Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

Незручна правда про Чорнобиль

або Те, що сталося в ніч із 25 на 26 квітня 1986-го, не могло не статися
26 квітня, 2019 - 10:45
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Українські учені, зокрема й Борис Патон, були проти спорудження Чорнобильської АЕС. Свою позицію вони аргументували не лише її надмірною близькістю до багатомільйонного Києва, а й науково-технічними чинниками.

Співробітники КДБ теж доповідали вищому партійному керівництву України про грубі порушення, закладені під час її будівництва, здатні, на їхню думку, призвести в майбутньому до непередбачуваних наслідків. Але ні тих, ні тих «не чули»...

«МАСШТАБИ АВАРІЇ УТОЧНЮЮТЬСЯ...»

За колишнього СРСР усі «доленосні рішення партії й радянського народу» ухвалювалися в Москві. Зокрема й при спорудженні на теренах союзних республік небезпечних техногенних об’єктів. Зазвичай навіть не зважали на думки знаних учених. Будівництво неподалік провінційного Чорнобиля атомної електростанції не стало винятком: у Білокам’яній проігнорували навіть думку всесвітньовідомого ученого, президента Академії наук Української РСР Бориса Патона, який був категорично проти спорудження цього атомного монстра: при ухваленні остаточного рішення до уваги були взяті запевнення тодішнього президента академії наук СРСР Александрова, який стверджував, що «реактори, які плануємо встановити на Чорнобильській АЕС настільки безпечні, що їх можна встановлювати на Червоній площі»!.. Утім, ігнорувалася думка не лише українських учених, а й представників могутнього КДБ.

«Якщо говорити про весь процес будівництва Чорнобильської атомної станції і його оперативне супроводження КДБ Української РСР, то в нашому архіві зберігаються десятки документів, які проливають світло на весь цей процес,               — розповідає директор Державного галузевого архіву СБУ Андрій Когут. — Це, зокрема, доповідні, інформаційні записки, різні довідки, складені співробітниками Комітету під грифом «таємно», «цілком таємно». За часів колишнього СРСР доступ до них мало обмежене коло людей, а сьогодні з їх змістом може ознайомитися будь-хто бажаючий».

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Ось що доповідали чекісти у вересні 1971-го: «У Київській області... в селі Копачі споруджується перша в УРСР Чорнобильська АЕС. Питання відбору, розстановки і навчання будівельно-монтажного і експлуатаційного персоналу Чорнобильської АЕС слід проводити більш ретельно, ніж на звичайних електростанціях, адже наслідки недбалого та зловмисного ставлення персоналу АЕС можуть призвести до важчих і небезпечніших для оточення результатів», про виявлення «систематичних порушень технології провадження будівельно-монтажних робіт, «загрози зриву запуску 1-го енергоблоку АЕС».

А ось що доповідав своєму керівництву капітан Клочко: «За повідомленнями резидента «Сергія» та агента «Дроздова» на будівництві порушуються правила пожежної безпеки. Так, у вересні та жовтні виникали пожежі у вентиляційній шахті блока №2 головного корпусу і в машинному залі. Досі не обладнано охоронною пожежною сигналізацією основні склади».

Таких порушень, мабуть, було багато, бо для доповіді сумлінному оперу знадобилось аж сім аркушів паперу!..

Гортаючи пожовклі від часу документи, читаємо: «Гамма-просвічуванням на трубах були виявлені раковини і тріщини, в результаті труби виявилися непридатними для експлуатації і мали бути відправлені заводу для усунення браку в заводських умовах... Усі труби з порушеннями правил після ремонту прийняті під монтаж».

«Бучанський цегляний завод систематично постачає на будівництво низької якості облицювальну плитку та цеглу. В квітні 1976 року внаслідок порушення технології бетонування бака для рідких відходів місткістю 5 тисяч кубічних метрів і через недбалість прораба сталеве облицювання бака було деформоване. В результаті... міг статися витік радіоактивних відходів і забруднення навколишнього середовища».

Уже коли запрацював 1-й енергоблок станції, тобто в січні 1979-го, «на окремих ділянках будівництва 2-го енергоблоку... зафіксовано факти відходу від проектів і порушення технології ведення будівельно-монтажних робіт, що може призвести до аварій та нещасних випадків». Як у воду дивився автор доповідної записки: за місяць, у лютому, сталася аварійна зупинка 1-го реактора.

18 березня 1981 року голова Управління КДБ Української РСР Муха інформував Володимира Щербицького:

«Укрголоврибгоспом та Інститутом ядерних досліджень АН СРСР на базі ставка-охолоджувача Чорнобильської АЕС проводяться дослідження щодо можливості скидання радіаційних відходів станції для промислового розведення риби.

Проведений контрольний аналіз партії виловленої риби засвідчив, що вміст в ній радіонуклідів сягнув максимально допустимого рівня. Порушуючи постанову про заборону вилову і реалізації риби, за особистою вказівкою начальника чорнобильського цеху державного вилову Добровольського В.П. виловлена риба реалізується населенню».

«За інформацією відділу охорони праці і радіаційної безпеки АЕС, станом на 14 вересня 1982 року в приміщеннях газового контура і дренажнх систем реакторного відділення рівень гамма-випромінювань становив близько тисячі мікрорентген у секунду, що є перевищенням допустимих норм більш як у 100 разів. Крім цього, внаслідок викиду радіаційної пари під час дощу сталося радіаційне забруднення території в радіусі майже 250 метрів».

Перелік подібних фактів, зважаючи на кількість раніше засекречених документів про порушення при спорудженні ЧАЕС, можна продовжувати і продовжувати. Але й цих достатньо, щоб переконатися: те, що сталося в ніч із 25 на 26 квітня 1986-го, не могло не статися. Чинники, що призвели до вибуху на 4-му реакторі, могли бути інші. Як висловився якось у розмові зі мною покійний Іван Плющ, який на той час очолював Київський облвиконком і був членом Урядової комісії з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, «коли б рвануло не на 4-му. То рвонуло б на 1-му, 2-му чи інших енергоблоках».

Слова Івана Степановича, хоч як це парадоксально, підтвердив останній з’їзд КПРС, що відбувся 1990 року. На ньому пролунали такі слова: «В умовах адміністративно-командної системи колишнім керівництвом країни допущені великі прорахунки у виробленні науково-технічної політики в галузі атомної енергетики і захисту населення в екстремальних умовах. Самовпевненість і безвідповідальність низки провідних учених, керівників міністерств і відомств, причетних до розроблення, будівництва та експлуатації АЕС, їх твердження про абсолютну безпеку атомних електростанцій призвели до фактичної відсутності державної системи робіт у надзвичайних ситуаціях».

«НЕ ТРЕБА СІЯТИ ПАНІКУ...»

«26 квітня ц.р. о 1 годині 25 хвилин у приміщенні 4-го енергоблоку під час виведення його в плановий середній ремонт... стався вибух і виникла пожежа, яка перекинулася на дах 3-го енергоблоку. Внаслідок вибуху зруйновано шатро покрівлі реактора №4 і машинної зали. Під час аварії в приміщенні перебувало 17 робітників. 9             із них госпіталізовано, 4 робітники в тяжкому стані...»

Це — витяг із першої доповідної записки про аварію на ЧАЕС, яку управління КДБ у Київській області надіслало своєму керівництву в Києві. А буквально за 3—4 години Комітет держбезпеки УРСР почав надавати вищому керівництву республіки більш детальну інформацію про наслідки, спричинені вибухом на 4-му енергоблоці.

«Із розсекречених документів КДБ чітко видно, що тодішня компартійна влада усіляко намагалася приховати від свого ж народу правду про наслідки цієї жахливої катастрофи, — каже голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, який свого часу очолював архів СБУ і мав доступ до документів колишнього КДБ, зокрема й тих, що проливають світло на причини і наслідки Чорнобильської катастрофи. — Першим завданням було не порятунок людей. Головним своїм завданням радянська влада вважала не допустити поширення інформації».

Саме тому відкладали евакуацію населення (вона розпочалася лише за 36 годин). Саме тому в перші години після аварії не було зроблено дуже важливих кроків, які могли б полегшити наслідки. Все робили для того, щоб, як казали тодішні керівники УРСР, не сіяти паніку.

«Після того, що сталося, вище керівництво України, як свідчать розтаємничені документи, розгубилося, — продовжує голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. — Наприклад, на одній із перших доповідних записок КДБ на ім’я першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, в якій повідомляється про аварію, Володимир Васильович написав: «Що це означає?».

А тим часом рівень радіаційного забруднення зростав. Про це свідчать наступні доповіді: «Станом на 15.00 26 квітня радіаційна обстановка в районі аварії характеризується рівнем радіації гамма-частинок у безпосередній близькості до вогнища до 1000 мікрорентген у секунду, на території АЕС — до 100, в окремих районах м.Прип’яті — до 2—4 мікрорентген у секунду».

І не лише в безпосередній близькості до зруйнованого реактора дозиметри зашкалювали. Наприклад, 27 квітня неподалік Чорнобиля співробітники контрольного посту затримали «жигулі». Перевіркою встановлено, доповідав капітан КДБ Холод, що рівень радіації на поверхні автомобіля перевищував фоновий у 5000 разів...

«Чимало структур, покликаних боротись із наслідками подібних техногенних катастроф, виявилися не готовими до виконання покладених на них завдань, — продовжує Володимир В’ятрович. — Ось ще одне свідчення цьому: «При розгортанні санітарно-обмивальних пунктів, із 47 на 2 травня 1986 року придатними виявилося лише 5, на 3 — 10 травня — ще 7... Персонал СОП не мав жодних індивідуальних засобів захисту і сам піддався зараженню. Крім того, він укомплектований на 70 відсотків із престарілих та сімейних жінок, які відмовилися виїжджати в зону. Незважаючи на чисельну армію Цивільної оборони, влада відразу приступила до мобілізації так званих партизанів — військовозобов’язаних. Із документів КДБ стає відомо, що «При проведенні мобілізації деякі працівники комісаріатів, зокрема в... Львівській, Івано-Франківській областях вдавалися до відвертого обману осіб приписного складу, яким повідомляли про направлення їх не в Чорнобиль, а в цілинні райони, говорили про оплату в п’ятикратному розмірі, обіцяли допомогу в отриманні безплатних путівок після повернення, надання інших пільг сім’ям».

За словами колишнього начальника штабу Цивільної оборони УРСР генерал-лейтенанта Миколи Бондарчука, «було мобілізовано багато зайвих людей». «Уже в перші дні після аварії в районі Чорнобильської АЕС опинилися десятки тисяч громадян, левовій частці з яких не було чим зайнятися, — згадував генерал. — Ось вони й отримували божевільні дози радіації, які згодом зводили з білого світу».

Кожен прожитий день віддаляє нас від тієї жахливої трагедії. Із кожним роком меншає серед нас людей, які ціною власного здоров’я, а то й життя вгамували атомного джина. Але ми маємо пам’ятати їх, шанувати їхню пам’ять і згадувати не лише 26               квітня.

Сергій ЗЯТЬЄВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ