Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Рейдерське захоплення» історії. Та українська відповідь

30 січня, 2015 - 11:39
«Рейдерське захоплення» історії. Та українська відповідь
«БЕЗ СЛІВ» / ФОТО АНДРІЯ НЕСТЕРЕНКА

Цього року минає 1000 років від кінця правління київського князя Володимира Великого, однак схоже, що найбільш гучні святкування з цього приводу відбудуться... у Москві. Робочу групу з підготовки святкових заходів Володимир Путін своїм указом створив ще два роки тому. В її складі — переважно єпископат і вищий клір РПЦ, а також міністри, депутати і навіть президент ОАО «РЖД» В. Якунін й голова Міжнародної громадської організації «Императорское Православное Палестинское Общество» С. Степашин. Єдиний учасник групи якимось чином пов’язаний власне з Києвом — митрополит УПЦ Антоній. Звісно, Володимира Великого під час усіх обговорень і конференцій у Росії називають не інакше як «русским князем»...

Те, що росіяни вкрали й продовжують привласнювати українську історію вже давно не новина. Сучасна російська історична наука має багатолітні традиції фальсифікацій та маніпуляцій — процес розпочався не пізніше ХV століття, а особливого розмаху набув у ХVІІІ столітті. Саме тоді Петро І, а після нього й Катерина ІІ вдалися до практики переписування літописів. Зрозуміло, що найбільш важливий для них період — Київська Русь, адже саме привласнення цієї спадщини дає росіянам підстави говорити про власну тисячолітню історію, яка, як відомо, є невід’ємним елементом будь-якого імперського міфу. Завдяки численним статтям і виданням з Бібліотеки «Дня» наші читачі чудово обізнані з усіма цими фактами. Саме вкрадену українську історію ворог сьогодні цинічно використовує для того, щоб підтвердити своє право на анексовані ним українські ж території. За нездатність захистити власну історію ми нині платимо надзвичайно велику ціну! Чи розуміють це українські можновладці? Чи планують вони боротися за нашу історичну спадщину? Із огляду на нещодавнє рішення Міністерства освіти і науки зробити викладання історії для вищої школи необов’язковим — навряд чи.

Дивує інше. Сьогодні деякі українські історики, як і колись їхні попередники за імперських часів, продовжують лити воду нам млин агресора. Так нещодавно у Москві представили працю  «Древняя Русь в средневековом мире», одним з авторів якої є відомий науковець, директор Інституту археології НАН України Петро Толочко. Після представлення в московській газеті «Культура» вийшло інтерв’ю з українським істориком під заголовком «В Киевской Руси украинцев не было». Зазначимо, що назву для статті журналіст Андрій Самохін обрав доволі маніпулятивну, адже Петро Толочко підтримує ще радянську теорію «єдиного народу» і «спільної колиски» й наполягає на тому, що так само як і українського за часів Київської Русі не існувало російського та білоруського народів. Цікаво, що сучасні російські історики від цієї теорії поступово відходять, намагаючись повністю монополізувати своє право на цей історичний період. Власне з цим і пов’язана їхня відмова від усталеного терміна Київська Русь на користь поняття Давня Русь. Якою має бути реакція на ці процеси Української держави та наукової спільноти? Відповідь — у коментарях експертів «Дня».

«ЗА ТВЕРДЖЕННЯМ ПРО ТЕ, ЩО ВОЛОДИМИР СВЯТИЙ Є «РУССКИМ КНЯЗЕМ», СТОЇТЬ БАГАТОЛІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЧНА ТА ІДЕОЛОГІЧНА БОРОТЬБА»

Володимир РИЧКА, доктор історичних наук, професор, Інститут історії України НАНУ:

— Якщо  говорити із  суто наукової точки  зору, то питання про існування українського народу за часів Київської Русі є некоректним.  Адже тоді він таким себе не усвідомлював. Уявлення про націю приходить з часом. На моє переконання, сучасні європейські народи з’являються тоді, коли виникає їхній переклад Біблії національною мовою. Таким чином про українську націю можемо говорити лише з появою Пересопницького Євангелія (перший із відомих перекладів Святого Письма на староукраїнську літературну мову середини XVI ст.). Це відбувається приблизно у той самий час, коли з’являються й всі інші нації. Водночас саме поняття «Україна» з’явилося ще в XII столітті.

На жаль, історія Київської Русі ніколи не була належним чином актуалізована в Україні на противагу, зокрема, періоду Козаччини. На всіх етапах українського державотворення від гетьмана Сагайдачного до 1991 року історію Київської Русі пригадували неохоче. В цьому Україна програє Росії, яка привласнила нашу історію. Завдяки потужному ідеологічному пресу вона використовує її як хоче. Вкотре доводиться наголошувати на тому, що історія Київської Русі почалася в Києві — не в Новгороді і не в Ладозі. Це дає підстави говорити про те, що історія України сягає своїми витоками щонайменше Х століття. Творцями цієї держави були різні за етнічним походженням люди, зокрема й варяги — не варто цього соромитися. До речі, столиця могла постати тоді й у Переяславі чи Чернігові, але сталося так, як сталося — Київ став другим після Константинополя центром східноєвропейського світу. Потім його славу привласнили Володимир і Москва. Дати їм відсіч тоді не було кому.

Ідея перетворити Київ на новий Константинополь або Другий Єрусалим, а Русь — на справжню християнську державу припала до душі Володимиру Великому, але втілив її Ярослав Мудрий, його син. В цьому була його місія. За правління Ярослава Мудрого було збудовано Софійський собор, монастирі Святого Георгія та Святої Ірини, які повторюють архітектуру Константинополя. Москви за тих часів ще навіть не існувало — вона з’являється лише у XII столітті.

Сьогодні Росія вважає історію Київської Русі своєю спадщиною. За твердженням росіян про те, що Володимир Святий є «русским князем», стоїть багатолітня історіографічна та ідеологічна боротьба. Ще з XV століття їхні книжники-історіографи писали про те, що Русь-Росія починається у Києві, а всі московські князі є спадкоємцями київських. Особливо сильною ця течія була у XVIII столітті — тоді багато українців, які перебували на службі в імперії, радо погодилися з таким трактуванням. Наприклад, викладачі Київської Академії прийняли цю теорію одразу після поразки Мазепи. Зрештою росіяни самі себе переконали. Насправді ж тут мала місце підміна понять. Завдяки цій ідеологічній традиції сьогодні вони можуть дозволити собі стверджувати, що хоча Київ і не є російською землею, його спадщина належить саме їм. Росіяни вважають, що в них був лише один князівський двір, який переїхав з Ладоги до Новгорода, а звідти — до Києва. Потім, мовляв, все населення переїхало з Київщини на Московщину. Але ж археологія не підтверджує такого масового переміщення людей! Як і тепер, головними ідеологами цих теорій в Росії виступали церковники. Сьогодні Патріарх Кирил говорить слова, які беруть за душу росіян, але вони не мають під собою правдивого підґрунтя. На жаль, у нас просто не було кому голосно й авторитетно сформулювати тезу про те, що Київська Русь — це спадщина України. Вперше про це почали говорити лише в XIX ст., і зробив це Михайло Грушевський. Саме він запровадив до наукового вжитку поняття Україна-Русь (не випадково його фундаментальна праця має промовисту назву «Історія України-Руси»). Нині історію Київської Русі вивчають у всьому світі, навіть в Японії та Австралії. Я спілкувався з багатьма закордонними журналістами і можу сказати, що вони щиро дивуються й не можуть зрозуміти, на чому ґрунтуються слова Путіна про те, що Володимир хрестив не Київ, не Україну, а Росію. Історія Київської Русі — це наша історія.  Маємо постійно всім про це нагадувати.

«ВІД ЧАСІВ АСКОЛЬДА І ДІРА Й ДО СЬОГОДНІ В УКРАЇНІ ТРИВАЄ БЕЗПЕРЕРВНИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС»

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, мистецтвознавець, історик, літературознавець, доктор мистецтвознавства, кандидат філологічних наук:

— Наприкінці XIX століття московські студенти запитали академіка Ключевського: «На каком языке говорили жители Киевской Руси?» Він подумав і сказав: «Примерно на том же языке, на котором сейчас говорят крестьяне-малороссы из-под киевских деревень». Мені здається, це і є відповідь на питання про спадщину Київської Русі. Хто в Х, ХІ, ХІІ століттях міг говорити про французький, німецький або англійський народи? Таких понять тоді просто не було. Була лише певна етнічна стихія, в якій визрівали майбутні народи та нації. Зрозуміло, що й український етнос визрівав у ту добу. Як він тоді називався? На це питання мають відповісти історики, але не ті з них, хто однією ногою стоїть в історіографії, а іншою на Луб’янці або російському Генштабі.

Кожен українець повинен сьогодні об’єктивно відтворити для себе весь київсько-руський політичний процес, починаючи з VIII—IX століть, від Аскольда та Діра. Ми маємо спокійно визначитися в основних етапах, періодах нашої історії. Якщо зробимо це, то зрозуміємо, що з тих часів і до сьогоднішнього дня тут відбувався певний, десь дискретний, десь — ні, але безперервний політичний процес.

Особливо велике значення для сьогодення має спадщина Ярослава Мудрого. Саме в часи його правління на повну розгортається міць державницького явища, яке пізніше Карл Маркс назвав «імперією Рюриковичів». На превеликий жаль, після смерті Ярослава Мудрого цей процес входить у період декадансу. Ймовірно, це було зумовлено тим, що Київ географічно опинився десь посередині між нескінченним європейським лісом та євразійським степом. Жодне місто не змогло б витримати ударів долі, пов’язаних з цією геополітичною двозначністю. Українці повинні шанувати Ярослава Мудрого. Хотілося б, зокрема, щоб якомога більше людей познайомилися з прекрасною драмою у віршах Івана Кочерги «Ярослав Мудрий». Звичайно, не варто вдаватись до фантазій щодо епітету «мудрий» в якомусь спеціальному розумінні. Тут йдеться й про «софійну» мудрість, і про певне політичне лукавство (в хорошому значенні цього слова). У цій постаті можна знайти багато чого, але передусім вона свідчить про потенційні можливості «імперії Рюриковичів», яким, на жаль, не судилося реалізуватися. Саме після того, як вона розпалася, й почалися різноманітні інволюції та аватари, серед іншого й у вигляді московської держави. Тієї самої, яка приблизно через століття після смерті Ярослава Мудрого прийшла сюди, до Києва, й натворила таке, про що не хочеться згадувати. Пізніше Євген Маланюк написав уже про 1918 рік: «Знову Суздаль прийшла»...

Сьогодні в Росії Володимира Святого іменують «русским князем». Він і справді — руський князь, але звичайно, що не Російська Федерація обдарувала його цим титулом. Про політичну провокативну дурість сучасної Росії, передусім її керівництва й частини гуманітарної інтелігенції, є сенс говорити лише в контексті, власне, самої структури цієї дурості. Дискусія ж про те, наскільки правильно ця дурість відтворює минуле, видається мені непродуктивною. Вистачить нам і сюжету з «Новоросією». Гітлер на початку своєї канцлерської кар’єри сказав про те, що німецькому народу слід опікуватися своїм майбутнім, бо з ним, мовляв, може трапитися те ж саме, що з персами, які колись були великим народом, а тепер «животіють у вигляді вірмен». Десь на цьому ж рівні говорить сьогодні російський президент.

«МАЄМО СПРАВУ З ПОЛІТИЧНИМ, ІСТОРИЧНИМ, МОРАЛЬНИМ МАРОДЕРСТВОМ З БОКУ РОСІЇ»

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, письменник, літературознавець:

— Коли росіяни говорять про те, що українців за часів Київської Русі не існувало — це навіть не курйоз. За такий дискурс можна присуджувати премію імені Геббельса. Тут навіть немає з чим дискутувати. Єдине — можемо констатувати, що нас вже не дивує те, що є в Росії і таке теж. Ми маємо справу з політичним, історичним, моральним мародерством. Якщо вони серйозно, у формі наукового, не дискусійного положення стверджують, що історія Давньої Русі — це початки Російської імперії, то після цього, звичайно, не дивно чути й про те, що нас, українців, тоді «не існувало». Я сам вивчав у школі теорію про те, як виникали український та білоруський народи. Тоді ніхто не міг собі навіть дозволити думки про те, що Україна — це пряма спадкоємиця Давньої Русі і що вона генетично, історично, етнографічно, етнічно споріднена з нею.

Проблема в тому, що «битва істориків», наукові дискусії — явище недоступне для широкого загалу. Це відбувається десь високо-високо вгорі і на пересічних людей не впливає. Тому дуже важливо хоча б точково актуалізувати ці теми для ширшої аудиторії. Те, що робить «День», зокрема книжки «Сила м’якого знака», «Дві Русі», — рух саме у цьому напрямку. Маємо пояснювати, що Ярослав Мудрий — не російський князь, а давньоруський, що Володимир — хрестив не Російську імперію, а Русь, Київ. Таких моментів безліч, і вони мають бути виписані на рівні катехізису.  Як вдалий приклад тут спадає на думку праця Миколи Костомарова «Дві руські народності», видана у серії «Бронебійна публіцистика». Необхідно на конкретних прикладах показувати це мародерство. Адже у нас було вкрадено не лише назву Русь, було вкрадено всю нашу історію. Вона була вміло підверстана під історію Московії, яка згодом стала Росією.

Одна з дивовижних постатей української історії — Ярослав Мудрий. Передусім він — державний діяч. Колись хтось із наших істориків звернув увагу на символічні зображення князів. Святослава зображують з мечем, Володимира — з мечем і хрестом , а Ярослава Мудрого — з книгою. Тут і справді виникає безліч асоціацій: бібліотека, яка так і не була знайдена, «сват усієї Європи». Ярослав Мудрий — приклад державного мужа, просвіщення й духовності. Видає в ньому державного мужа і «Руська Правда» — впорядкована Ярославом Мудрим збірка законів і нормативних актів. Він не був головою парламенту, не був президентом — він був державним діячем. Це той, кого нам сьогодні так не вистачає: є політики, міністри, але немає державних діячів. Ярослав Мудрий зміцнив державу, жив державними інтересами. Його біографія, описана у багатьох романах, свідчить про  те, що в ім’я держави він часто наступав на горло навіть власним інтересам й інтересам своєї родини.

Якщо радянське мародерство було якось регламентоване й залишало нам «спільну колиску», спільні  пам’ятки (Дмитро Ліхачов писав, що «Повість врем’яних літ» і «Слово о полку Ігоревім» — це і давньоукраїнські, і давньоросійські пам’ятки), то тепер вони пішли значно далі. Нас позбавляють всього. Крім історії, у нас забирають ще й території — Крим, Донецьк, Луганськ. Забирають все, що можна забрати. Вони хочуть позбавити нас минулого, нашої легітимності в історії.

Голос із «ФЕЙСБУКУ»!

Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:

«У Росіі покоління виховані на неправді. Історичному шахрайстві. Перед анексією наших територій вони цинічно загарбували нашу Історію. І продовжують це. Недавно Путін підписав розпорядження про створення при президентові Росії робочої групи «по подготовке мероприятий, посвященных памяти святого равноапостольного Великого князя Владимира — Крестителя Руси». Це — цікава група. Міністри, керівник Рахункової палати... Якунін, Чаплін... і з України — митрополит Бориспільський, керуючий справами УПЦ Антоній... Це — єдине, що вказує: Володимир, князь... Київський. Так у Кремлі показують — за що, власне, війна. Не лише за території, за Донбас, Крим... За те, щоб посісти Наше місце в Історії. ...Хоч як би боліли втрати, не випускаймо це з поля зору. До речі, й МЗС могло б відреагувати. Я сподіваюся, там є люди, які вчили Історію, читали книжки «Дня»? (...Ще до нинішніх рішень п. Квіта про необов’язковість вивчення «непрофільної» Історії...) До речі, жодне ЗМІ не прокоментувало нашу ініціативу назвати рік 2015 — Роком Ярослава Мудрого. Схоже, тільки Путін (на жаль!) розуміє,  наскільки це важливо. Гадаю, до них вкрадене «не приросте», але ми за темноту, невміння жити своєю великою історією  платимо тяжку ціну».

Підготував Роман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»
Газета: