Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

276

Верховна Рада відновила курс України на членство в НАТО. Чому були втрачені шанси та як реалізувати зараз вступ до Альянсу?
8 червня, 2017 - 19:18
РЕАЛЬНІ «ДРАЙВЕРИ» ПРОЦЕСУ

Нарешті в питанні методів забезпечення безпеки країни з’явилася чіткість. Тепер одним з пріоритетів зовнішньополітичного курсу України є членство в НАТО. За це рішення 8 червня проголосувало 276 народних депутатів. Зміни стосуються законів «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України» і «Про основи національної безпеки України». Якщо до цього в документах йшлося про «досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства», то зараз чітко фіксується — «набуття членства» в Альянсі.

«Агресія Російської Федерації проти України, анексія частини української території поставила перед Українською державою невідкладне завдання щодо реального забезпечення національної безпеки країни. Досвід низки держав-сусідів України свідчить, що в нинішніх умовах як найефективніший інструмент забезпечення безпеки, збереження територіальної цілісності і суверенітету вони розглядають структури колективної безпеки, що функціонують на засадах прогресивних демократичних цінностей, найбільш дієвою з яких є Організація Північноатлантичного договору. Суттєве розширення цієї організації за останні роки — переконливе цьому підтвердження. Україна має достатні політико-правові передумови для повного інституційного зближення з Північноатлантичним альянсом, серед яких і відоме рішення Бухарестського саміту НАТО 2008 року про однозначне  визнання майбутнього членства України в цій організації, потреба в якому є незаперечним імперативом часу», — наголошують автори законопроекту, серед яких Андрій Парубій, Ірина Геращенко, Ганна Гопко, Ірина Фріз, Борис Тарасюк та інші.

ЗА СЛОВАМИ ЄВГЕНА МАРЧУКА, УКРАЇНІ ЗАРАЗ ПОТРІБНА ПОТУЖНА КАМПАНІЯ З РОЗ’ЯСНЕННЯ НАСЕЛЕННЮ — НАВІЩО НАМ СПІВПРАЦЯ З АЛЬЯНСОМ І ПОДОЛАННЮ ПОСТРАДЯНСЬКИХ ФОБІЙ

Для більш глибокого розуміння проблематики стосунків України з НАТО, потрібно заглянути в новітню історію України. Це питання є вкрай важливим для нас, особливо враховуючи втрату українських територій і війну, яку Кремль веде проти нашої країни. Важливо розуміти які можливості і шанси мала Україна, чому їх втратила і як надолужити втрачене вже в більш складних умовах російської агресії. Буквально через місяць — 9 липня виповниться 20 років з дня підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору. До цього Україна співпрацювала з НАТО в рамках Ради євроатлантичного партнерства і програми «Партнерство заради миру» (1994         р.). Після підписання Хартії, почала діяти Комісія «Україна—НАТО», відбувалося багато різних зустрічей і робочих контактів, формувалась атмосфера довіри між Україною і Альянсом.

ПІД ЧАС КРУГЛОГО СТОЛУ БУЛО НАВЕДЕНО ЗАГОЛОВОК СТАТТІ В ГАЗЕТІ «ДЕНЬ» ВІД 23 ТРАВНЯ 2017 РОКУ «20    РОКІВ ПОРЯД. АЛЕ НЕ РАЗОМ…»

Головою Державної комісії зі співпраці з НАТО в грудні 1999 року було призначено секретаря РНБО Євгена Марчука. Про хронологію тодішніх подій під час круглого столу «Україна—НАТО: 20 років Хартії про особливе партнерство» в Національному інституті стратегічних досліджень в четвер розповів (нижче) сам Євген Кирилович, завдяки якому на початку 2000-х відбулася кардинальна зміна зовнішнього безпекового вектору від простої співпраці до узаконення курсу на вступ України до НАТО.

Цікаво, що паралельно в парламенті під час голосування за згадані зміни щодо членства України в НАТО історична ретроспектива цього питання також згадувалася. Зокрема голова фракції Радикальної партії Олег Ляшко заявив з трибуни: «20 років тому була підписана Хартія між Україною і НАТО. За цей час українські лідери у різні часи могли б виконати всі умови, які б дозволили увійти Україні в Альянс. Натомість, за 20 років вони розвалили всю систему безпеки і оборони, розпродали все військове майно та упустили унікальний шанс, який Україна отримала на Бухарестському саміті у вигляді Плану дій щодо вступу в НАТО... Українці сьогодні розплачуються кров’ю за помилки президента Кучми, прем’єра Тимошенко, прем’єра Януковича та інших лідерів держави. Всі вони разом несуть відповідальність за те, що Україна не стала членом НАТО і потерпає від російської агресії».

КОЛИШНІ МІНІСТРИ ЗАКОРДОННИХ СПРАВ УКРАЇНИ — БОРИС ТАРАСЮК І КОСТЯНТИН ГРИЩЕНКО

Тут важливо розставити акценти. Ще до прем’єрства Тимошенко і президентства Януковича, після титанічної роботи в цьому напрямку Євгена Марчука (в четвер в парламенті народні депутати так і не наважилися про нього згадати), Україна була дуже близька до підписання ПДЧ (Плану дій з членства в НАТО). Але влітку 2004 року — після Стамбульського саміту НАТО — Леонід Кучма робить розворот на 180 градусів від Альянсу. Після зустрічі з президентом Росії Володимиром Путіним, Кучма дає команду негайно виключити з Військової доктрини згадану формулу про співпрацю з НАТО... Якраз коли прем’єром був Віктор Янукович, його Партія регіонів голосувала в 2003 р. за закон, в якому йшлося кінцеву мету — вступу України в Альянс. Це вже потім, коли Янукович став президентом в 2010-му, вилучив цю формулу через парламент з закону «Про основи національної безпеки України».

Отже курс на НАТО перш за все розвернули Путін і Кучма. Це вже потім був Бухарестський саміт 2008 року, коли відсутність єдності в цьому питання всередині українського політикуму (питання щодо ролі Тимошенко), а також через шалений тиск Росії, німецький канцлер Ангела Меркель та тодішній президент Франції Ніколя Саркозі заблокували надання Україні та Грузії ПДЧ. І як результат у серпні того ж року Росія напала на Грузію і незаконно окупувала частину її території. А в 2014-му Москва, очевидно, розуміючи, що НАТО не буде реагувати, як у випадку із Грузією, незаконно анексувала Крим і тепер продовжує агресію на сході України.

До речі, Кремль вже відреагував на рішення Верховної Ради. Прес-секретар російського президента Дмитро Пєсков заявив, що Москва стурбована розширенням НАТО (rbc.ru). Україна, за словами Пєскова, є країною, в якій «триває громадянська війна» (?!! — Ред.). «У Москві традиційно з недовірою і стурбованістю відносяться до процесу розширення НАТО в бік наших кордонів. Вважаємо, що це загрожує нашій безпеці і балансу сил в євразійському регіоні. Зрозуміло, російська сторона вживає всіх необхідних заходів для ребалансування ситуації і забезпечення власної безпеки», — заявив він. Також Пєсков заявив,  що рішення про прийняття нових країн до альянсу «приймається в Брюсселі і в тих столицях, де здійснюється загальне керівництво процесом».

Реакція Росії — прогнозована. Тому питання, як в 2000-х, так і зараз, в самій Україні. Потрібно говорити про себе — як ми будемо вирішувати питання безпеки. Дбати не про нейтралітет, про який знову заговорили такі відставні політики як Олександр Мороз, і який постійно нав’язує Україні Росія. І не про те, що НАТО нас не прийме через воєнний конфлікт, який ми маємо через агресію Росії. Взагалі краще для початку призначити нарешті посла України в НАТО.

КОМЕНТАРI

«ПЕРЕД ВЛАДОЮ ЗАРАЗ СТОЇТЬ НЕОБХІДНІСТЬ ГРАМОТНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ РОБОТИ»

Євген МАРЧУК, державний діяч, прем’єр-міністр (1995—1996 рр.), секретар РНБО (1999—2003 рр.), міністр оборони (2003—2004 рр.):

— Після Хартії 1997 р. починається особливо важливий в організаційному плані, документально оформлений, етап руху України до НАТО. Так, РНБО розробляє Стратегію національної безпеки, у процес був залучений весь інтелектуальний потенціал України. У 2002 р. мені вдається її завершити, а далі Стратегія приймається на РНБО. Документом було передбачено, що кінцевою метою є вступ України до НАТО. Важливо відзначити, що Росія на той час навіть більш активно співпрацювала з НАТО, ніж Україна. РФ поспіхом у травні того ж року планує провести саміт «Росія-НАТО», але ми на три тижні випереджаємо Росію, і РНБО приймає документ. Тим самим ми вилучили можливість спекуляцій з боку Росії, адже після Римського саміту НАТО 2002 р. було б зовсім інше інформаційне тло. Після прийняття принципового рішення ми провели низку конкретних дій — Комітет Україна-НАТО, а з генеральним секретарем Джорджем Робертсоном я їду в Донецьк і беру з ним участь у заходах.

В 2003 році був прийнятий Закон «Про основи національної безпеки України», в якому чітко була прописана фраза «Україна може приєднуватися до військово-політичних блоків, зокрема до Північноатлантичного Альянсу», а при дуже серйозному наполяганні фракції комуністів, «при збереженні добросусідських стосунків з Росією та іншими країнами та членами СНД». Сьогодні прийнята та сама формула, але без цієї кінцівки. Але на законі все не закінчується, навпаки — створюється Державна комісія з питань співпраці НАТО, покликана здійснювати структурне забезпечення партнерства. Багато хто був фантастично вражений скільки в НАТО речей невоєнного характеру. Запроваджувалася комплексна державна програма, були введені посади, задіяні соціологічні служби, здійснювалася інформаційна робота. Ми вийшли на 35-36 % відсотків підтримки населення по Україні, на заході України показник сягав 70 %, а в Криму було 12 %. Ключовим для нас було ведення роз’яснювальної роботи, адже Росія не сиділа склавши руки, вона агресивно, нахабно, структурно-забезпечено інформаційно працювала як і сьогодні. Ми це можемо побачити сьогодні на прикладі Чорногорії. Москва заборонила в’їзд чорногорським депутатам, хто голосував «за», відбувається «дика інформаційна істерика».

Отже, Україна проводила роботу: 1994 р. — прийняття програми «Партнерства заради миру», 1997 р. — Хартії про особливе партнерство, 2003 р. — правової бази. І влітку 2004 року на Стамбульському саміті ми вже були готові до введення ПДЧ, але президент Джордж Буш-молодший сказав, що рішення буде прийняте лише після президентських виборів, які мали відбутися через кілька місяців. Для нас це було великим розчаруванням. І от через деякий час після саміту в Стамбулі Леонід Кучма зустрічався з Путіним в Криму, а коли повертається до Києва, то дає вказівку вилучити з Воєнної доктрини пункт про НАТО. Уявіть, як ми виглядали в очах партнерів, коли на піку співпраці курс України розвертається на 180 градусів...

Перед владою зараз стоїть необхідність грамотної організації роботи. Якщо після голосування в парламенті, все так і залишиться, а сьогодні є проблема, що соціологія підтримки вступу України до НАТО «повзе вниз», то нічого серйозного ми не доб’ємося. Вже постає питання — а чи треба проводити референдум стосовно НАТО, про який казав Президент? Це складно і небезпечно.  Нам потрібна зараз могутня кампанія по роз’ясненню населенню, подоланню пострадянських фобій, а навіщо нам співпраця з Альянсом. Якщо поставити на терези змагання з Росією в нахабності і агресивності, то, ми програємо. Російська пропаганда дуже сильна, і має колосальний вплив на формування громадської думки в Україні, фактично половина нашого суспільства знаходиться в її інформаційному впливі. Вже в четвер вони прокоментують, запросять експертів, дадуть свою інтерпретацію рішенню Верховної Ради, а цікаво наші державні установи дадуть пояснення суспільству? Сумніваюся. То що змінилося в структурі, планах роботи? Ми не маємо ігнорувати, що Росія буде активно працювати в напрямку дискредитації цієї ідеї.

«НАГОЛОШУЮ НА ВАЖЛИВОСТІ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОСТІЙНОГО ПРЕДСТАВНИКА УКРАЇНИ В НАТО»

Костянтин ГРИЩЕНКО, міністр закордонних справ України (2003—2005 рр., 2010—2012 рр.):

— Сьогоднішньому прийняттю змін до законів передувало багато наполегливих зусиль, що будуть вписані в історію української дипломатії. Обговорюючи 20-ліття Хартії про особливе партнерство хочу акцентувати, що за цей тривалий час ми так нею ефективно і не скористалися. З моменту її підписання мав початися унікальний період в житті нашої держави, це був великий інструмент для комунікації з партнерами, просування і забезпечення наших національних інтересів. Але вона так і залишилася «формою», тому коли сталася критична ситуація агресії Росії — ми не відчули від неї результатів. Хартія та інструменти, надані нею, і зараз залишаються важливими для нас, але з’явився зовсім інший контекст і висновок — треба зовсім по-іншому проводити нашу роботу. Вважаю, що потрібно повернутись до тих часів, коли РНБО, Адміністрація Президента, Міністерство зовнішніх справ і Верховна Рада працювали у жорсткій «зв’язці». Без належної організації не може бути ефективної зовнішньої політики. Вкотре, наголошую на важливості призначення постійного представника в НАТО і необхідності координації між ключовими відомствами.

«НАТО ПІДТРИМУЄ ЗУСИЛЛЯ КИЄВА, ЯКІ ЗОСЕРЕДЖЕНІ НА РЕФОРМАХ І МОДЕРНІЗАЦІЇ СЕКТОРУ ОБОРОНИ І БЕЗПЕКИ»

Даніель РІДЖІО, прес-офіцер відділу зв’язків зі ЗМІ Департаменту публічної дипломатії у штаб-квартирі НАТО, Брюссель:

— Ми приймаємо до відома рішення Верховної Ради. Україна не подала заявку на вступ до НАТО в даний час. Увага Києва зосереджена на реформах і модернізації сектору оборони і безпеки, і НАТО підтримує ці зусилля. Це пріоритет. На Варшавському саміті в минулому році, глави держав і урядів НАТО заявили: «Ми тверді у своїй підтримці суверенітету України і територіальної цілісності в рамках її міжнародно визнаних кордонів і права України вирішувати своє майбутнє, а також курс зовнішньої політики без втручання ззовні, так як викладено в Заключному Гельсінському акті». Ця заява залишається в силі. Співпраця НАТО-Україна є важливою частиною вкладу Альянсу в поширенні стабільності в Євро-Атлантиці і за її межами.

«РІШЕННЯ ПАРЛАМЕНТУ ВКЛАДАЄТЬСЯ В ТЕНДЕНЦІЮ ПОВЕРНЕННЯ ДО ВИТОКІВ, ЯКІ Є ПРИРОДНИМИ ДЛЯ УКРАЇНИ»

Володимир ОГРИЗКО, міністр закордонних справ України (2007—2009 рр.):

— З курсу на НАТО в свій час звернула не Україна, а продажні її керівники. Їх цікавили не національні інтереси, а власні кишені, які наповнювались від спільного корупційного бізнесу із Росією. Можна багато говорити про те скільки разів нас звертали з дороги до Альянсу. Тим не менше, зараз рішення Верховної Ради повертає нас на вистражданий європейський шлях розвитку. В купі з рішеннями про асоціацію з ЄС, з безвізом, останнє рішення вкладається в правильну тенденцію повернення до тих витоків і джерел, які є природними для України. Тому звичайно я дуже радий через те, що Верховна Рада спромоглася на такий крок, який є дуже серйозним сигналом для наших західних партнерів. Їх часто дратувала наша непослідовність та невизначеність. Оскільки таке рішення вже прийнято на рівні парламенту, то будь-які подальші трактування і тлумачення будуть зайвими. Чи викличе наше рішення захват на Заході? Не думаю. Але в той день, коли країни Заходу зрозуміють, що Україна як потенційний член НАТО додасть цій організації сили і позитиву, то нам вже не скажуть «ні». До тих пір поки ми будемо країною, яка несе з собою проблеми і загрози, знайдеться мільйон причин, щоб говорити нам, що наше членство в НАТО не на часі.

Зараз найбільшим чинником, який буде заважати шляху України до НАТО, будуть наші внутрішні проблеми і насамперед корупція, відсутність єдності. Ці фактори і до того, і тепер завдають Україні надзвичайної шкоди. Питання референдуму по НАТО ми — рух «України до НАТО» — ставили ще позаминулого року. Вважаю, що це треба зробити для того, щоб припинити всі можливі спекуляції. Це додасть вагомого аргументу на Заході для схвалення поступу України до НАТО. Вважаю, що цей референдум треба провести разом із виборами, або під якусь нагоду, щоб такий референдум не був великим навантаженням на бюджет.

«МИ ПОВЕРНУЛИСЯ ДО ЗАКОНУ 2003 РОКУ»

Борис ТАРАСЮК, міністр закордонних справ України (1998—2000, 2005—2007   рр.):

— Рішенням Ради ми повернулися до того, з чого починали — коли рішенням РНБО в 2003 році було чітко записано про стратегічний курс в НАТО. Але в 2010 році сталися метаморфози, в результаті яких кандидат в президенти Янукович переміг на антинатівській риториці і далі прийшовши до влади курс до НАТО було зруйновано рішенням Верховної Ради. Знадобилися чотири роки, після того як втік Янукович, щоб відновити курс. Ще три роки тому ми могли прийняли закон, який би відновлював курс, але, на жаль, тодішній Верховній Раді бракувало сміливості назвати речі своїми іменами, і був прийнятий закон в послабленій редакції, що Україна прагне набути критеріїв членства в НАТО. Хартія — один з цивілізаційних моментів, але як і Будапештський меморандум вона не спрацювала. Сподіваюся українському політикуму вистачить мудрості не тільки задекларувати курс, а і реально привести країну до членства в НАТО.

«ФАКТИЧНО МИ ЦЕЙ КУРС ДАВНО РЕАЛІЗУЄМО»

Дмитро ТИМЧУК, народний депутат, фракція «Народний фронт»:

— Я не вважаю, що в парламенті трапилось щось екстраординарне при голосуванні за курс на НАТО. Курс на Альянс є логічним і виправданим. Дивує те, що проголосував парламент за це рішення аж на четвертому році війни і після трьох років як був повалений режим Януковича. Враховуючи ту допомогу, яку надають нам країни НАТО в тому числі надсилаючи нам інструкторів, допомоги у навчанні нашого особового складу, в розробці і реалізації плану реформ по переходу на натівскі стандарти в сфері оборони і національної безпеки, можна сказати, що Україна і Альянс мають досить інтенсивне співробітництво. Дуже активно працюють групи радників НАТО в Міністерстві оборони і Генштабі. Тобто фактично ми цей курс давно реалізуємо. Питання полягало в тому, щоб закріпити його політично і законодавчо.

Слід нагадати, що курс на НАТО в законодавчому полі з’явився ще в 2000. Кучма потім від нього відмовився. А все тому, що за такими рішеннями стояв шантаж і намагання виторгувати від Заходу і РФ особисті вигоди. Для Кучми шлях до НАТО не був державним вказівником в плані зовнішньополітичного курсу нашої країни. Згадаємо, як він проводив так звану багатовекторну політику, яка зрештою лише заплутала країну. Якби не ця багатовекторність, то Україна рухалась би до НАТО досить швидко і для цього багато чого вже було зроблено. Військові добре розуміли, що не можна залишатись в умовах радянської армії, а майбутнє      — за НАТО. Не можна було далі використовувати пострадянські підходи. Військові, які були долучені до співробітництва з Альянсом та брали участь разом в миротворчих операціях, бачили ефективність прийняття рішень, ефективність забезпечення в арміях країн НАТО і порівнювали з тим, що є у нас. На жаль, і зараз ефективність нашої оборони в кращому випаду перебуває на рівні середини 20-го століття. В 21-му столітті таких підходів з громіздкими структурами, бюрократією, наднизькою ефективністю використання ресурсів бути не може.

«В РІК СТОЛІТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ ДОРЕЧНО НАГАДАТИ, ЩО ПОЗАБЛОКОВІСТЬ МАЛА ЗГУБНІ НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНИ»

Ігор ТУРЯНСЬКИЙ, Надзвичайний і Повноважний Посол України:

— Перед нами стоїть нагальність реального вступу, не тільки декларативності, адже можна досягти критеріїв вступу до вищого навчального закладу, і ніколи в нього не вступити. Потрібно ставити перед собою мету і покроково йти до неї. В рік століття української революції доречно нагадати, що позаблоковість, як тоді, так і зараз, мала згубні політичні наслідки для України. Деяким силам вигідно прикриватися тезою, що нам «не можна злити Росію», але Україні треба перестати бути спокусою легкою здобичі для путінської Росії. Досвід інших країн — Польщі, яка вступила до НАТО У 1999 році при Єльцині, не зважаючи на російську істерику, країни Балтії — у 2004-му, вже при Путині, зараз — Чорногорії, — доводить, що потрібно йти своїм шляхом. Навіть вступ Туреччини у 1952 році до Альянсу при Сталіні був відповіддю на претензії СРСР встановити базу на Босфорському проливі. Україна зараз є контриб’ютором безпеки. Зараз не ситуація Першої світової і Захід де-факто єдиний у підтримці України. Зрештою, досвід країн Балтії доводить нам, що спочатку — вступ до НАТО, потім — до ЄС.

Іван КАПСАМУН, Анастасія РУДЕНКО, Валентин ТОРБА, фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments