Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

2017-й мав стати рубіконом

Уроки перебування Чорноморського флоту РФ на території України
16 травня, 2017 - 19:02
ФОТО REUTERS

Вінстон Черчилль казав: «Вчіть історію, вчіть історію. В історії знаходяться усі таємниці політичної прозорливості». Мудрі слова — історія завжди надає політикам можливість винести стратегічні уроки для ідентифікації помилок і уникнення їхнього повторення у майбутньому. Уроки інколи є болючими, неприємними, але від цього їхнє значення не стає меншим.

ЯК СТВОРЮВАЛИСЯ ВМС УКРАЇНИ

2017 рік повинен був стати своєрідним історичним рубіконом у відносинах України з Росією — відповідно до базових українсько-російських Угод щодо Чорноморського флоту (Угода про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України; Угода про параметри поділу ЧФ; Угода про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом ЧФ та перебуванням ЧФ РФ на те риторії України), далі — Угоди, 28 травня цього року останній російський корабель мав залишити рейд Севастополя. Мав... Але, не залишить.

Є й інша весняна дата. На початку квітня цього року минуло 25 років від підписання Указу Президента України «Про невідкладні заходи з будівництва Збройних сил України», у другому пункті якого було поставлено завдання «сформувати Військово-Морські сили України на базі сил Чорноморського флоту». У трагічному 2014-му в Севастополі та Криму вони втратять 70% бойового складу, інфраструктуру та основні пункти свого базування...

Постає запитання: чому перебування українських Військово-Морських сил на власній землі стало тимчасовим, хоча її повинен був залишити флот іншої держави? Якщо ми хочемо отримати не зафарбовану чи підфарбовану відповідь — слід подивитися в ретроспективу, насамперед, які рішення, політичні й військові, приймалися і що насправді робилося, бо минуле має системний зв’язок з сьогоденням і впливає на нього. За великим рахунком, історичні уроки потрібні не для того, щоб відповісти на запитання «хто винний», а головним чином, щоб не повторювати помилки у майбутньому. Вчіть історію...

1992—1996 роки запам’яталися активним формуванням Військово-Морських сил України за величезної підтримки українського народу, яка живила оптимізм і енергію українських військових моряків. Все розпочалося з організаційної групи та першого командувача — віце-адмірала Бориса Кожина. Він бачив і створював українські ВМС відданими державі, вмотивованими і професійними — тоді на призов командувача за покликом серця моряки-українці їхали до Севастополя з різних місць колишнього СРСР будувати флот України.

Здійснювався прийом добудованих українськими корабелами бойових кораблів, створювалися органи військового управління, частини і підрозділи українського флоту, розпочалася активна підготовка сил у морі для набуття ними необхідних бойових і оперативних спроможностей, було проведено трансатлантичний похід загону українських бойових кораблів до берегів США і багато інших заходів. Моряки горіли флотською службою і намагалися зробити все можливе для скорішого створення повноцінного військово-морського угруповання України — ніхто не рахував, день це чи ніч. У короткі строки було сформовано сотні військово-морських організмів, створювалася навчально-матеріальна база, здійснювався бойовий вишкіл сформованих екіпажів і підрозділів. Проведені у 1996 році за ініціативою на той час заступника міністра оборони України — командувача ВМС України віце-адмірала Володимира Безкоровайного (помер у 2017 році) — військово-морські оперативно-тактичні навчання «Море-1996» засвідчили: ВМС України створено!

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Слід відзначити, що будівництво ВМС України у зазначений час супроводжувалося активним переговорним процесом між Україною та Росією щодо розподілу ЧФ колишнього ВМФ СРСР. Передбачалося розділення морського озброєння, військової техніки і майна ЧФ між Україною та РФ у співвідношенні 50 на 50 з подальшим виводом частки, що залишиться РФ, на територію Росії. Вивід російського угруповання з території України відповідав Конституції України, яка статтею 17 забороняє розташування іноземних військових баз на території держави, базування іноземних військових формувань на території України. При цьому, українська сторона допускала тимчасове (на декілька років) перебування ЧФ РФ на території України до створення відповідної флотської берегової інфраструктури на чорноморському узбережжі Росії.

Водночас, у флотській тематиці Росія використовувала «дипломатію затягування». Пропонувалися різноманітні варіанти розв’язання проблематики Чорноморського флоту, але без його розділення. Одним із таких варіантів розглядалося залишення єдиного ЧФ, який захищатиме інтереси і Росії, й України. Звісно ж, під контролем Москви. Навіть пропонувався вивід ВМС України за межі півострову... Водночас, українські військові моряки міцно стояли на державних позиціях, бо вони добре розуміли відповідальність за Крим і Севастополь, захист морських рубежів держави. Це не подобалася північному сусіду. Стали проводитися якісь акції із залученням засланих козачків (до речі, тоді СБУ ефективно працювало на випередження). Інколи доходило до застосування зброї — слід згадати події квітня 1994 року навколо гідрографічного судна ЧФ «Челекен», яке незаконно вивозило навігаційне-гідрографічне обладнання з Одеси в Росію, і колишнього 318-го дивізіону кораблів ЧФ. «Дивізіон застосував зброю і виступив проти української влади, тому його дні були скінчені», — лаконічно  прокоментував події в Одесі заступник міністра оборони — командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний. Це був приклад перемоги державного і військового лідерства, якому слід повчитися сьогоднішнім керівникам. На жаль, в багатьох вимірах забутий приклад. Після тих подій в найкоротші терміни на базі підрозділів ЧФ в Одесі, Очакові й Миколаєві було створено Західний морський район (пізніше — Західна військово-морська база), Військово-Морських сил України. У 2014-му фонди цієї військово-морської бази прийняли моряків, що вийшли з Криму...

В цілому, з урахуванням дислокації у 1996 році ВМС України в Севастополі, Новоозерному, Феодосії, Саках та Новофедірівці, частин 32 армійського корпусу в Сімферополі, Перевальному та Керчі, а також наявності в Криму угруповання військ ППО й Військово-Повітряних сил України, воєнно-стратегічна перевага в Криму була на боці України, але... на вищому рівні дипломатичних пікірувань було прийнято рішення йти на «компроміси» в інтересах РФ. З кінцевої редакції Угод було прибрано слово «тимчасове» щодо перебування ЧФ РФ на території України. Величезна частина ЧФ була зарахована у погашення якихось енергетичних боргів України перед Росією і взагалі не бралася в розрахунок розподілу. Політико-військова мета перебування ЧФ РФ на території України в міждержавні документи включена не була. Замість предметно-об’єктової оренди компактних територій військових містечок з  визначенням статусу, ЧФ РФ і окремим частинам центрального підпорядкування збройних сил РФ за вкрай мінімізовану орендну платню були віддані в довгострокове загальне користування неінвентаризовані й перемішані з українськими державними установами і військами українська земля та інфраструктура. У розпорядженні ЧФ РФ опинилася значна частина рухомого майна і берегової інфраструктури Севастополя і Криму (в Феодосії, Керчі та Гвардійському), в тому числі всупереч міжнародним нормам усе навігаційне-гідрографічне обладнання на узбережжі півострова. Частина морського озброєння і військової техніки, яка в результаті розподілу повинна була відійти Україні, без пояснення причин не була передана (загальна експертна вартість не переданого Україні лише рухомого військового майна у цінах 2003 року складала 237,5 млн грн).

Попри цілу низку нерозв’язаних системних проблем розподілу Чорноморського флоту, у 1997 році Україна... надала дозвіл на двадцятирічне перебування неінвентаризованого військового угруповання ЧФ РФ на території України з невизначеною метою. Можна сперечатися щодо умов і наслідків цього рішення, але у стратегічному вимірі прописаний в Угодах формат надав можливості реалізації кремлівської стратегії «постійної політико-військової присутності в Криму», спочатку виграти час, а потім перетворити ЧФ РФ у потужного «троянського коня» просування інтересів Москви на півострові.

Маловідомим є факт, що тоді Військова рада Військово-Морських сил України на чолі з командувачем подала у відставку...

ПЕРШИЙ УРОК

Тобто, перший урок полягає в тому, що Конституція — це основний закон прямої дії для безумовного виконання, якщо країна прагне бути незалежною, суверенною державою. Не можна переходити червоні лінії конституційних норм щодо суверенних прав держави та її територіальної цілісності. Ігнорування цього підвищує безпекові ризики і матиме відкладений у часі негативний ефект. Саме тому дозволена всупереч Конституції тривала дислокація іноземного військового угруповання на території України без визначеної в міжнародних угодах чіткої мети й обмежень його перебування в подальшому спрацювала проти України. Водночас, державна зовнішня політика у сфері національної безпеки і оборони не повинна спиратися на будь-які ідеологічні кліше та «щирі обійми», її слід вибудовувати лише на базі чітко ідентифікованих національних інтересів і державної прагматики.

Період з 1997 по 2002 роки став часами виживання українських ВМС через їхнє хронічне недофінансування. Почали затримувати виплати і без того невеликого грошового забезпечення українським військовослужбовцям. Катастрофічно не вистачало пального не лише для виходу в море — для прогортання «в гарячу» озброєння і механізмів кораблів, без чого матеріальна частина швидко приходить в непрацездатний стан. Проводилися віялові відключення кораблів і частин від електроживлення, що вкрай негативно впливало на бойову і технічну готовність сил флоту. Парадоксально, але мало кому з українського політичного істеблішменту було діло до того, що бойовий корабельне може бути відключеним від електрики і води, це вкрай небезпечно з огляду на знаходження на борту боєприпасів і ракет. Доходило до виставлення військової варти біля трансформаторних підстанцій для унеможливлення їхнього відключення з боку керівництва РЕС. Чи впливало це не розум і серця українських військових моряків? Риторичне питання...

Водночас, поступово нарощувалися спроможності ЧФ РФ, у якого з електроживленням і запасами було гаразд. Всупереч підписаним угодам, без дозволу України, до складу угруповання ЧФ РФ в Севастополі було включено корабель «Самум» із сучасними крилатими ракетами на борту, нарощувалися бойові спроможності морської піхоти, відновилася діяльність 31 науково-випробувального центру ВМФ РФ в Феодосії. На об’єкти, визначені Угодами для подвійного використання ЧФ РФ і ВМС України, українські військовослужбовці не допускалися.

У 2003 році відбулася низка подій, які вплинули на подальший розвиток ситуації. З приходом до керівництва оборонного відомства Євгена Марчука ситуація у ВМС України почала поступово змінюватися на краще. Євген Кирилович, як професіонал із глибоким стратегічним баченням, особливу увагу приділяв саме військово-морській проблематиці. Тоді українські моряки перейшли на логічну бригадну організаційну структуру, отримали відповідний фінансовий ресурс та почали активне відновлення бойового складу флоту — було проведено ремонти кораблів, піднято в повітря літаки морської авіації, почала діяти система бойового чергування, проведено низку навчань в морі та на полігонах, спільних заходів з флотами країн НАТО.

Цей рік також запам’ятався російсько-українським конфліктом навколо острова Тузла. Тоді Кремль застосував елементи гібридного підходу: в Москві очікували, що ідея будівництва переходу між Таманським і Кримським півостровом через острів Тузла буде підтримана широкими верствами кримського населення півострова. Але, цього не відбулося: застосуванням адекватних політико-військових заходів, в ході яких Україна досить взаємозлагоджено діяла дипломатичною і силовою компонентами, кризову ситуацію вдалося швидко нейтралізувати на ранній стадії її виникнення. Саме дії на випередження з метою ліквідації кризи на початку її розвитку відіграли ключову роль у локалізації і ліквідації конфлікту. На жаль, цей загалом вдалий урок був забутий українською політичною елітою, що відкрило двері для розгортання трагічних подій у Криму взимку-навесні 2014 року.

У свою чергу, подальший розвиток ситуації свідчить, що в Росії зробили висновки з подій навколо Тузли. У 2005 році Кремль перейшов до стратегії «активного впливу». В Криму активізувалися різноманітні рухи проросійської спрямованості, зачастили російські політики і представники російських націоналістичних рухів. Згодом градус пропаганди, який  і раніше був не низьким, пішов вгору. Слід визнати, що робота закладів культури та представників ЧФ РФ з цільовими групами — молоддю, ветеранами та трудовими колективами була організованою і забезпеченою ресурсами. В ряді гарнізонів ВМС України було досягнуто інформаційну перевагу на користь РФ із можливістю відповідним чином орієнтованого впливу на свідомість українських громадян. Грошове забезпечення моряків ЧФ РФ стало в рази більшим, ніж у ВМС України. У 2008 році де-факто оперативна й бойова діяльність ЧФ РФ, всупереч підписаних між Україною і Росією Угод, перестала бути залежною від законодавства України.

Невже ж цього не бачили у Києві? Звичайно, бачили. І якою була реакція? Вона була... стриманою. Це м’яке формулювання того, що відбувалося. Один із яскравих прикладів такої політики — зірвані міжнародні навчання «Сі Бриз-2006». Тоді українські військові моряки опинилися один на один із проплаченими антиукраїнськими екстремістами, зокрема закордонними, котрі блокували навчання, розгойдували автобуси з учасниками та кидали в них камінням. Кримська міліція стояла поруч і... нічого не робила, бо «не мала вказівки згори». Водночас українським військовим морякам суворо заборонили будь-яку протидію з формулюванням, що «це не є функцією Збройних сил України». Нічого не нагадує? Потім досить активно шукали винних у штабі ВМС — в нас полюбляють бити своїх, щоб чужі боялися...

ДРУГИЙ УРОК

Тобто, другий урок потребує вивчення в контексті політичних рамок виконання державних завдань військовими: поганою є практика ставити їх та скасовувати в процесі виконання. Це виглядає як одночасне «плі» та «ой, не плі», суперечить природі та смислу військової служби. Загалом державна політика у сфері безпеки й оборони не вимірюється «стриманим спостереженням» чи парадно-барабанним боєм. В її основі має бути професійне державне управління з центром гравітації на цільові групи і прошарки, насамперед, військових. Можна в найкращому за змістом документі державного рівня визначити: «Збройні сили України несуть відповідальність за...». Але, в реальному житті це не працюватиме без політико-військового лідерства, спрямованого на створення/підтримання сучасних бойових і оперативних спроможностей військ (сил), стимулювання людей в погонах, а також забезпечення потреб оборони ресурсами, бо новітня генерація війн є високотехнологічною і мотиваційно-психологічною. Водночас, в умовах існування соціально-політичних загроз зовнішньої природи, особливе місце має відводитися професійній попереджувальній роботі спеціальних служб і правоохоронних органів, яка повинна бути виключно державною, аж ніяк не партійною. Або таким чином зміцнюється живучість військового прошарку, громадянського суспільства і країни в цілому, або високою є ймовірність втрат і занепаду. Третього не дано.

Із 2010 року ситуація розвивалася дуже динамічно. Москві було потрібне легітимне політичне поле для подальшого стратегічного маневру і використання успіхів у інформаційній кампанії — підписані 21 квітня 2010 року Харківські угоди надали його. Фактично, ця дата стала рубіконом досягнення російської інформаційної та політико-військової переваги в Криму, й надалі Кремлю залишалося лише максимально ефективно її використати.

На жаль, тоді ніхто з київської влади не хотів враховувати реальні загрози національній безпеці, пов’язанні з цільовою російською інформаційно-психологічною компанією в Севастополі та Криму за участю потужних закладів культури ЧФ РФ, філії Московського державного університету в Севастополі та численних інших структур, створених у рамках незаконної суборенди  об’єктів ЧФ РФ.

У лютому 2013-го політичне зближення з Росією перейшло у фазу побудови стін між нашою державою і Заходом. Спочатку це відбувалося у прихованому, не явному форматі. Дипломатична гра велася на контркурсах, прикривалася нібито прагматичними відносинами України та НАТО, участю в спільних операціях і навчаннях. Але згодом почали згортатися програми військового співробітництва з країнами Альянсу, м’який вплив на тих, хто отримав західну освіту став поєднуватися із жорсткими заходами.

Аналіз уроків анексії Криму не є предметом цієї статті, але інколи в експертному середовищі доводиться чути, що гібридна війна розпочалася 2014-го — насправді, політика Кремля щодо Криму перетворилася на системно гібридну у 2010-му, коли з підписанням Харківських угод відкрилися двері для завершальної фази підготовки зміни статусу Криму. Ще не була зрозумілою архітектура задуманого, можливо основним готувався федеративно-орієнтований варіант, але зворотний відлік часу вже пішов...

ТРЕТІЙ УРОК

Тобто, третій урок є банальним щодо війни як продовження політики військовими засобами, та ідентифікується з новітнім доменом збройної боротьби — інформаційним, побудованим на базі сучасних інформаційно-комунікаційних технологій управління свідомістю людей. Саме у неврахуванні руйнівної сили цього домену слід шукати коріння ментальної неготовності українських військових захищати державу від вторгнення «братів» у лютому-березні 2014-го. Дестабілізуюча інформаційна кампанія, централізована і персоніфікована, синхронізована за задумом, часом і місцем, з інтенсифікованими ключовими меседжами та мультиплікативним ефектом, побудована на омані, підміні і маніпулюванні продовжує діяти проти України. В цих умовах перемога в інформаційній сфері не може бути досягнута виключно шляхом контрпропаганди та потребує побудованих на аргументах і цінностях стратегічних комунікацій — досвід переконливо свідчить, що викладення фактів має значення. Древо нації з коріннями в культурі, традиціях та досвіді не зростатиме без сонця і дощу, якими для нього є стратегічні комунікації. Це питання живучості держави, що потребує відповідних ресурсів — професійних, мотиваційних і матеріальних.

Є ще один аспект цього уроку. Перехід будь-якого конфлікту у гарячу фазу не відбувається раптово, цьому завжди передують приготування, в яких присутні векторіальні індикатори. Ці індикатори свідчать — ситуація кардинально змінюється у бік конфліктності. Вміння своєчасно розпізнати зазначені індикатори та прийняти відповідні рішення є важливим елементом політичної мудрості та прозорливості. В цей період відносини між політиками і військовими повинні наповнюватися чіткими стратегічними директивами з делегуванням повноважень військовому керівництву щодо силового стримування гарячої фази, у разі її виникнення — оперативного, адекватного військового реагування, особливо на ранніх стадіях, коли ситуація швидко змінюється і присутній сюрприз-фактор. На жаль, підписання та схвалення на законодавчому рівні України алогічних з погляду державотворення, наповнених потенціалом дестабілізації Харківських угод зачинило двері для адекватних оцінок загроз і реагування на них з боку Сектору безпеки й оборони України.

Окей, скаже допитливий читач, але ж у березні 2014 року Росія денонсувала Угоди по ЧФ РФ, зокрема Харківські. Чому ж Україна не зробила цього?

Спробуємо ідентифікувати і цей урок.

Насправді, з боку Росії це була не денонсація, а одностороннє анулювання міждержавних угод, що є серйозним порушенням міжнародного права. На односторонній демарш Кремля Мін’юст і МЗС України прийняли рішення не робити подібного та подати відповідний позов на неправомірні дії РФ у Міжнародний суд ООН. Про це заявляв міністр юстиції Павло Петренко на брифінгу в Кабінеті Міністрів 1 квітня 2014 року. «За міжнародною практикою, такі дії міжнародними судами не визнаються. Ми зі свого боку не будемо жодної з цих угод денонсувати», — зазначив він. Він додав, що для української сторони ці угоди є «доказовою базою щодо підтвердження прав України в судах, зокрема й прав на компенсацію збитків із боку Російської Федерації».

Слідуючи логіці зазначеної позиції з боку України, по гарячих слідах повинна бути запущена цільова дорожня карта:

перший крок — після отримання відповідної ноти від РФ про анулювання Угод українська сторона обраховує збитки, які нанесені Україні зазначеними односторонніми діями російської сторони, і в тримісячний строк надає Москві свою позицію (орієнтовно, червень 2014 року);

другий крок — у разі замовчування/затягування останньою, український позов йде до Міжнародного суду ООН (орієнтовно, вересень 2014 року);

і третій крок — розгляд позову високим судом та винесення вердикту (орієнтовно, до кінця 2016 року).

Слід відзначити, що Україна в цьому процесі могла би мати досить непогані аргументи — багато чого можна використати у безлічі підписаних російською стороною і скріплених печаткою двосторонніх протоколів у рамках засідань російсько-української підкомісії з питань перебування і функціонування ЧФ РФ на території України. Через цільовий характер позовних вимог щодо порушення Росією Угод по ЧФ РФ можливо було очікувати рішення високого суду щодо відміни їхнього нелегітимного анулювання Росією та компенсації українській стороні нанесених односторонніми діями Росії збитків.

Минуло три роки... І ось тут виникає запитання: який статус всього цього? Хотілося би отримати відповідь від Мін’юсту, МЗС чи Міноборони, бо це якраз і повинно бути частиною стратегічних комунікацій влади з суспільством з ключових питань національної безпеки.

Знов екскурс у недавню історію. Раніше в МЗС України питаннями перебування ЧФ РФ на території України займався спеціальний структурний підрозділ. Українську делегацію на переговорах щодо ЧФ РФ представляв перший заступник голови зовнішньополітичного відомства України. Було проведено величезну кількість переговорів, накопичено колосальний досвід, існувала системна база даних. Зараз підрозділ скорочено, людей звільнено. В Міноборони — аналогічна ситуація. Немає людей — немає проблем?

А проблеми, на жаль, існують, бо актуальність теми не зникає. Насамперед, це стосується підготовки в рамках обраної дипломатичної стратегії всебічно обґрунтованих позовних матеріалів. Важливе питання — тлумачення тих чи інших формулювань Угод, без чого важко сподіватися на успішний розгляд справи в Міжнародному суді ООН. В умовах, коли РФ анулювала Угоди, відповідно до статті 24 Угоди «Про статус і умови перебування ЧФ РФ на території України», це залишається питанням української частини українсько-російської міждержавної комісія зі співробітництва, вона повинна збиратися і тлумачити. Як і підкомісія на чолі із першим заступником міністра оборони України. Це кропітка робота, результатом якої повинна була стати аргументована позиція України у міжнародному суді. Чи стала?

ЧЕТВЕРТИЙ УРОК

Тобто, четвертий урок стосується мудрості та професійності, які у державній справі мають неперевершене значення. Політична мудрість має слідувати суспільним інтересам, а не нехтувати ними. У свою чергу, рівень професійності вимірюється результатами діяльності, а не кількістю папірців, які так полюбляє українська бюрократія. Водночас, мудрість і професійність не отримуються з генами від попереднього покоління або за наказом згори. Вони є результатом багаторічного професійного зростання від первинних до найвищих посад (щоб зрозуміти, як там внизу, та потім угорі не треба збивати «корону» лопатою), життєвого досвіду і роботи над собою. Все це є питаннями державної еліти. В ній молодість і амбіції — це чудово, бо є майбутнім. Але майбутнє створюється сьогоднішніми діями, в яких мудрість і професіоналізм — це важливо, бо без них цивілізаційний вибір може стати лише гаслом та перспективи виглядатимуть туманно.

Ще до вступу на посаду секретаря (по нашому — міністра) оборони США генерал морської піхоти США Джеймс Маттіс сказав про військових, що вони реалізують «крайні 600 метрів» політики. Але, дії військових на цих крайніх метрах політики напряму залежать від змісту цієї політики та її імплементаційних стратегій. Саме тут, а ніяк не в стрясанні повітря гучними гаслами, призовами чи обіцянками, має бути центр гравітації діяльності політиків.

Безумовно, ідеальних людей не існує, і не треба політичну еліту будь-якої країни ототожнювати з казковими героями, які швидко долають будь-які труднощі та проблеми. Життя не буває простим і без помилок — вони є у кожного. Нічого у формуванні особистості не падає з неба, а вибудовується важкою працею, самоаналізом і винесенням уроків. Але є індикатори, які характеризують мудрість, зрілість і прозорливість еліти будь-якої країни. Ці індикатори можуть бути різними, та принаймні один із них є принципово важливим — це реальні суспільно-вагомі досягнення. Саме вони формують успішну політику безпеки й оборони країни, в якій військовими успішно реалізовуватиметься «крайні 600 метрів», створюють успішні історії конкретних політиків і, що є головним, — успішну історію країни в цілому.

Вчіть історію...

Ігор КАБАНЕНКО, адмірал, експерт з питань оборони та безпеки, політик
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ