Майдану не вдалося «перевиховати» силовиків

Двох колишніх «беркутівців», рядових Павла Аброськіна та Сергія Зінченка суд залишив під вартою, а от розгляд апеляції щодо командира Дмитра Садовника відкладається вже втретє. Процес затягується штучно, вважають адвокати Небесної Сотні

Із огляду на російську агресію, справа щодо масового розстрілу майданівців, можливо, так і відстежувалася б «боковим зором», якби позаминулого тижня суддя сумнозвісного Печерського райсуду Києва Світлана Волкова не постановила звільнити з-під варти командира спецроти «Беркуту» майора Дмитра Садовника, змінивши запобіжний захід з ув’язнення на частковий домашній арешт. Садовник підозрюється у вбивстві 39 майданівців, а також у знищенні доказової бази, зловживанні службовим становищем. За все це йому світить пожиттєве. Родичів загиблих на Майдані, їх адвокатів та активістів рішення Печерського суду, природно, обурило. Генпрокуратуру також — судячи з оприлюдненої офіційної заяви, поданої апеляції і зрештою — порушеної проти судді Волкової кримінальної справи за підозрою у винесенні завідомо неправосудного рішення. Утім, ні минулого, ні цього тижня апеляція щодо звільнення Садовника з-під варти так і не була розглянута. До зали суду не являвся то адвокат, то підозрюваний (формальна підстава в обох випадках — медична довідка). 1 жовтня, Апеляційний суд Києва втретє переніс розгляд справи, цього разу — на п’ятницю, 3 жовтня. Адвокат Садовника повідомив суду, що в його підзахисного «відняло руку і ногу», і що він перебуває наразі у відділенні нейрохірургії. У той час як прокурор розповів, що ще зранку цього дня Садовник знайомився з матеріалами своєї справи в слідчому управлінні Генпрокуратури, про що є відповідний запис у реєстраційній книзі. Висновок про те, що справа затягується штучно, напрошується сам собою. Зрештою, судді могли б постановити примусово доставити Садовника до зали суду, кажуть адвокати потерпілих. На тлі позиції суду щодо Садовника виникає припущення, що двох інших підозрюваних у цій самій справі — Павла Аброськіна та Сергія Зінченка (рядових, на відміну від командира Садовника) суд цього тижня залишив під вартою тільки через розголос, якого набув процес.

***

Біля будівлі Апеляційного суду — наче повернулися часи Майдану. Ті самі «беркутівці», тільки не в чорно-сірій плямистій формі, а в «треніках», юрбляться навпроти входу до будівлі. Похмурі хлопці спортивної статури, які завжди тримаються зграєю та дуже неохоче йдуть на контакт. Вони прийшли підтримати свого командира Дмитра Садовника: частина проривається до судової зали, частина чергує в холі, ще одна зграйка — чатує біля воріт. Кажуть, їх звозять сюди міліцейськими автобусами, однак підтвердження цьому отримати не вдалося. Трохи менший натовп збирається під час розгляду справ підлеглих Садовника — рядових спецроти «Беркуту» Павла Аброськіна та Сергія Зінченка.

— Звідки ви? Прийшли підтримати Садовника? — цілком доброзичливо цікавлюся у двох хлопців, уже в залі суду, куди потрапити вдалося з боями — «група підтримки» майора блокує двері, тому доводиться згадувати навички судових проривів часів Майдану.

— А вы с какой целью интересуетесь? — реагує один із них доволі агресивно. — А вы кто?

— Я журналіст і активіст, — представляюся, називаю ім’я та прізвище. — Просто цікавлюся. Ви прийшли підтримати свого соратника?

У відповідь чоловік просто нервово відвертається.

Силовики демонструють своє саркастичне, навіть зневажливе ставлення до десятка самооборонівців, які приходять до суду маршем, їх виміряють презирливими поглядами. Під дверима судової зали у задушливій атмосфері та штовханині щоразу починається з’ясування стосунків. Розмова (якщо це можна так назвати) очікувано переходить до теми війни. Докір «А ви чому не в АТО?» лунає з обох боків. У день розгляду справ Аброськіна та Зінченка емоції переливаються через край і кілька разів зриваються-таки на бійку. «Група підтримки» вигукує «Слава Беркуту!», у відповідь отримує «Смерть «беркутам!» У понеділок біля воріт Апеляційного суду «беркутівців» уже зустрічають у масках та з фаєрами. Цих хлопців значно менше, ніж силовиків, але останні змушені тікати вздовж чотирьох полос проїжджої частини вулиці Солом’янської. Декого з них таки наздоганяють, і міліції доводиться буквально видирати «беркутівців» із рук розлюченої групи молодиків. Кількох хлопців у балаклавах скручують, але так і не затримують — «щоб уникнути ескалації».

На кількох десятках квадратних метрів Апеляційного суду, де обличчям до обличчя зіштовхуються родичі загиблих майданівців, самооборона і колишні «беркутівці», зникає ілюзія, в яку, мабуть, декому хотілося б вірити — що зима 2013 — 2014 «розсмокчеться» сама собою. Невелика приємність спостерігати за бійками, але найбільше ятрять душу діалоги.

— Я втратила сина, — говорить підвищеним тоном, майже кричить жінка, родичка одного із загиблих майданівців.

— А мы тут при чем? — вступає з нею в діалог «беркутівець» із «групи підтримки» Садовника.

— Ви виконували злочинні накази.

— Кто вам сказал? Это должен решить суд. Нам тоже стреляли в грудь.

— Хто вбив мого сина?

— Ми тоже хотим правды. У нас не было разрывных пуль.

— А хто тоді вбив мого чоловіка з автомата Калашникова? Він був із дерев’яним щитом, — підключається до розмови  вже друга родичка когось із Небесної Сотні.

Ще одна жінка чіпляється за слова про «тоже хотим правды» і пропонує силовикам об’єднати зусилля та провести спільне із громадськістю розслідування. Слушна, між іншим, ідея, але, на жаль, — утопічна.

Наразі ми не маємо доступу до матеріалів справи, але певні висновки про те, наскільки старанно проводить Генпрокуратура розслідування, можна було зробити ще під час роботи очолюваної Геннадієм Москалем парламентської комісії з розслідування подій на Майдані. Засідання комісії скидалися на спектакль, у який понуро стягувалися кадри середньої руки з Генпрокуратури, київської прокуратури, МВС, різних силових спецпідрозділів. Відбули, відговорили на камери, отримали показового запотиличника від Москаля — і пішли. А про що, власне, говорити? Головні організатори масового розстрілу людей на Інститутській та інших злочинів проти майданівців, згідно з оприлюдненою Генпрокуратурою ще за часів Махніцького схемою (Янукович, Пшонка, Захарченко, Якименко) «змилися» до Російської Федерації, а щодо решти, тобто виконавців, — доказів катма. По суті, доказова база — знищена. Хто б сумнівався, що про це подбають. Утім, дещо таки є. Можна звернути увагу, наприклад, на останній допис у блозі на «Українській правді» однієї з адвокатів Небесної Сотні Євгенії Закревської, яка вважає доволі промовистим відео каналу «Белсат», де зафіксовано події ранку 20 лютого https://www.youtube.

com/watch?v=CvtP7mgHsMY/ На 54 секунді можна побачити як один із правоохоронців стріляє в бік Майдану лівою рукою, поклавши дуло на праву руку, що виглядає наче неживою. Так от, Садовник не має кисті на правій руці, і це часто висувається як один із головних аргументів щодо його невинуватості. Хоча в минулотижневому інтерв’ю виданню «Депо» сам Садовник розповідає про те як просився відправити його в АТО. На запитання, як же він воюватиме з такою травмою, силовик запевняє журналіста: «Если надо, буду и стрелять, и гранаты бросать».

Утім, оцінка доказів — це питання розгляду справи по суті, якого ми, сподіваюся, дочекаємося найближчим часом. Натомість, кількаденне спостереження за судами наштовхує на інші песимістичні думки — про начебто розформованих «беркутівців». Навіть не підіймається рука писати «екс-беркутівців». Вигуки «Слава «Беркуту!» та скандування назви вже не існуючого спецпідрозділу примушують засумніватися в тому — а чи буває «беркут» колишнім? На паперах спецпідрозділ розформовано, але для самих бійців він, схоже, досі існує.  «Корпоративна солідарність» відчутна не лише тут, а й у зоні АТО, де часто можна побачити і нашивки, і прапор «Беркуту». На війні така згуртованість — це перевага, але коли доходить до, скажімо, реформування правоохоронних органів (а як обіцяє нам міністр внутрішніх справ, до цього таки дійде), корпоративність у силових структурах значно ускладнює реформаторський процес. І розслідуванню також не сприяє.

Як стверджують обізнані в «кухні» МВС люди, основана частина «беркутівців» — не розчинилася і не перекваліфікувалася, а стала рядовими працівниками МВС. Працівниками із, треба сказати, дуже специфічними світоглядними установками. У матеріалі на сайті «Радіо Свобода» колишній боєць «Беркуту» переконує журналіста, що на Майдані люди стояли за гроші. «Там народу не було, — каже чоловік. — Народ — він удома сидить, а не по майданах бігає». У цих словах уловлюється те саме уявлення про природу відносин влада — суспільство, що й, скажімо, у голови російського Конституційного суду Зорькіна, який днями приголомшив усіх публікацією, в якій ідеться про кріпацтво як «главную скрепу, удерживающую внутреннее единство нации». Народ — він вдома сидить, доки дорослі дяді вирішують дорослі питання,а хто не сидить, не терпить — той не народ, а проплачений Госдепом/опозицією провокатор. Про «проплачений Майдан» регулярно лунає і тут, у судовій залі від «групи підтримки «Беркуту». І, щоб ви знали: Крим ми також втратили через Майдан.

Громадянські права? Ні, не чули.

До речі, пригадую свою розмову з одним із командирів (зробила такий висновок, бо він був у цивільному) «беркутівців» узимку під МВС на Богомольця. Поки мої колежанки палко сперечалися з бійцями, які вкотре когось блокували, цей начальник тихо підійшов і заговорив: «Ну что вы здесь делаете? Вы должны дома сидеть, дарить тепло своим мужьям, а не по митингам шляться». Чесно кажучи, в мене відібрало мову. Навіть не думала, що мені колись доведеться когось переконувати, що жінка також має громадянські права, а не тільки «кіндер, кірхе, кухе». Аргументів у мене не знайшлося, тому я просто тихо пішла. Але осад лишився. Майже впевнена, що бачила цього командира днями серед присутніх у залі Апеляційного суду. Він, як і тоді, якісно вирізнявся на тлі хлопців у «треніках» — недешевим костюмом та демонстративно дорогим годинником.

Це я до чого. Про гендерну рівність також не чули.

Але то лірика. Натомість, є питання і щодо позиції силовиків у темах значно більш принципових.

Хтось із присутніх на судовому засіданні впіймав одного з них на гарячому — коли той казав щось про «київську хунту», яка посилає його на смерть. Схоже, декому досі промивають мізки. І добре, якби це робила «київська хунта», але, судячи з усього, це робить хтось інший. У згаданому інтерв’ю Садовник на пряме запитання про те, як сталося так, що частина кримського «Беркуту» зрадила Україну, відповідає: «Нельзя говорить однозначно, что Крым и восток — это предатели. Это не совсем правильно». Далі — більше: «Крым — это специфический регион, который все это время развивался в своїм направлении. Что касается офицерской чести — надо учитывать исторические особенности региона». Хитрі формулювання, але суть їх нам зрозуміла. Приблизно те саме тими самими словами на одному із засідань парламентської комісії щодо розслідування подій на Майдані казав і силовик із спецпідрозділу внутрішніх військ «Омега», снайпери якого зафіксовані оператором по периметру даху Кабміну в криваві лютневі дні. Так от, зраду своїх кримських побратимів він, пригадується, оцінював як «їх власний вибір». Цікава позиція: як стріляти по беззбройних — то вони керуються наказом, а як «відмазувати» зрадників — відразу згадують про вибір.

Найгірше те, що, схоже, ніхто ні про що не шкодує. Ні про розбиті голови, ні про вибиті очі, ні про втрачені життя, ні про незаконні затримання, ні про побиття, які, майже напевне, скоювалися під гарантії безкарності. Ймовірно, що дотримання цих гарантій вимагають і сьогодні. Тому правосуддя навряд чи бояться.

Суть позиції «беркутівців», які прийшли підтримати своїх соратників, які, як вони стверджують, ні в чому не винні, така: це не ми стріляли, ми нікого не вбивали. Окей, тоді виникає два запитання. Перше: хто вбивав? І оскільки класична версія дільничного міліціонера а-ля «впав зі стільця і забився насмерть» тут уже не працює, починає працювати конспірологія: від росіян до опозиції. Друге — висловлене однією із присутніх у залі суду: «А хто бив людей у Маріїнському парку 18—19 лютого? Також росіяни?» Є ж не тільки вбиті. Є й, приміром, Влад Цілицький, якого скинули з колонади біля стадіону на Грушевського саме «беркутівці» — і це дуже добре помітно на відео. Є Автомайдан, на який «беркутівці» разом із ДАІ влаштовували полювання. Сотні (!) випадків побиття, незаконного затримання, викрадення. Вже не кажучи про те, що було далі. А далі було клепання справ прокуратурою, ухвалення неправосудних рішень судами. Невже все це були перевдягнені в «беркутівську» форму/суддівську мантію/прокурорські погони росіяни?

Ми всі почули Президента, який пообіцяв амністію для задіяних під час подій Майдану учасників АТО. Але з амністією все не так просто (утім, це окрема тема). Але головне те, що будь-яка люстрація без комплексного розслідування подій на Майдані — неможлива. Комплексне розслідування — це не тільки затримання кількох підозрюваних-виконавців, це слідчі прокуратури, це судді районних та апеляційних суддів, це народні депутати, які голосували за «диктаторські» закони, це ті, хто забезпечував антимайдани по всій країні «тітушками», це самі «тітушки», на руках яких — кров і смерті людей (наприклад, журналіста Веремія) і т.п. Іронія долі та примха фатуму: добре знайома нам з часів того самого Майдану суддя Марія Приндюк, яка в складі колегії суддів розглядала низку апеляцій щодо запобіжного заходу для майданівців, затриманих у січні, — тепер у складі колегії суддів у справі Садовника. Суддя-доповідач у клопотанні щодо звільнення з-під варти іншого підозрюваного в справі Сергія Зінченка — так само дуже добре знайомий нам із часів Майдану суддя Апеляційного суду Бець. Таке собі нагадування про нашу вічну українську безкарність у цьому плинному революційному світі. Але це все дедалі більше нагадує гру з вогнем. На тлі побиття Шуфрича та популярності нової народної гри «Викинь зрадника у смітник» ми бачимо, як хлопці в балаклавах наздоганяють «беркутівців» із газовими балончиками біля суду, адвокат Садовника скаржиться на те, що йому надходять погрози фізичної розправи. Достатньо промовисті попередження: якщо «люстрація» не відбудеться через цивілізовані механізми, вона відбудеться у форматі мордобою.