II тур: стратегії для майбутнього

Поки передвиборчі дебати  у підвішеному стані. Чинний Президент Петро Порошенко одразу після голосування в першому турі заявив: «Щоб не було жодних сумнівів — вибори у другому турі, і ключовим елементом мають бути передвиборчі дебати. Той, хто буде ухилятися, він буде знати, що йому немає чого сказати». В той же вечір Володимир Зеленський відповів: «Та я готовий! Порошенко, не Порошенко, яка мені різниця?». Але пізніше його радники і консультанти почали робити дещо інші заяви. «Я не бачу в цьому сенсу», — сказав Руслан Рябошапка. У той же час спікер штабу Дмитро Разумков повідомив, що Володимир Зеленський готовий до дебатів із чинним президентом, але якщо йому дозволить графік як художнього керівника студії «Квартал 95» (obozrevatel.com).

Отже, поки невідомо чи відбудуться дебати, хоча Суспільний мовник уже заявив, що вони готові і обов’язково запросять кандидатів. Утім, активні заочні і очні дебати між прихильниками різних кандидатів (тепер двох), не припиняються уже кілька місяців. Останнім часом навіть з’являються дописи про те, що слід знизити градус протистояння і не переходити на образи. З усього видно, що виборцям не вистачає аргументованої дискусії. Виходячи з цього, ми пропонуємо вашій увазі аналіз двох наших авторів, експертів, які будуть голосувати за Зеленського та Порошенка. Це не рекламні тексти, а спроба почути і зрозуміти аргументацію тих, хто визначився із вибором у другому турі. 

Чому третина виборців віддала перевагу Володимиру Зеленському?

Тренд ХХІ століття

По-перше, варто припинити давати негативні оцінки виборцям, які голосували за В.Зеленського як чинять прихильники інших кандидатів. Голосування не може бути «здоровим» чи «хворим», «дебільним» чи «розумним» — насправді воно є лише зліпком існуючих суспільних настроїв та колективної свідомості. Тому вибір завжди об’єктивний. І що важливо голосування це також оцінка діючої влади і політичного курсу. Нагадаю, що в Україні відсутні реальні механізми для регулярного політичного контролю за владою, лише 1 раз на 5 років виборці мають можливість поставити остаточний залік/незалік і показати діючим політикам на двері.

Це ми й бачимо сьогодні за результатами вже першого туру, коли непрофесійний політик В.Зеленський отримав більше голосів виборців, ніж чинний Президент та Юлія Тимошенко разом. Ба більше, В.Зеленський зміг об’єднати всю Україну — від Заходу до Сходу, Півночі та Півдня. Він має більшість у симпатіях виборців усіх областей, крім п’яти — Львівської, Тернопільської, де віддали перевагу П.Порошенку, Івано-Франківської — де більшість підтримала Ю.Тимошенко і Донецької та Луганської де переміг Ю.Бойко. Це нова ситуація і насправді вона дуже красномовно показує запит на ЗМІНИ.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Запит, який був відкладений після Майдану через агресію Росії. Тоді 2014-го суспільство повірило П.Порошенку, який обіцяв стати Президентом Миру і припинити війну. Саме тому він отримав 54% підтримки в першому турі. Однак подальші 5 років показали, що діючий голова держави не зміг головне, що очікувало суспільство від такого досвідченого і сильного політика — покінчити з війною ще й «за кілька тижнів». З 5 років він вибачився за такі оцінки, але це навряд чи може бути показником успіху в очах виборців. Ба більш, П.Порошенко з 2016 року почав згортати реформи, які розпочалися 2014 року на хвилі вимог Майдану і повернувся фактично до політики Януковича, концентруючи владу та силові ресурси навколо себе. Що більше він мав влади, то менше було змін. Що довше П.Порошенко був Президентом, то менше він йшов назустріч суспільним вимогам. Як наслідок — зростання недовіри виборців і водночас запиту на ЗМІНИ. А суспільство реально втомилося від «війни» та «невизначеності». Суспільство втомилося від маятників зміни політиків із однієї колоди. Й демонструвало переважно протестні настрої, які стримувалися лише з причини небажання підігравати зовнішньому ворогові.

Але в сукупності всі ці настрої і чинники не могли не спрацювати тоді, коли Україна підійшла до нових президентських виборів. Не маючи іншого шляху продемонструвати владі й політикам свій протест та свої вимоги щодо ЗМІН — суспільство вирішило дати найкрасномовнішу відповідь не лише чинному Президенту, а й усьому політичному класу — й обрати антисистемного кандидата.

До початку 2019 року було два таких можливих кандидати — В.Зеленський та С.Вакарчук. І не вина лідера «95 кварталу», що його спаринг-партнер не був спроможним зробити свій вибір. Мабуть, незважаючи на підготовку в Стенфорді, музикант не мав достатньої волі та відчуття, щоб прийняти виклик. Але це зробив В.Зеленський, консолідувавши, як ми бачимо по результатах першого туру, — більшу частину протестного електорату, який не хоче підтримувати жодного старого політика зі старої системи. Саме тому відсутність політичного досвіду та підготовки в В.Зеленського сприймається як плюс, а не мінус, оскільки він поза Системою і поза корупцією, тобто він на боці суспільства, а не політикуму. Тому для протестних виборців він справді «новий політик» і надія на зміни і злам несправедливої системи в Україні. Ба більш, у серіалі «Слуга народу» він уже «показав» як. Телевізійний образ Голобородька — настільки виразний і привабливий для багатьох українців, що в них складається стійка думка, що В.Зеленський їх ПОЧУВ і ЗРОЗУМІВ — а значить буде робити.

І це не самообман, як вважають затяті критики В.Зеленського. А спосіб створення ціннісної пропозиції та ефективної комунікації з виборцями, до речі, не новий у світі. Це, звичайно, викликає протести в багатьох конкурентів, які вірять виключно в силу бордів та телевізійних дебатів. Але це не просто застаріло, це просто не ефективно. Річ у тім, що однією з ключових проблем української політики є критична нездатність політиків взаємодіяти з громадянами. Як і те, наскільки самозамкнута і неефективна з точки зору демократії (представництва громадянських інтересів) є існуюча політична і партійна системи. Ніякі імітації — «відкриті лінії», цивільні обговорення, громадські приймальні і фабрики ботів жодного разу не приводили до того, щоб вимоги, інтереси громадян ставали піґрунтям державної політики.

У той час як — скетчі «95 кварталу» і особливо серіал «Слуга народу» виявляються хай як дивно, самим виразним зліпком громадських уявлень про Гідність (саме так!) і відповіддю нинішнім політичним елітам, якою повинна бути правильна політика. В цьому і полягає феномен популярності й «95 кварталу, і його лідера. Скажите популізм?! Тоді почитайте, що пише про політику ідентичності як новий виклик ХХІ століття Ф.Фукуяма, який фіксує по всьому світові нездатність професійних політиків насправді чути інтереси великих суспільних груп, ігнорування ними ідентичності таких груп, тобто уявлення цих груп про Гідність, що породжує збільшення нерівності і конфліктності суспільств у світі в цілому.

А українці, які підтримали шоумена — зовсім не «дурні», до речі за рівнем освіти, виборці В.Зеленського — 40% мають вищу і 40% середньо спеціальну освіту і не поступаються виборцям чинного Президента в якого відповідно 39% із вищою освітою і 39% із середньою спеціальною. Відмінність між виборцями цих конкуруючих у другому турі кандидатів у віці. Понад 35% виборців В.Зеленського це молодь до 30 років, у той час як у Порошенко переважають люди середнього і старшого віку. Це не просто сухі цифри — це свідчення, що молодь бачить у людині з креативного сектору — своє майбутнє. Знайомтесь — це тренд ХХІ сторіччя, коли лідерами суспільних симпатій зокрема й політичних стають представники креативної економіки. І в цьому немає помилки. Ми забуваємо, що, незважаючи на великі проблеми країни, ми живемо в часи соціальних мереж і зростаючого штучного інтелекту та запиту на креативність. І ця креативність контрастує зі світом української політики, алгоритми якої були сформовані в 90 роки, а ідеї (контент) ще в ХVІІ—ХХ століттях.

Хіба дивно, що така політика викликає відторгнення в молодих виборців і навіть у покоління їхніх батьків. За В.Зеленського проголосували не лише молодь, а дуже багато людей середнього віку — тих самих «малих українців», які тягнуть на собі країну. І зрозуміло, чому їх тільки роздратувала кампанія П.Порошенка побудована на ненависті, страху — й у якій зовсім немає бачення Майбутнього, як і України не ХVІІ (часів Гетьманщини), а ХХІ століття.

Вікторія ПОДГОРНА, політолог

ЧОМУ ПЕТРО ПОРОШЕНКО

Попри те що я вважаю образливим для себе вибір на кшталт «життя або гаманець», вибору президента країни цей ненав’язливий примус не стосується. Навіть якщо обирати доводиться з тих, кого очі б не бачили.

Логіка тут проста. Якщо я називаю себе порядною людиною, то відсторонившись від морального вибору, я цей статус втрачаю. Погодьтеся, неможливо бути добропорядною людиною, стоячи «на шухері». Неможливо вважати себе доброю, відмовляючи родичу в порятунку лише через те, що багато років тому між вами сталася побутова сварка. Особливо якщо йдеться про щось вкрай важливе, як то здоров’я, життя, катастрофи. Роблячи моральний вибір, порядна людина не розмірковує про питання стосунків між батьками та дітьми, коли в неї на очах нищать дитину. Громадянин не може відсторонюватися, коли йдеться про цивілізаційний вибір країни. Потрібно обирати бік, у мить визначаючи, де тут добро, а де зло. Інколи буває, що людина знаходить для себе виправдання, ба більше — підводить під власну байдужість та відстороненість цілий конструкт. Таке явище називається інтелектуалізацією. В такому разі, як правило, починають лунати розлогі аргументи про неоднозначність буття та філософствування про космополітизм, гуманізм та «справу принципу». Але суть усіх цих інтелектуалізацій проста. Вони дають змогу уникнути морального вибору, зробити вигляд, що відсторонення — це і є «по-вумному». Мені зазвичай хочеться сказати в такому випадку: Ти можеш уникнути морального вибору. Але ти не можеш після цього претендувати на статус морального авторитета, чия думка має бути почута.

Такою самою логікою керувалися мільйони українців, коли виходили на Майдан і протистояли російській агресії. Якщо ти сказав, що ти громадянин, ти просто не можеш залишитися вдома, коли країна потребує твого порятунку. Ворожий чобіт на моїй землі не залишає поля і для морального маневру. Вибори президента — це вибір курсу. Ціннісний та цивілізаційний вибір. Тому в першому турі я взяла за правило голосувати за того, кого вважаю найдостойнішим. Але в другому... Другий тур — це вибір між двох варіантів. І я вже багато років голосую за того, хто на мою думку є найменш проросійським. Фактично, для мене другий тур президентських виборів — це той час морального вибору, коли я не можу дозволити собі своєю бездіяльністю посприяти обранню малоросійського кандидата. Можна скільки завгодно казати, що всі вони однакові. Але вибір між Україною та УРСР для мене очевидний. Саме тому в другому турі я буду голосувати за чинного Президента. В другому турі країна обере або Порошенка, або Зеленського. І хай як би я хотіла, щоб главою держави став хтось третій, я буду в будь-якому разі обирати між цими двома. Обирати. Тому що проігнорувавши вибори я все одно посприяю обранню одного з них. Якщо вибір, який мені залишився — спробувати вплинути на процес, або бути серед тих, хто ні на що не впливає — я обираю власну суб’єктність, власні принципи. Жодного шансу проросійський кандидат від мене не отримає.

Сьогодні поширюється думка, що, мовляв, «обоє рябоє». Ситуація настільки нагадує зрежисований другий тур «Єльцин — Зюганов», «Кучма — Симоненко», що важко відкинути кричущі аналогії. Багато хто вже закликає ігнорувати другий тур через те, що «все це підстроєно». Хочу нагадати вибори 2010 року, коли в другий тур вийшла Тимошенко і Янукович. В той момент теж багато хто закликав не йти на вибори через те, що обидва кандидати — ставленики Москви. Та ж сама технологія «проти всіх» була застосована під час парламентських виборів 2012 року. «Хіба Яценюк кращий за Януковича? Вони всі пов’язані. Тільки Майдан врятує Україну!», — писали мені дописувачі в Facebook. Тоді я намагалася пояснити, що в умовах встановлення бандитської диктатури опозиційний парламент необхідний для того, щоб під натиском можливих вуличних протестів не дати пролитися українській крові. Буквально за кілька років, коли в центрі столиці гинули люди, а опозиційна меншість намагалася вмовити «помірковану» групу Сергія Тігіпко проголосувати за вивід силовиків із Києва, коли не вистачало голосів, щоб відсторонити від влади кривавого президента — я згадувала цей момент. Чи дозволила б собі «проросійська» Тимошенко стріляти в протестувальників на площі? Чи «слабкі та потішні опозиціонери, які не кращі за Януковича» ховалися б від голосування у Верховній Раді? Як биті, кого суспільство вважало не менш корумпованими та ласими до влади за Януковича повели б себе під час вуличних протестів? Вони б домовлялися з вулицею, перефарбовувалися б на ходу, та намагалися б очолити протест у бажанні стати наступним президентом. Але вони точно не змогли б не підкоритися вимогам вулиці.

Я бачила на власні очі, як мої недавні опоненти-противсіхи постили картинки зі свічками й обіцяли «не забути і не пробачити». Але чи усвідомлювали вони, що саме їхній інфантилізм та небажання робити складний моральний вибір позбавили багатьох людей на вулиці шансу вижити. Вони хотіли Майдану? Але ж гинули не вони.

Вибір між Порошенком та Зеленським — це реальність. Один, як вважає велика частина виборців, виключно «заради піару» здобуває Томос, обіцяє закон про державну мову, під наглядом кредиторів робить реформи та намагається отримати ПДЧ в НАТО. Другий мовчить, багатозначно всміхається, і час від часу видає щось про референдум, миротворців на лінії розмежування, про намір «домовитися посередині». Його довірені особи більш багатослівні. Мова, церква, історія, НАТО, ЄС, території, за словами очільника штабу Зеленського Дмитра Разумкова — питання, які потрібно відкласти «до закінчення війни». Сергій Лещенко фантазує про прямі переговори глави Української держави з бандитами «ОРДЛО». Отже, для мене ситуація очевидна. Загроза, що Порошенко бреше про те, що приведе Україну до НАТО здається мені набагато меншою, ніж хоча б кілька відсотків за те, що Зеленський і Ко, проголошуючи російські меседжі, говорять щиру правду про свої наміри. Якщо перший бреше — я ображуся. Якщо другий говорить правду — Україна перетвориться на Малоросію. Краще я ризикну власним гонором, ніж життями тих українців, хто знову піде на площі, намагаючись зупинити наступ «русского миру».

Сьогодні ми обираємо собі не лідера, ми обираємо майбутнє — України або Малоросії. Враховуючи, що наступний парламент може бути строкатим та більш проросійським — президент, який має право накладання вето, розпуску парламенту стає чи не єдиною особою, яка зможе зупинити капітуляцію. Під тиском вулиці, безумовно. Я для себе вирішила, що поки можу, бути служити перемозі України, що піду на вулицю, якщо буде спроба проштовхнути план «примирителів» через українську Верховну Раду. Але я маю до кого апелювати. Тому я обираю Порошенка. Він для мене не лідер. Він той, якому я та такі як я висуватимемо вимоги заблокувати замирення з агресором за рахунок українських національних інтересів. На моє глибоке переконання, відродження України не можливе без участі суспільства. Але «народ», «люди» — все це абстрактні поняття, за якими легко сховати власну безвідповідальність. Моральний вибір — завжди особистий. Я обираю Україну.

Лариса Волошина, журналіст

ГОЛОС IЗ «ФЕЙСБУКА»

Головне, аби демократія не скасувала заразом й Україну

Перемога Зеленського в першому турі відбулася напередодні дня народження Гоголя — і в цьому точно є щось гоголівське (Хлестаков? Біс, що вилітає з труби? Ніс, що розгулює в генеральському мундирі?) Загалом, весело. Мені загалом не дуже весело, радше — тривожно, проте з величезним задоволенням констатую: демократія в Україні, на відміну від її «великого» східного сусіда, живе і здрастує. Справжня — непередбачувана, з здоровим драматизмом боротьби і вибору. Можна лише позаздрити. І я по-білому заздрю.

Проте є одне зауваження. Вона, демократія, не з неба впала. Вона була завойована на Майдані, а потім дбайливо збережена. Хто ж зберіг українську демократію в її такій чудовій якості? Президент, той самий Петро Порошенко, якого його опоненти таврують мало не як «диктатора», що прагне стати київським Путіним. Ні, Порошенко зовсім не схожий на Путіна. Путін заради збереження своєї влади згорнув демократію, звів до нуля, а Порошенко, навпаки, її зберіг і розвинув, політично ризикуючи своєю владою. Ви радієте появі «нової особи» в політиці — Зеленського — але хіба в цьому немає заслуги Порошенка як президента? Чи не за нього українська демократія досягла такої блискучої якості?

Отже, одне зі своїх головних внутрішніх призначень — бути гарантом демократії — Петро Порошенко виконав. Але у президента є й інше, дуже важливе, зовнішнє призначення: захищати свою країну від ворога. І з цим завданням Порошенка впорався. Пригадайте, чим була українська армія навесні 2014-го, пригадайте, на якій волині висіла тоді країна. Саме під керівництвом Порошенка Україна змогла відбити агресію Росії, створити боєздатну армію і зберегтися як незалежна держава. Саме Порошенко не здав Україну Путіну. Забули?

Отже, два головних президентських завдання — збереження і розвиток демократії в країні, а також захист країни від зовнішнього ворога — Порошенко виконав. То чи можна говорити, що він, мовляв, «нічого не виконав» і «не виправдав надії»? Він зберіг Україну Майдану. Це чимало. І чи треба перекреслювати п’ятиріччя Порошенка як втрачені роки? В жодному разі.

Порошенко обіцяв йти шляхом антисовітизму, звільнення від колоніального минулого, шляхом євроінтеграції та євроатлантизму. І він послідовно, наполегливо йшов цим шляхом. Порошенко активно проводив дерадянізацію і деколонізацію, курс на вступ до ЄС і НАТО зараз вписаний в конституцію України (то безглуздішими є заклики Зеленського до референдуму щодо НАТО). Саме Порошенко звільнив Україну від останньої московсько-імперської структури — павутиння РПЦ МП, неабияк посприявши появі незалежної від Москви автокефальної української церкви. За Порошенка Україна стала набагато далі від Кремля і ближчою до Заходу. То хіба не в цьому був головний наказ Майдану? То чи так можна стверджувати, що нинішній президент нічого не зробив і нічого не виконав?

Він виконав головне: захистив країну і зберіг демократію. Тепер, схоже, демократія може скасувати його самого як президента. Що ж, це нормально. Головне, аби демократія не скасувала заразом й Україну.

Олексій ШИРОПАЄВ (Facebook)