – Всевідо» Олександра Гавроша).

Із львівським «Видавництвом Старого Лева» уже кілька років співпрацює київська художниця Катерина Штанко, що подарувала українському читачеві зустріч з персонажами Г.-Х Андерсена, Шарля Перро та Олександра Гріна. Своїм пензлем вона творить дивовижні за фантастичністю і яскравістю світи, з психологічно виразними персонажами, історично достовірними деталями костюму та побуту, а найголовніше – з ароматною атмосферою чарівного простору.

Кожна серія її ілюстрацій наділена своїм особливим стилем і дуже цілісним колористичним рішенням, співзвучними з ідеєю книги. Акварель створює дивовижні поєднання з тонко розробленою тональною гамою, автор легко вводить читача в сюжет, запрошуючи стати гостем у цьому новому і таємничому світі. Графічні чорно-білі ілюстрації прозорі і повітряні, з тонкими штрихами і загадковим шлейфом недомовленості. Образ немов тане в просторі, дозволяючи читачеві дофантазувати оточення і місце дії. Аскетичні юні романтичні персонажі у «Червоних вітрилах» Олександра Гріна, міцні і суворі герої «Норвезьких казок», ошатні прекрасні панночки у тритомнику «100 казок».

Катерина Штанко, випускниця Київського художнього інституту та Академії образотворчого мистецтва в Москві, більше сорока років займається книжковою ілюстрацією, нагороджена багатьма почесними преміями та дипломами, її талант цінують солідні видавці, колеги-художники, і тисячі маленьких і дорослих читачів по всій країні. Про таємниці свого ремесла вона погодилася розповісти спеціально для газети «День».

— Чому Ви оформляєте в основному казки?

— Я люблю казки, особливо чарівні. Побутові казки, де, як правило, представлена історія якогось спритного обману, мене абсолютно не зачіпають. А у чарівній казці присутнє диво! Людина потребує дива – це підтверджує історія всіх релігій. Казкове диво не має пафосного ореолу, воно тепліше і ближче до маленького читача. «Коли душа людини таїть зерно полум'яної рослини – дива, зроби їй це диво, якщо ти в змозі. Нова душа буде в нього і нова у тебе», - так написав Олександр Грін. Мабуть, краще і не скажеш. Ось я і займаюся тим, що роблю казкові дива зримими.

— Чи пробували Ви самі писати?

— Так, я пишу казки. Мабуть, це неминуче, якщо весь час думаєш про незвичайні чарівні речі... Але це не така вже й рідкість – пишуть багато ілюстраторів: Туве Янсон – про своїх мумі-тролів, Моріс Сендак – про своїх чудовиськ, Корнелія Функе – про майстрів, які здатні витягти з книги героїв і матеріалізувати їх у реальному світі. Напевно, художники книги придумують власні казки та історії тому, що важко, постійно перебуваючи на березі бурхливого літературного потоку, не спробувати хоч разок пірнути. Писати казки виявилося надзвичайно захоплююче. Кілька років тому я навіть отримала другу премію на літературному конкурсі «Золотий лелека». Коли закінчу ілюстрації, вийде книжка.

— Книжковий текст Ви освоюєте швидко, і відразу – в роботу, чи Вам потрібен час, щоб глибше відчути персонажів і їхні характери?

— Звичайно, створенню образу героя зазвичай передує пошук. Важлива точність матеріальних складових, костюму, епохи і проявлених рис характеру. Іноді можна побачити свого персонажа у випадковому попутнику, іноді в обрисах якоїсь плями, іноді навіть у сні, якщо думаєш про нього особливо напружено. Але в деяких випадках герой є в уяві відразу, при першому ж прочитанні тексту, вже зовсім готовий у всіх подробицях, і можна відразу малювати оригінал ілюстрації. Це буває тоді, коли автор тексту і ілюстратор тонко відчувають і розуміють один одного, звучать в одному регістрі.

— Вас надихає сімейна атмосфера?

— Я виросла в сім'ї вчених, тато – математик, мама – хімік. Моєму синові було легше – він ріс серед планшетів, рулонів, кистей і фарб. Правда, ми з моїм чоловіком, художником Олексієм Штанко, сподівалися, що син обере якусь більш стабільну і передбачувану професію, але тут мабуть спрацювала спадковість – він вступив до Академії образотворчих мистецтв. Тепер я думаю, що це чудово, коли у себе вдома можна вільно говорити на всякі теми, пов'язані з мистецтвом і знаєш, що тебе зрозуміють. Втім, бувають і суперечки, і незгоди тому, що ми різні художники. Мій стиль по-жіночому химерний, що тяжіє до дрібної деталізації, стиль Володі більш мужній і енергійний. На жаль, вже майже тринадцять років, як немає в живих мого чоловіка, Володиного батька, і його компетентної думки нам досі дуже не вистачає у нашій постійній сімейній творчій дискусії.

— Що б Ви побажали українським читачам і видавцям?

— Торік мені пощастило побувати у Вільнюсі на щорічній книжковій ярмарці. Що мене вразило, так це самостійність маленьких литовських читачів. У нас найчастіше батьки вибирають читання для своїх дітей, а маленькі литовці отримували від батьків якусь суму і далі самі, без супроводу, бродили між стендами, гортали, роздивлялися книжки, вибирали. Ось цього і хочу побажати нашим дітям: шукати на книжкових прилавках те, що дійсно цікавить, те, що по-справжньому хочеться читати. У книгах є все, і якщо правильно вибрати, то книга може стати і дуже цікавим співрозмовником, і навіть другом на все життя. Що до видавців, то хочу побажати творчого підходу у виданні книг. Тепер до послуг видавництв стільки всього: і висічки, і довільний край обрізу, і вклеєні кальки, і вибіркове лакування, і сяюча фольга, і благородне матове покриття. Словом, є безліч можливостей, щоб привернути увагу дитини, здивувати, зацікавити. Можливо, книга для дорослих буде швидко змінюватися і переходити в електронний формат, але дитяча книжка ще довго залишиться у своєму паперовому вигляді. Якою б ефектною не здавалася відеоінформація, саме книга – головний засіб для розвитку інтелекту дитини.
 

Олена Шапіро, мистецтвознавець. Ілюстрації з архіву художниці
Рубрика: