«Я хочу...», «Я можу...», «Я буду!..»

Олександра ЧЕРНОВА, студентка III курсу спеціальності «Журналістика»:

5 та 6 березня відбулися зустрічі громадськості Донецька з головним редактором газети «День» Ларисою Івшиною. Особисто в мені вони пробудили поле неораних думок. Це не просто бесіда з розумною людиною. Це не лише чергові прес-конференції з відомою особистістю... Це — ковток свіжого повітря в буденному житті, хвиля наростаючого «думання». Можливість зробити цей ковток випадає рідко, тому я встигла відвідати одразу кілька заходів, організованих «Днем».Уперше я побачила головного редактора газети в Донецькому державному університеті управління, де дізналася чимало корисного про євроінтеграцію та про нелегкий шлях України до неї. Розмова справді захопила. Здалося, що моє заспане відчуття патріотизму після цієї конференції немов здригнулося від перевернутого на нього величезного відра з холодною водою. Я навіть насмілилася поставити кілька запитань нашій гості. За таку активність Лариса Олексіївна подарувала мені наприкінці зустрічі набір книжок «Бронебійної публіцистики». Я не відчувала землі під ногами від щастя.

А от у стінах рідного Донецького національного університету ми зустрілися з Ларисою Івшиною не лише як співгромадяни, а ще й як журналісти. На стільцях — газети, на столі — книжки та журнали, а в голові — нескінченний аналіз слів, якими головний редактор газети «День» представляла свої проекти. Атмосфера була весняною, теплою, приємною, але не можна сказати, що теми, які порушувалися на конференції, були такими ж райдужними та безпроблемними. Лариса Івшина, як досвідчений рибалка, «закидала» в мою свідомість і свідомість інших студентів «фрази-гачки»: «Любов до України — це поганий бізнес», «У наш час частенько плутають хамство з опозицією», чи то «Ми не вміємо користуватися власною історією», «Електронні книжки — це «світовий Макдоналдс». Ці слова не могли не зачепити... Вони сколихнули ті думки, до яких іноді просто не встигаєш заглибитися в повсякденні. Це не лише грамотні вислови, якими оперувала Лариса Олексіївна, — це суть, що описує справжній стан речей.

Багато цікавих фактів про історію країни, журналістику та нові проекти «Дня» розширили мої горизонти. Та головне навіть не це. Я відчула справжнє натхнення, велике бажання не зупинятися лише на отриманій під час заходу інформації, а йти далі, пізнавати більше, аналізувати уважніше — оце справді величезна «риба», яку вдалося зловити Ларисі Олексіївні в морі моїх заблукалих думок.

Було помітно, що в багатьох очі запалали так само... А це взагалі-то неймовірний «улов» розумних висновків серед донецької молоді! Коли Лариса Івшина закінчила свою вступну частину та дозволила ставити запитання, то щиро усміхнулася, побачивши те, що називають «ліс рук».

Запитання були різними... Звісно, нас найбільше зацікавив сучасний стан журналістики й те, яка роль у процесі інтелектуального розвитку нашої країни їй відводиться. Наприкінці зустрічі ми немов забули, що таке «регламент». Не тому, що то є «донецька чемність», а через те, що накопичилося багато питань, та й відпустити таку рідкісну гостю Донецького національного університету так швидко ми просто не змогли.

Фотографії, підписані подарункові книжки, газети — ще довго нагадуватимуть про цю важливу для нашого університету зустріч, бо ті актуальні питання щодо розвитку української свідомості не можуть пройти повз увагу нашої донецької молоді. Бо ж, хоч як це для багатьох дивно, Донбас — це величезне родовище історичного надбання України.

Та не лише прес-конференції сколихнули в мені відчуття прекрасного та розумного, бо головна подія березня для всіх мислячих і небайдужих — відкриття Фотовиставки найкращих світлин газети «День».

Дивовижні життєві кадри, які пробуджують співчуття не лише до людського горя чи радості, а й до України як живого організму, який розкриває на фото свої серце, легені, натруджені руки... Традиційні номінації: «Події», «Особистості», «Український світ», «Життя як воно є» вразили мене великою кількістю реалістичних фотографій. Без фальшу, без брехні... сюжети з життя, справжні проблеми соціуму в картинках.

«День» здивував чудовими знімками, що були присвячені Євро-2012. Це ж так близько до нас, бо багато моїх друзів і я тільки нещодавно зняли волонтерську форму. Особливо сподобалися світлини, які зробили юні фотохудожники у номінації «Світ очима дітей». Одним із маленьких переможців став донецький школяр Григорій Буланий зі своєю чудовою роботою під назвою «Козацького роду». Хлопець із радістю розповів мені, як народжуються такі кадри.

Приємні розмови, усмішки, радість і захоплення витали в повітрі. Була помітна щира зацікавленість в очах гостей. Я взагалі-то дуже довго роздивлялася експозиції, немовби пропускаючи через себе те маленьке життя, яке відображене на світлині.

На жаль, не всі розділили важливість такого досвіду, мені доводилося чути відгуки зовсім незацікавлених людей, які не зрозуміли суті, які не знайшли в експозиціях для себе нічого, не побачили душу та казали, що це не мистецтво. Проте, як на мене, не була б Фотовиставка «Дня» такою «солодкою» без горезвісного «дьогтю».

Але не тільки майстерна репортажна зйомка, яскраві та хвилюючі сюжети справили на мене велике враження, а ще й назви самих фотографій, які довершено підкреслювали головну думку знімка. «Остання овація», «Зловісна труба», «Нериторичне питання», «Недочитали» — всього кілька слів, а вже цікаво подивитися, що ж мається на увазі.

Дякую газеті «День» за такі дорогоцінні заходи, які немов вкололи мені прямо у самісіньке серце величезну дозу естетичної насолоди, цікавої інформації та непідробної поваги до своєї країни.

Олена ЗАШКО, студентка II курсу спеціальності «Журналістика»:

Шановна Ларисо Олексіївно! Можливо, й запізно, але все ж я вирішила написати Вам. Не можу не поділитися своїми думками щодо зустрічі 5 березня з нами, студентами Донецького національного університету, на конференції «Сучасне медіа: конвергентність, тематика, стандарти».

Сказати, що було цікаво, — це не сказати нічого. Зазвичай такі заходи бувають просто формальним явищем. Але не цього разу. І тут є кілька причин. Перше — тематика. Мені як майбутньому журналістові важливо знати сьогоднішній стан розвитку ЗМІ і той рівень, який посідає газета «День» у сучасному суспільстві.

Друге — спосіб проведення. Кожен присутній помітив невимушену атмосферу. Ваша розмова зі студентами велася на рівних. Зрозумілі слова приборкали нервування та направили думки в правильне русло. І як результат — розумні та правильні запитання молодих «акул пера».

Третє — слухати було цікаво! Та ще й слухати українську мову — таке рідкісне явище на Донбасі.

Навіть після закінчення конференції мене не покидали думки про почуте. Саме цього дня я їхала додому. І вже в потязі, сидячи з книжкою Джеймса Мейса в руках, у мене народилася своя концепція підходу до журналістського матеріалу.

Я вважаю, що перш ніж почати щось писати/говорити, треба продумати три головні пункти: «Я хочу це робити», «Я можу це робити», «Я буду це робити!»

«Я хочу». Людина повинна зрозуміти, чого вона хоче. Наприклад, яку тему взяти й який результат отримати. Потрібно виховати в собі бажання та поштовх до дії.

«Я можу». Відразу йде після етапу «я хочу». Коли журналіст його пройшов, він має реально оцінити свої сили, знайти способи здійснення задуманої мети.

«Я буду це робити». Мабуть, найважча складова запропонованого тріо. Головне, щоб у процесі пошуку теми, способів її здійснення не зникло бажання діяти. Переступити свій страх, невпевненість і зробити перші кроки.

Говорять, що є речі, для яких немає поняття «пізно». Напевно це стосується й слова «дякую». Ні, не простої формальності, а справді того «дякую», в якому криється щира повага та вдячність. Тож шановна Ларисо Олексіївно! Я кажу Вам величезне «Дякую!» за цю зустріч, «Дякую» з великої літери!