Диво на Віслі і сучасність

У серпні, як завжди, виповнюється чергова річниця Дива на Віслі (Варшавської битви) - великої події в історії не тільки польського народу, а й усієї європейської цивілізації. Тоді, в серпні 1920 року, під стінами Варшави були зупинені, а потім відкинуті і розгромлені червоні орди Тухачевського.

Безперечно, ця подія має відзначатися усією Європою як її порятунок від навали нового Батия в особі більшовизму. Польща тоді в черговий раз виступила як бойовий форпост Західного світу. Особливого звучання Диво на Віслі набуває зараз, в контексті війни на сході України і нового, вкрай різкого загострення відносин Москви із Заходом.

Нагадаю, в квітні 1920 року Юзеф Пілсудський, знаючи про намір Леніна і Троцького зробити Польщу «червоним мостом» для більшовицького наступу на Захід, вирішив завдати превентивного удару по Совєтах. Він визнав незалежність України і уклав союз з головним отаманом Української Народної Республіки Симоном Петлюрою. Вже 7 травня 1920 року союзні польсько-українські сили звільнили Київ. На Хрещатику відбувся військовий парад переможців. Однак зміцнити і розвинути цей величезний успіх не вдалося. Через місяць, 12 червня, Київ знову опинився в руках більшовиків, які відразу ж розгорнули масований і стрімкий наступ на Європу. У відповідь послідувала відома нота міністра закордонних справ Великої Британії Керзона, який намагався зупинити червоних на лінії, визначеній Антантою як східний кордон Польщі.

Важлива деталь: мало хто знає, що більшовицька експлуатація російських патріотичних почуттів - це аж ніяк не винахід товариша Сталіна часів т.зв. "Великої Вітчизняної війни". Ось що відбувалося на радянському ідеологічному фронті ще навесні 1920-го (з книги М.Геллера і О.Некрича «Історія Росії 1917-1995»):

«"Патріотизм", оголошений Леніним ще під час світової війни поняттям буржуазним, після революції висміюваний і переслідуваний, навесні 1920 року береться на озброєння комуністичною партією. 29 квітня ЦК РКП (б) звертається з закликом захищати Радянську Республіку не тільки до "робітників і селян", але і до "шановних громадян Росії". Воскрешає поняття - Росія, яке революція оголосила знищеним. ЦК нагадує у Зверненні про вікову польсько-російську ворожнечу, про інші вторгнення - 1612, 1812, 1914 років. ЦК висловлює впевненість, що "шановні громадяни" не дозволять польським панам нав'язати свою волю російському народу. Українські комуністи, які протягом трьох років вели нещадну боротьбу з українським націоналізмом, звали тепер весь український народ на захист "батьківщини". Заклик до патріотичних почуттів російського народу дав негайний результат. Генерал Брусилов звернувся через "Правду" до генералів і офіцерів колишньої царської армії з закликом забути всі образи і виконати свій обов'язок: захистити кохану Росію, навіть ціною життя, від чужоземного ярма».

Погодьтеся, все це дуже нагадує нинішню російську машину пропаганди, що включила в боротьбі з Україною «російський фактор».

Ура-патріотичне божевілля охопило, за свідченням Зінаїди Гіппіус, і «російське емігрантство»:

«Адже, їй-Богу, - і це варто відзначити, - все воно аж до невинно-безладного Бурцева, ліве і праве, прийнялося кричати разом з більшовиками про патріотичний підйомі в Совдепії, в Червоній Армії, проти" брудної Польщі ", що віднімає у "Росії" Україну, яка проголошувала її "самостійність". Орало без розрізнення партій. У дурницях, шалено-фатальних (як "невтручання у справи"... більшовиків, що зберігають, мовляв, "єдину-неподільну" тощо), російське емігрантство завжди одностайне».

Нагадаю, влітку 1920-го поетеса Зінаїда Гіппіус і її чоловік, письменник Дмитро Мережковський (зірки Срібного століття), спільно з Борисом Савінковим активно працювали у Варшаві, підтримуючи Польщу. Для них, як і для інших російських людей, вільних від імперських стереотипів, Польща стала тоді свого роду меккою антирадянської визвольної боротьби; так само і для багатьох нинішніх російських Київ сьогодні є маяком надії...

Слід нагадати, що 5 липня 1920 року з'явився знаменитий наказ Пілсудського по армії, який проголошував: «Борючись за свободу свою і чужу, ми нині боремося не з російським народом, а з порядком, який, визнавши законом терор, знищив всі свободи і довів свою країну до голоду і розорення».

Найближчою метою червоного кидка на Захід була Німеччина. Леніна надихнув загальний німецький страйк, що зірвав у березні каппівський путч. У наказі по Західному фронту від 2 липня 1920 року Тухачевський патетично проголошував: «На наших багнетах ми принесемо трудящому людству щастя і мир. На Захід!". І більш виразно: червоні війська, писав Тухачевський, «через труп білопанської Польщі понесуть на своїх багнетах полум'я світової революції на Захід Європи».

«23 липня в Москві створюється Тимчасовий польський революційний комітет (Польревком) на чолі з Мархлевським. Справжнім керівником Польревкому стає Фелікс Дзержинський. Польревком був першою пробою використання іноземних комуністів, які проживали у Москві, для встановлення радянської влади за рубежами радянської республіки. Досвіду ще не було, і діяльність Польревкому імпровізувалася за зразком і подобою Москви. Сталін, проте, передбачаючи повторення польського досвіду 16 червня адресував Леніну лист, в якому теоретично обґрунтовував необхідність розробити плани широкої конфедерації радянських держав, таких як Польща, Німеччина, Угорщина. Бо, вважав Сталін, їх не можна трактувати як башкирів або українців і просто включити в федерацію радянських республік»(« Історія Росії 1917-1995 »).

Вже 28 липня було взято перше велике польське місто Білосток. Там більшовики негайно продемонстрували систему цінностей, яку вони несли в Європу: «У перші ж дні в Білостоці була створена НК, яка приступила до репресій на всій польській території, контрольованій Польревкомом (до Підляшшя і частини Мазовії). Створені були також і революційні трибунали».

«Даєш Європу! - ревли будьонівці. Гасло, що народилося випадково, було страшне тим, що схоплювалося дійсно широкими російськими солдатськими масами. Він висловлював сутність всього таранного удару Михайла Тухачевського, що повів у 1920 році на Європу російські війська. Як не сумно визнати, це гасло, кинуте старим царським вахмістром приморсько-драгунського полку, міцним господарем у своїй кінноті Семеном Будьонним і підхоплений армією, веде свій початок з будинку розпусти. Там він звучав дещо інакше: "Даєш б...ь!" », - писав відомий історик, учасник Білого руху Роман Гуль. Він же точно розкриває глибинні ординські архетипи червоного нашестя: «Без всякого упину, без вуздечки, Азією, повінню несуться російські армії на Європу».

Це добре розуміли поляки, особливо польська молодь, яка згадала образ пана Володиєвського. Польща тоді переживала зліт національного духу. У серпні 1920-го молоді польські добровольці, масово відгукнулися на заклик Пілсудського, на варшавських міських трамваях їздили на передову - відбивати натиск більшовиків.

Незабаром західні союзники протягнули руку допомоги полякам. За допомогою французьких військових (серед них був Шарль де Голль) польський Генштаб розробив план контрудару і розгрому червоних, які вже вийшли до Варшави і вважали себе переможцями. Але тут і відбувся могутній фланговий удар, який змусив більшовиків покотитися на схід. Радянський Західний фронт впав, а з ним і мрія про світову революцію. Купи червоних прапорів стали трофеями доблесних поляків.

Не можна не відзначити величезний внесок у порятунок Польщі та Європи, зроблений українською армією. Саме українські війська не дозволили Будьонному, що діяв у районі Львова, вийти на з'єднання з Тухачевським. Цілих десять днів 6-та українська стрілецька дивізія УНР під командуванням генерал-хорунжого Безручка тримала під Замостям Першу кінну армію. Це сильно вплинуло на ситуацію під Варшавою і нерідко звучить думка, що українці тоді врятували Польщу...

Під Варшавою полягло мінімум 25 тисяч радянських росіян, які забажали химери світової революції. Стільки ж потрапило в польський полон. Приблизно 40 тисяч інтернували німці. Розгром був повний.

Наші патріоти люблять спекулювати на кількості червоноармійців, померлих у польському полоні. Деякі патріотичні борзописці стверджують, що Катинь - це, мовляв, відплата за ці «невинні» жертви. Ось і товариш Путін, будучи в квітні 2010 року в Катині, безсоромно провів ці паралелі, причому згадавши немислиму цифру загиблих - 32 тисячі! Добре ще, що не назвав цифру в 60 і навіть 80 тисяч, за прикладом наших патріотичних відморозків. Насправді, як стверджує історик Борис Соколов, може йтися «про 18-20 тисяч померлих у полоні червоноармійців, що підтверджується польськими документами і приблизним числом поховань». Це, звичайно, теж чимало. Але справа тут не в «звірствах» - поляки просто були не готові прийняти таку кількість полонених, багато з яких принесли з собою характерну для того часу заразу. Борис Соколов резонно зазначає, що «в своїй армії у них був не менший шанс загинути від тифу та інших епідемічних хвороб». Ну і, звичайно, сакраментальне запитання: а хто, власне, кликав цих червоноармійців у Європу? Що вони принесли б на Захід? ГПУ? Колгоспи? ГУЛАГ? Масове здичавіння? Незліченні пам'ятники Леніну? Так, як показує досвід нашої історії, саме це. Залишається лише по-людськи пожаліти цих безмозких ентузіастів світової революції, кремлівське гарматне м'ясо...

У 1920 році поляки й українці врятували європейську цивілізацію від червоної чуми, яка, безперечно, могла б досягти берегів Ла-Маншу. Нинішній Європі саме час згадати Диво на Віслі, коли Москва перекроює європейські кордони і веде неоголошену війну проти України. Зі сходу знову висунутий  цивілізаційний виклик західним цінностям, і нагадування про купи трофейних радянських прапорів одних морально зміцнить, а інших, які чіпляють на себе «колорадські» стрічки, сподіваюся, протверезить.

Джерело: Facebook