Розрив із Московією-2

Закінчення. Початок у №167 від 18 вересня 2018 р.

Після церковних питань порушувалося питання амністії. Воно стало традиційним для договорів, які укладалися між Військом Запорізьким і польською стороною.

Далі йшлося про те, що «добра і персони всякого чину людей відновлюються у первісний стан». Щоправда, це положення в договорі звучало загально, але тим самим передбачалося, що власники можуть повертатися в колишні свої маєтки й володіти ними. Це не могло не викликати незадоволення в нової козацької еліти, яка в період Хмельниччини зуміла помітно збагатитися — переважно за рахунок колишніх власників. Тепер це набуте довелося б повертати. Також Гадяцький договір передбачав, що римо-католицьке духовенство зможе повернути собі втрачені маєтки на землях, які опинилися під контролем козаків. Хоча й обумовлювалося, що це має відбуватися за погодженням короля й гетьмана, які мають узгоджувати між собою питання по конкретних випадках. Безперечно, вказані пункти Гадяцького договору щодо повернення майна колишнім власникам могли лише активізувати «радикальних революціонерів». І не лише їх, а й козацьких старшин, які встигли експропріювати власність шляхти й католицького духовенства. 

Не в захваті були «радикальні революціонери» і від величини козацького реєстру. У першопочатковому варіанті договору передбачався реєстр у складі 60 тисяч чоловік, а, окрім нього, мало бути ще 10 тисяч воїнів у підпорядкуванні гетьмана. У кінцевому варіанті договору узгоджувалося, що кількість реєстровців становитиме 30 тисяч чоловік. А також мало би бути ще 10     тисяч платного війська, котре утримувалося б з податків, які надходять із Київського, Брацлавского й Чернігівського воєводств. У порівнянні з Березневими статтями 1654 р. Богдана Хмельницького з московітами це ніби був відступ назад. Останні передбачали існування 60 тисячного реєстру.

Скорочення вдвічі кількості реєстровців не могло не викликати обурення в козацькому середовищі. Адже статус реєстрового козака надавав чимало привілеїв. До того ж, реєстровцям передбачалася плата за службу. Тепер же кількість привілейованих зменшувалася в два рази. 30 тисяч козаків, яких не вписали в реєстр, це було чимало. До цих ображених реєстровців треба додати членів їхніх сімей. Були то активні люди, ладні захищати свої інтереси зі зброєю в руках. Вони творили масу, яка могла вибухнути й повалити гетьмана.

Значне скорочення козацького реєстру, на що пішла польська влада при ратифікації Гадяцького договору, це був удар у спину гетьмана Виговського. Реально вона нищила свого союзника.

Гадяцький договір був націлений на поступову аристократизацію козацтва. За поданням гетьмана мала здійснюватися нобілітація, тобто надання шляхетства, реєстровцям. Пропонувалося від кожного полку нобілітувати сто осіб. Якби цей план вдався, Україна отримала б свій значний прошарок православного шляхетства, котрий би конкурував з польською католицькою шляхтою. Але це був якраз той випадок, коли благими намірами вистелена дорога до пекла. Козацькій сіромі таке не могло подобатись. Українське суспільство, зазнавши значної «демократизації» під час козацької революції, такі речі сприймало погано.

Окреслював Гадяцький договір і козацьку територію — це Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства. Вказана територія, як підконтрольна козакам, так чи інакше фігурувала в інших їхніх договорах з поляками. На теренах цих воєводств не повинні були перебувати польські, литовські війська, а також війська інших держав. Ці воєводства, у яких були свої збройні сили і які в конфесійному плані помітно відрізнялися від інших земель Королівства Польського й Великого князівства Литовського фактично утворювали автономну одиницю в тілі Речі Посполитої. Цю одиницю в літературі іменують як князівство Руське чи навіть Велике князівство Руське. Хоча ці терміни у Гадяцькому договорі практично відсутні. Лише в одному місці знаходимо такі слова: «Уся Річ Посполита народу польського і Великого князівства Литовського, і Руського хай буде відновлена в першобутті так, як була перед війною, тобто щоб ці народи в межах своїх і свобод залишалися непорушені, які були перед війною, і за правами, описами в радах, у судах і вільному виборі государів своїх та великих князів литовських та руських...» Тобто з цих слів випливало, що ніякого створення Руського князівства не передбачалося. Передбачалося його відновлення!

Звісно, до війни в Речі Посполитої не існувало де-факто Руського князівства. Та все ж, руські воєводства, до яких належали не лише згадувані Київське, Брацлавське й Чернігівське, а й Волинське, Подільське та Руське, мали свої особливості в порівнянні з польськими й литовськими землями. До того ж, зберігалася не лише пам’ять про давню Русь як могутню державу-князівство, а й існувала «віртуальна» ідея руської монархічної традиції. Ця ідея поширювалася навіть у середовищі католиків-русинів, свідченням чого є латиномовна поема Іоанна Домбровського «Дніпрові камени», яка була написана орієнтовно в 1618—1620 рр. У цьому творі Русь постає як окремий територіально-державний організм, що має своїх спадкоємних князів-правителів. Поширена ця ідея була й у середовищі руської православної шляхти, до якої належав Виговський. Іноді вона з’являлася в часи Хмельниччини, але тоді в офіційних документах не фігурувала. Схоже, одним із головних її пропагандистів був саме Виговський. І ось тепер він, ставши гетьманом, втілив цю ідею в Гадяцькому договорі, де Руське князівство ніби відновлювалося у Речі Посполитій.

Зрештою, в договорі визначалися певні інституції, які б мали здійснювати управління цим автономним державним утворенням. Зокрема, таким є гетьман. «А для ліпшого цих пактів (договорів) утвердження і вірності, — читаємо в цьому документі, — гетьман військ руських віднині має бути до кінця життя свого бути гетьманом руським і першим сенатором у воєводствах Київському, Браславському, Чернігівському, а після смерті його має бути повне вибрання гетьмана, тобто чотирьох електів [кандидатів] виберуть стани воєводств Київського, Браславського, Чернігівського, з яких одного його величність милість утвердить, не відчуджуючи від того чину рідних братів вельможного гетьмана руського».

Тут варто звернути увагу на деякі деталі. Показово, що очільник цього державного утворення іменувався гетьманом руським, а не гетьманом Війська Запорізького — як це було раніше. Також його військо називалося військом руським. Отже, він мав би репрезентувати не козацький стан, а всю Русь, до складу якої входили й козаки. Обирався гетьман не козацьким військом, а станами Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств. Сама ж процедура обрання була досить специфічною. На кінцевому етапі виборів із чотирьох висунутих кандидатів король затверджував одного. Також у порівнянні з Березневими статтями 1654 р., де передбачалися вибори гетьмана козаками з наступним повідомленням про них царя, це був крок назад. Крім гетьманського уряду, очільник цього державного утворення мав би також бути першим сенатором від «своїх» воєводств. Він, стаючи урядником у Речі Посполитій, не мав права приймати іноземні посольства, тобто здійснювати власну закордонну політику. Це теж був крок назад у порівнянні із Березневими статтями 1654 р., за якими гетьман мав право приймати іноземних посланців (правда, повідомляючи про це царя).

Таким чином, новостворене державне утворення, яке можна назвати Руським князівством, багато що брало від системи управління Речі Посполитої і вписувалося в її структуру. Зокрема, зберігалися воєводства з відповідними воєводськими урядами. Вони мали представляти свої інтереси перед королівським урядом, у т. ч. через своїх сенаторів. І все ж, попри цю «старину», були й «новини». Передусім такою «новиною» стало реєстрове козацтво, яке становило більшу частину війська держави й могло суттєво впливати на перебіг подій. Хоча Виговський намагався зменшити його вплив, передбачаючи створення підвладного гетьману професійного війська.

Руське князівство, попри «прив’язаність» до Речі Посполитої, мало чимало «чинників самостійності». Це не лише своя армія та привілейована тут православна церква, а й свої монетний двір і трибунал.

Багатолітній ректор Замойської академії, лікар, бурмістр, війт і асесор Замойського трибуналу Василь Рудомич (бл. 1620—1672) досить влучно охарактеризував Гадяцький договір: «Переписав для себе окремі пункти порозуміння... з запорозькими козаками. Видно в них величезні привілеї як щодо грецької релігії, так і вивищення їх самих і князівства Руського. Завдяки цим свободам можна Русь прирівняти до Корони і Великого князівства Литовського...» Подібні оцінки зустрічаємо і в інших джерелах. Наприклад, австрійські дипломати, що перебували при польському королівському дворі вважали, що козаки після Гадяцького договору «творитимуть своє окреме тіло в тілі республіки, приблизно на таких же умовах, як і литвини».

Справді, Гадяцький договір передбачав створення відносно структурованого автономного державного організму, який мав чимало прав самостійності. Реалізація положень договору, зокрема, положення про постійне десятитисячне військо, підпорядковане гетьману, зробило би гетьманську державу більш дієвою, посилило б роль державних структур і обмежило можливості для козацької вольниці, простіше кажучи — анархії. Однак це породжувало супротив у козацькій масі, викликали невдоволення. Тому Виговський у свідомості козаків, радше, поставав як антигерой.

Значною проблемою в реалізації Гадяцького договору стало його редагування польською стороною. Відхилення положення про ліквідацію унії, цілеспрямоване обмеження гетьманської влади, вимоги повернення маєтків колишнім власникам (шляхтичам та римо-католицькому духовенству) руйнували авторитет Виговського та його оточення. Але найбільшим ударом стало помітне скорочення козацького реєстру з 60      до 30 тисяч. Тому коли королівський посланець КриштофПеретяткович привіз Виговському відредагований і ратифікований сеймом Речі Посполитої Гадяцький договір, гетьман сказав йому: «...ти зі смертю приїхав і смерть мені привіз!» У цих словах не було перебільшення.

Але це був лише один бік медалі. Польська сторона, за великим рахунком, не збиралася виконувати Гадяцький договір. Навіть Станіслав Казимир Бєнєвський, який відіграв важливу роль в його укладенні, представляючи королівський уряд, вважав, що козаків вдасться обманути в питанні ліквідації унії, проголосивши свободу совісті. Також він стверджував, що Руське князівство не існуватиме довго. Козаки, які зараз домагаються автономії, скоро помруть, а їхні наступники не бачитимуть потреби в існуванні власного князівства. Тому з плином часу буде повернутий старий порядок. Якщо головний лобіст Гадяцького договору з польського боку так цинічно підходив до цього питання, то що вже говорити про інших. Для поляків цей договір потрібен був для того, аби в умовах, коли Річ Посполита опинилася в складному становищі, вивести із гри сильного противника — козаків.

Якби Виговському та його оточенню вдалося втілити в життя положення цього договору, то козацька революція «проскочила» б третій етап, коли до влади приходять радикальні революційні елементи, і відразу б перейшла до завершального етапу — «термідору». Однак це було майже неможливо. Виговський не мав належної підтримки в козацькому середовищі. А Гадяцький договір в остаточній редакції, як говорилося, підірвав його авторитет. Проти гетьмана були вкрай негативно налаштовані радикальні елементи, чернь. Виговський же, зі свого боку, не хотів загравати з ними і не йшов на компроміси. Часто він покладався не на згуртування внутрішніх сил Гетьманщини, а на зовнішню допомогу. Проте від влади Речі Посполитої гетьман не отримав серйозної підтримки. Хоча з її боку було чимало символічних жестів. Таким жестом, зокрема, стала урочиста ратифікації Гадяцького договору, що відбулася 22 травня 1659 р.

Своїми переговорами з урядовими колами Речі Посполитої, укладенням та ратифікацією Гадяцького договору Виговський так чи інакше йшов на розрив із Московією. Певну роль тут могли відіграти симпатії та антипатії гетьмана, його світоглядні орієнтири. Адже він як особистість формувався в культурному полі Речі Посполитої, служив у її державних структурах. Проте цей момент перебільшувати не варто. Те саме можна сказати й про Богдана Хмельницького, який все ж довгий час вів запеклу війну з Річчю Посполитою. Виговський у своїх діях керувався особистими інтересами, а також приближеної до нього козацької старшини.