Хто забуває уроки історії, приречений на їх повторення
Джордж Сантаяна, американський філософ і письменник іспанського походження

Тварини, що допомагають нам бути Людьми

16 серпня — Міжнародний день бездомних тварин. Ми дізналися, як їм живеться в приватному притулку, та коли в Україні сформується культура «всиновлення» таких собак і котів
15 серпня, 2013 - 17:44
Фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»

Одразу на в’їзді у село Федорівка, що у Вишгородському районі Київської області — високий паркан, збитий зі свіжих дощок. За парканом — колись напівзруйнована ферма, а нині своєрідний будмайданчик — тут майстри активно зводять вольєри. Це і є нова локація притулку «Сіріус» — приватного закладу, що існує вже 14 років і є домом для понад 1,5 тисячі тварин з непростими долями — собак і котів. Через закінчення орендного договору притулок, що донедавна розташовувався в селі Толокунь так само Вишгородського району, був змушений шукати нове місце. І знайшов. Попереду найважче — переїзд.

Поки що у нових вольєрах живуть близько 200 собак і стільки ж котів. Паркан ще не добудовано, а ворота на територію не зачиняються і не охороняються. Ми заходимо всередину. Половина території — пустир, на якому згодом мають з’явитися ізолятор, приміщення для карантину та інші необхідні будівлі. Інша частина частково зайнята новими вольєрами, прикритими від сонця простирадлами і покривалами, з-під яких визирають цікаві мешканці. Спочатку на нас ніхто не звертає особливої уваги, та раптом собаки у вольєрах починають гавкати, вищати, скавуліти, підвивати, бігати, стрибати, хапатися за сітку і просовувати у дірки морди. В повітрі висить щільний пил, збитий собачими лапами, і різноголосий шум. У першу мить стає страшно: а якщо двері якогось вольєру незамкнені або замкнені нещільно? Порвуть? Та раптом помічаєш, що майже всі пси і цуценята розмахують хвостами і хвостиками, заглядають просто у вічі, просовують лапи і морди і, якщо підставити долоню, активно її вилизують. Через кілька хвилин шум раптово уривається, і з кожного вольєру по кілька пар очей зацікавлено спостерігають за тобою і тим, що ти робиш. Гостей тут люблять, бо гості — це увага. Як згодом зауважить директорка притулку Олександра Мезінова, якщо зайти до вольєру, то собаки будуть у відвідувача буквально на голові — це прояв радості, що на них звернули увагу.

«НАШІ СОБАКИ — ДУЖЕ СОЦІАЛІЗОВАНІ. ЦЕ ВСЕ ЗАВДЯКИ ВОЛОНТЕРАМ, ЯКІ СПІЛКУЮТЬСЯ З НИМИ, ЗАХОДЯТЬ ДО НИХ У ВОЛЬЄРИ, ПРИВЧАЮТЬ ДО ПОВІДКА...», — РОЗПОВІДАЄ ДИРЕКТОРКА ПРИТУЛКУ. НАС ТАМТЕШНІ МЕШКАНЦІ ТАКОЖ ЗУСТРІЛИ БІЛЬШ НІЖ ПРИВІТНО

Та поки директора немає — повезла до лікаря хворе цуценя, — нас зустрічає Валентина Пилипівна Маслак, мешканка Федорівки. У притулку жінка працює вже рік, «бо любить тварин». У самої вдома живуть четверо собак і восьмеро котів, чотирьох з яких їй підкинули. Валентина Пилипівна — спеціаліст широкого профілю: варить їсти тваринам, годує їх, прибирає, працює з волонтерами. Її робочий день розпочинається о сьомій ранку, коли починає розносити тваринам їжу. «Я все роблю — і годую, і прибираю. Починала тут з семи собак, а вже 300. Цуценятам варимо рис з куркою, курячий бульйон, дорослим — пшеничну кашу з фаршем з яловичини. Кожен день варю 80 кг пшеничної крупи і 30 кг фаршу. Годуємо два рази. Прибирати допомагають волонтери», — усміхається Валентина Пилипівна. Розповідає, що одразу бачить, коли тварина почувається зле, що завжди з ними спілкується і не боїться заходити навіть до тих, до яких інші бояться — добермана, ротвейлера, алабая... «А ці, — усміхається і показує рукою на вольєр, де мешкають п’ятеро собак однакової зовнішності, — бандити, хулігани. З ними треба бути обережними».

П’ЯТЬ ХВИЛИН СПІЛКУВАННЯ ДИРЕКТОРКИ ПРИТУЛКУ ОЛЕКСАНДРИ МЕЗІНОВОЇ З ПІВТОРАМІСЯЧНОЮ КНОПОЧКОЮ — І СУМНЕ ЦУЦЕНЯ ОЖИВАЄ ПРОСТО НА ОЧАХ. ПАНІ ОЛЕКСАНДРА ЩЕ ТРОХИ ГРАЄТЬСЯ З СОБАЧКОЮ І ОБІЦЯЄ ЇЙ ПОВЕРНУТИСЯ ВЖЕ З ЧИМОСЬ СМАЧНЕНЬКИМ. ДО РЕЧІ, КНОПОЧКА ЧЕКАЄ НА РОДИНУ

У котячому вольєрі нас зустрічають спокійніше. Майже всі мешканці продовжують займатися своїми справами — спати чи їсти. Лише кілька котів підходять ближче і починають тертися об ноги. З чорним кошенятком бавиться 17-річна працівниця притулку Тетяна. Ще одна — 18-річна, теж Тетяна показує нам кількаденних, ще сліпих кошенят. За словами працівників притулку, котів частіше забирають додому, ніж собак.

«Є ЛЮДИ, ЯКІ ПЕРЕКИДАЮТЬ НАМ ТВАРИН ЧЕРЕЗ ПАРКАН — ТРИМЕТРОВИЙ...»

Їжачок, Фіона, Франц, Нутелла, Зевс, Барбара, Боніта, Мімі, Джаз... У притулку всі-всі тварини мають імена. На сайті закладу можна познайомитися з ними ближче — дізнатися про життєву історію кожного, про характер. Побачити тих, хто вже знайшов собі родину. Кожен з мешканців притулку пережив чимало горя і болю. «Багато людей здають своїх тварин. Є люди, в яких виникає алергія, але це мінімальний відсоток. Багато хто обманює, що в нього алергія. Є люди, які підкидають нам кошенят і цуценят в мішках і коробках. Залишають під ворітьми, абсолютно не думаючи про те, що, можливо, ми сьогодні не вийдемо саме через ці ворота. І тварини там задихаються. Кошенят підкинули в мішку. Була холодна ніч, дощ, гроза. Є несвідомі люди, які перекидають тварин через паркан — триметровий. Собаки ламають ноги і хребти. Коти «летять» через паркан...» — говорить директорка притулку Олександра Вікторівна. Розповідає, наскільки боляче дивитися на тих, кого привозять після полювання догхантерів — з кулями у тілі або отруєних. За словами пані Олександри, багато волонтерів вже втратили віру в людство.

17-РІЧНА ПРАЦІВНИЦЯ ПРИТУЛКУ ТЕТЯНА БАВИТЬСЯ З КОТОМ. ХОЧА МЕШКАНЦІ КОТЯЧОГО ВОЛЬЄРУ НЕ НАСТІЛЬКИ АКТИВНО ВИКАЗУЮТЬ ПОТРЕБУ В УВАЗІ І ЛЮБОВІ, ЯК ЦЕ РОБЛЯТЬ СОБАКИ, ЦЕ ЗОВСІМ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ВОНИ ЇЇ НЕ ВІДЧУВАЮТЬ

«Я бачу, яких тварин нам привозять — з жахливими садистськими травмами. Звичайно, важко після цього любити людей. Але поряд допомагає лікар, приходять волонтери, спонсори оплачують операції... Так, у мене часто буває депресивний стан, особливо коли гинуть тварини. Вона помирає і дивиться на тебе великими очима. Це дуже важко. Вживаю заспокійливе. Але не займатися цим я не можу і віри в людей не втрачаю», — розповідає пані Олександра.

Йдучи повз вольєри, можна помітити, що багато хто з тварин шкутильгає, дехто лякається і сахається в сторону. Сумна велика вівчарка сидить біля паркана і поскулює. Її привезли буквально кілька днів тому — хазяїн помер, а хазяйці стало важко доглядати за твариною. Нині волонтери шукатимуть для неї нову родину, адже тварина невимовно тужить. У сусідньому вольєрі, лежачи у затінку, якось зовсім незлобливо хрипко гавкає собака. «Це Нонна — наш довгожитель. Вона в притулку з першого дня заснування, їй вже 14 років... Якщо двох-трьох тварин у тиждень забирають з притулку — то це вже дуже добре. А привозять по 9—11 на тиждень», — розповідає Олександра Вікторівна.

ВАЛЕНТИНА ПИЛИПІВНА МАСЛАК, ЯКА ГОДУЄ МЕШКАНЦІВ ПРИТУЛКУ І ПРИБИРАЄ У ЇХНІХ «КІМНАТАХ», РОЗПОВІДАЄ, ЩО ЛЮБИТЬ І ШКОДУЄ АБСОЛЮТНО ВСІХ СОБАК І КОТІВ. «ЛЮДИ СЕБЕ НЕ ЛЮБЛЯТЬ І ТВАРИН НЕ ЛЮБЛЯТЬ», — ГОВОРИТЬ ВОНА, ЗГАДУЮЧИ ВСІ ТІ ВИПАДКИ ЖОРСТОКОГО ПОВОДЖЕННЯ З ТВАРИНАМИ, СВІДКОМ ЯКИХ ДОВОДИЛОСЯ БУТИ

За її словами, найчастіше за тваринами приїжджають представники середнього класу, дуже рідко — люди високого достатку. Говорить, що в Україні поки не сформувалася культура брати тварин з притулку, натомість культивується мода на тварин, коли собака, як і машина чи одяг, має бути дорогою і статусною. «Середній клас приїжджає за різними тваринами — і породистими, і простими. Якось з ними легше. Багато хто приїжджає і говорить: ми маємо можливість купити тварину, але ми хочемо комусь допомогти з притулку. Приємно, що таких людей стає все більше. Це вже укріплюється в свідомості, хоча все ще багато людей вбивають і знущаються над тваринами...» — розповідає директорка.

ТІ, ЩО ЗНАЙШЛИ РОДИНУ

Кожна щаслива історія у притулку — неповторна. Часто це любов з першого погляду. Олександра Вікторівна розповідає про молоду пару викладачів, які забрали з притулку... паралізовану собаку. За рік собака вже самостійно ходила. Тоді пара повернулася у притулок і взяла собі ще одну собачку — сліпу. Це ті тварини, розповідають працівники притулку, у яких шанси знайти родину дорівнювали нулю. «Молодіжна ліга проводить «Кубок Барбоса» — виставку безпородних собак. Дуже приємно, коли зустрічаєш там наших вихованців, яких дуже важко впізнати. Одразу видно, що тварина живе у любові. Дуже приємно бачити цих доглянутих, улюблених тварин, у яких сяють очі», — розповідає пані Мезінова. За її словами, зі всіма родинами, які взяли до себе тварину, притулок намагається підтримувати зв’язок і по можливості допомагати. Родина, у свою чергу, надсилає фото улюбленця і розповідає час від часу, як йому живеться. «Це все рівно наші тварини, яких ми любимо і про яких турбуємося, навіть коли вони вже знайшли родину», — пояснює директорка.

ПРО НЕБАЙДУЖИХ

Олександра Мезінова дуже любить тварин. Це відчутно по тому, як вона розмовляє з ними, як кожного знає на ім’я. Вдома в неї також є улюбленці — підібрані на вулиці або з притулку. Пані Олександра працює безоплатно, як і волонтери. Весь притулок тримається за рахунок спонсорських грошей. «Одна тварина обходиться в середньому у 200 гривень в місяць. Коти дорожче, бо їх ми годуємо хорошим кормом — вони переважно з якимись проблемами. На котів витрачаємо 13 тисяч в місяць лише на харчування. На собак — близько 20 тисяч. А ще є транспортні витрати... Якщо все порахувати, то притулок в місяць витрачає на обслуговування тварин біля 60—70 тисяч гривень. Це все пожертвування», — розповідає Олександра Вікторівна. Серед благодійників трапляються дивовижні люди. Є жінка, що мала дві квартири, одну з яких продала, а гроші перерахувала притулку. Ще одна людина отримала на роботі величезну премію і до копійки віддала сюди. Мезінова розповідає, як працівники великих іноземних компаній в Україні приїжджають всім офісом у притулок у вихідні дні — прибирають тут, годують тварин, фарбують паркан тощо. Як іноземні волонтери з Канади, США, Італії приїжджають сюди влітку і теж допомагають, а повернувшись додому, проводять благодійні акції на користь притулку. Як приїжджають батьки з дітьми, щоб допомогти і навчити малечу відповідальності. Як небайдужі українці проводять аукціони і благодійні вечори. Олександра Вікторівна розповідає, що з початку заснування притулку все було безпросвітно — ні волонтерів, ні спонсорів. «Часом і сьогодні здається, що наша робота не має сенсу: тварин все рівно багато, вони все рівно розмножуються, їх все рівно викидають, калічать — і виходить, ми працюємо даремно. Але коли бачиш таких людей, які забирають тварин з притулку, які допомагають, хвилюються, — хочеться вірити в краще», — підсумовує пані Олександра.

P.S. Охочим допомогти мешканцям «Сіріусу» матеріально чи необхідними речами або ж власним часом та силами — деталі на сайті притулку dogcat.com.ua

Марія СЕМЕНЧЕНКО, фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments