Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини.
Юрій Шевельов, український мовознавець, історик літератури

Наслідки зустрічі Папи і Кирила

"День" підготував підбірку найцікавіших блогів про спільну заяву глав двох церков
15 лютого, 2016 - 15:14
Фото Reuters

12 лютого в головному аеропорту Гавани імені Хосе Марті відбулася зустріч Глав двох Церков – Папи Франциска та Патріарха Кирила. Зустріч проходила в закритому режимі. Вона тривала понад дві години.

Зустріч Папи Франциска і Патріарха Кирила завершилася підписанням Cпільної декларації, яка викликала неоднозначні реакції з боку громадськості та представників Церков України.

"День" підготував підбірку найцікавіших блогів за результатами цієї зустрічі.

***

“Заява Папи й Кирила – це гірше, ніж пакт Молотова-Ріббентропа. Це як Андрусівська угода 1667” – історик

Ростислав Мартинюк, історик, журналіст, продюсер, політичний консультант, громадський діяч

До вчорашнього дня каменем спотикання на шляху до порозуміння та зустрічі глав Католицької та Російської православної церков вважалося існування в Україні “уніатської” церкви. Після 12 лютого 2016, коли в Гавані відбулася історична зустріч Папи Римського Франциска і патріарха Московського Кирила, це питання можна вважати знятим із порядку денного. У спільній декларації ієрархів Московський патріархат визнав греко-католиків в Україні, натомість у заяві зафіксовано низку інших важливих позицій, що стосуються “протистояння в Україні” (the hostility in Ukraine).
Різні експерти коментують “українську” проблематику декларації з різним ступенем жорсткості. Серед інших, “Новинарня” окремо публікує чи не найбільш жорсткий відгук.

Підписана патріархом Кирилом і Папою Франциском декларація матиме дуже далекосяжні наслідки. На моє переконання, це навіть не просто 1939 рік і пакт Молотова-Ріббентропа, це може бути повторення для України ще гіршого: 1667 рік, Андрусівська змова. Тоді Україну поділили по Дніпру не просто як державу, а поділили конфесійно. І Правобережжя віддали на поталу католицизму, який там де-факто панував до розподілу Польщі 1795 року.

Усі 30 пунктів спільної декларації насправді написані фактично заради трьох, які найважливіші для Москви й мають конкретне політичне наповнення – 25, 26 і 27.

Цією декларацією Українській державі плюнули в обличчя. Адже фраза про «сторони протистояння в Україні» – це по суті прирівняння бандитів із «ДНР» із нашими героями АТО. Ватикан підписом Папи під цим документом узаконив заяви Москви про «гражданскую войну» в Україні.

Католики й Московський патріархат тупо змовилися: РПЦ визнає «уніатів» на Західній Україні, а їм у відповідь фактично віддають на поталу все, що східніше Збруча.

Що ми бачимо в заяві: «наші церкви закликаємо» сприяти миру… Рим і Москва. Тобто Москва тут займатиметься миром! У цю заяву повністю перекочувала вся лавровська риторика щодо «припинення громадянської війни на Донбасі».

Для Російської Федерації зараз чи не єдиний вихід – перевести війну в Україні у релігійний формат. Тоді у них відкриваються перспективи відкинути українську ідентичність, українську державність аж за Збруч. Вони цю ідею ніколи не полишають і не полишать, саме тому підживлюють (а насправді розпалюють) релігійні конфлікти в Україні.

І думка про наступний етап війни в Україні саме як війни на релігійному ґрунті вже активно мусувалася в коментарях російських експертів під час телемарафону з приводу зустрічі в Гавані.

Як зайшла провідна група диверсантів в Україну? З «дарами волхвів».

(Російський диверсант і терорист Ігор Гіркін-Стрєлков, який був причетний до захоплення Верховної ради АР Крим, а згодом організовував так зване народне ополчення Донбасу, в січні 2014 року відвідував Україну в складі делегації РПЦ, що привезла «Дари волхвів» до Криму. За даними СБУ, ту поїздку Гіркін використав для проведення розвідувальної діяльності).

І згадайте також заяву [голови департаменту в справах релігій та національностей при Міністерстві культури Андрія] Юраша після того, як петиція за перепідпорядкування Києво-Печерської лаври Київському патріархату за кілька днів набрала понад 10 тисяч голосів. Греко-католик Юраш наголосив на тому, що після передачі Лаври Київському патріархату Росія може ввести в Україну війська й «завтра в Києві буде Путін».

В інтересах католиків – щоб Лавра ніколи не була українською, щоб в Україні не постала Єдина помісна православна церква. Адже, як показує соціологія, до неї перейдуть дуже багато парафій, які нині є греко-католицькими, зокрема із Західної України.

Тобто в створенні Єдиної помісної церкви не зацікавлена як Москва, так і Рим. А отже, в Україні вони – природні союзники.

Із Гаванської зустрічі та декларації я роблю ще один важливий висновок. На жаль, у нас немає ніякої самостійної Греко-католицької церкви. Бо Мукачівська єпархія, яка прямо підлягає Риму, – окремо, а Львів, зараз перенесений у Київ, – окремо. По суті, на території України є дві римські архієпархії східного обряду.

Зверніть увагу – на переговорах у Гавані не було жодного представника УГКЦ. З боку Риму не приїхав жоден громадянин України, а от Кирил привіз із собою привіз з собою громадянина України Івана Паканича, який працює в РПЦ митрополитом та управдєлами так званої «УПЦ» (митрополит Бориспілький УПЦ МП Антоній).

Якщо патріарх Московський взяв на цю зустріч представника так званого «УПЦ» то чому Папа не взяв нікого з українських єпископів?

Думаю, в УГКЦ зараз шоковані, бо це їхня велика поразка.

(Напередодні Гавани глава УГКЦ Святослава Шевчук сказав: “Вірогідно, що під час зустрічі Папа та патріарх говоритимуть про теперішню ситуацію в Україні. Я подіваюся що його святість Папа Франциск, який завжди подає голос на захист скривджених, буде голосом українців, які ведуть битву за єдність та цілісність їхньої землі”.
Станом на 18:00 суботи на сайті УГКЦ не було жодної інформації з приводу зустрічі ієрархів у Гавані. Коментар з’явився пізніше).

Гавана показала, що греко-католиків як фактора політики Ватикану не існує. Виходить так, що це фактично фіктивна церква, яка не має там права голосу. Це просто єпископи римської церкви, яких навіть не беруть на зустрічі, коли йдеться про території цих єпископів. У них немає помісних функцій, є лише вивіска і зовнішній центр ухвалення рівень.

Адже є ще статус. Хто такий патріарх Московський? Це особа, яка керується постановами Собору. Умовно кажучи – головний серед єпископів.
А Папа Римський має пряму й безпосередню владу. Це зовсім інший статус. І те, що ця пряма влада повністю ігнорує позицію УГКЦ, означає провал греко-католицької позиції у Ватикані.

Не здивуюся, якщо Ватикан навіть не попередив греко-католицьких ієрархів, що їх чекає за результатами зустрічі Папи з Кирилом. Їх просто використали.

Це не порівняти з тим, що було, скажімо, за часів кардинала Йосипа Сліпого, коли годі було уявити, щоб Ватикан ухвалював такі рішення без українських єпископів.

На жаль, є один Рим і другий недо-Рим. І вони зараз «поділили» Україну.

Але про помісну церкву – це не Риму й Москві вирішувати. В Україні більшість християн відносять себе до УПЦ Київського патріархату, і це – найсильніший чинник. Він не підлягає обговоренню, хоч би як у Москві говорили про «розкольницькі угруповання» та потребу «подолати розкол». Незалежна Україна та незалежна Українська православна церква Київського патріархату – доконаний історичний факт.

Сьогодні ж ми маємо обговорювати ту роль, яку виконав Папа Франциск, підписавши спільну з Кирилом декларації, «українські» тези якої вочевидь писалися в Москві.

Чому взагалі Ватикан узявся коментувати суперечності в іншій церкві та давати поради щодо «подолання схизми»? Це все одно, якби патріарх Кирил в іншій «історичній» заяві розпоряджався, як подолати розколи між католиками й протестантами.

«Канонічна церква» – це ж «новояз». Це грецьке слово означає «законна», а українська церква така сама законна, як і католицька.

Як може у спільній заяві звучати грецьке слово «канон», якщо з історичної точки зору Риму Московська церква – це теж схизматики? Такі самі, як і Київський патріархат, адже ми всі, як православні, не визнаємо католицьку версію Символу Віри.

Крім іншого, цією заявою Папа Франциск ще й принизив Вселенського патріарха Варфоломія перед проведенням Всеправославноо собору. Це була по суті ще й антиконстантинопольська акція.

Джерело: Новинарня

***

Зустріч епохальна. Наслідки також

Мирослав Маринович, віце-ректор Українського Католицького Університету, колишній політв’язень

 

Кожен, хто пригадує собі мою статтю "Коли дипломатія переважає над засадами віри", розуміє, що планована зустріч Папи Франциска з Патріархом Московським Кірілом райдужних надій у мене не викликала.Проте писати остережні статті перед зустріччю також не хотілося. Адже ознак одужання ватиканська дипломатія за цей рік не виявляла, а тому часом краще допустити, щоб нарив таки сформувався, бо так хвороба увиразнює себе переконливіше.

На жаль, так воно і сталося.

Спершу про сам факт зустрічі. Її прагнули кілька попередників Папи Франциска. Зокрема, її наполегливо домагався Папа Іван-Павло ІІ. Проте виграшний лот дістався Папі, який найменше до цього готовий.

Бо Папа Франциск – душпастир, а не політик, і це добре усвідомлюють у Москві. З-поміж усіх пап із ним найбезпечніше. До того ж, сформувавшись у Латинській Америці, нинішній Понтифік не розуміється на ситуації у Східній Європі й ніколи не входив у безпосередній контакт із "таємницями кремлівського двору".

Терен, де Папа почувається вдома і де він спроможний на найвищі духовні злети, – це людська душа; натомість світова політика, як це вже  цілком очевидно, в Римській Апостольській столиці віддана на відкуп куріяльним політикам.

Московський Патріархат тривалий час майстерно використовував особливості ватиканської позиції, незмінно відмовляючись від зустрічей з папами на невигідних для себе умовах. "Винуватими", звичайно ж, завжди були католики – чи то з вигаданим "католицьким прозелітизмом у Росії", чи з так званим "насильством греко-католиків над православними в Західній Україні".

І раптом усі ці аргументи відпали. Мотивація тут, зрозуміло, знову якнайповажніша: треба, мовляв, спільно захистити християн Сирії (яких, до речі, так натхненно бомбардувала Росія) й оберегти людську цивілізацію від усіляких збочень. А насправді – врятувати путінську Росію від повної ізоляції та поразки.

Ватиканські дипломати, припускаю, святкують перемогу: десятиліття величезних зусиль нарешті дали позитивні плоди – Москву нарешті вдалося "схилити до діалогу". Саме це ключове слово "нарешті" й вимовив Папа, обіймаючи Патріарха.

Втім, щоб уяснити, чия це була перемога насправді, звернімося до підписаної на Кубі Декларації.

Люди довірливі й миролюбні передусім звернуть увагу на цілу низку параграфів, що їх, абстрагуючись від оставин, цілком можна було б назвати здобутками новітніх міжцерковних стосунків. Для прикладу, ті, кого тривожить мовчання секулярної Європи щодо страждань християн від насильства на Близькому Сході, будуть раді побачити, що таку ж тривогу висловлюють і підписанти Декларації.

Люди ліберального ухилу, для яких важливими є плюралізм і толерантність, будуть задоволені параграфом 13-м, що "відмінності в розумінні релігійних істин не повинні перешкоджати людям різноїх віри жити в мирі та злагоді". Водночас люди антиліберального ухилу будуть задоволені параграфами 19–21, у яких підтверджено традиційні сімейні цінності, право на життя і попереджено про небезпеки агресивного секуляризму.

Проте для мене, навченого лукавством комуністичної ідеології й шокованого цинізмом ідеології "русского міра", важливі не слова, а діла. Тому, коли я читаю в параграфі 13-му, що "в нинішніх умовах релігійні лідери несуть особливу відповідальність за виховання своєї пастви в дусі поваги до переконань тих, хто належить до інших релігійних традицій", мені відразу згадується, що Патріарх Московський жодним словом не засудив військову агресію своєї держави проти України і релігійні переслідування на окупованих територіях, тобто не виконав саме те, до чого так красномовно закликає у процитованому параграфі.

Ось чому ті пункти Декларації, які передусім стосуються ситуації в Україні або які прикладаються до неї, є для мене тестовими і свідчать про щирість чи нещирість Московського Патріарха та про обізнаність католицької сторони.  

Параграф 26 можна назвати "баламандським". Він майже дослівно повторює відому формулу Баламандської угоди, якою вона і прославилася, а саме: розрізнення між

(а) "уніатизмом" як методом досягнення єдності Церков і

(б) Східними Католицькими Церквами, які, хоч і постали внаслідок унії, все ж мають право на існування.

Але в кубинській Декларації є одна "невеличка" зміна: в ній ідеться вже не про Східні Католицькі Церкви, а про церковні спільноти. На світське вухо різниця ніби й непомітна, але еклезіальна реальність за цими визначеннями радикально відмінна! І Ватикан чудово усвідомлює цю різницю, коли, скажімо, розрізняє "протестантські Церкви" і "протестантські церковні спільноти".

Тому про простий недогляд тут говорити не доводиться. У документі чітко говориться про "спільноти", які внаслідок унії "відділилися від своїх Церков". Тобто увесь параграф виписаний на основі православної еклезіології в її московській інтерпретації.

Параграф 26 варто процитувати повністю (переклад мій): "Ми уболіваємо з приводу ворожнечі в Україні, яка вже забрала чимало жертв, завдала численних ран мирному населенню і призвела до глибокої економічної та гуманітарної кризи в суспільстві. Ми закликаємо всі сторони, задіяні у конфлікті, виявити розважливість, соціальну солідарність і дійову миротворчість. Закликаємо наші Церкви в Україні працювати для досягнення суспільної згоди, стримуватися від участі в протистоянні й не підтримувати подальший розвиток конфлікту".

Цей параграф вочевидь написано в Кремлі. Він дослівно повторює тамтешній пропагандистський штамп про буцімто виключно внутрішній характер "конфлікту в Україні". У ньому міститься непрямий натяк на те, що російське православ’я в зоні конфлікту є миролюбним, тоді як "уніати" і "раскольнікі" підживлюють конфлікт. У кожнім разі, саме так цей параграф і буде використано Москвою в найближчому майбутньому.

І нарешті, в цьому параграфі немає жодної згадки про очевидну для всього світу причетність Росії до цього конфлікту. Те, що цей пункт пропонував Митрополит Іларіон Алфєєв, – зрозуміло, але що на нього погодилися ватиканські дипломати, а врешті-решт і Папа – екстраординарно. Природу "українського конфлікту" ще можна було не розуміти влітку 2014 року, але "наївна необізнаність" на початку 2016 року вочевидь обтяжує сумління Ватикану.

У параграфі 27 підписанти Декларації висловлюють "надію, що розкол серед православних віруючих України буде подоланий на основі існуючих канонічних норм". Що ж, це давня політика Ватикану – підтримувати в Україні контакти виключно з "канонічною" Православною Церквою.

Отож неважко собі уявити, як негативно буде сприйнято цей параграф у тих українських Православних Церквах, що не перебувають у єдності з Московським Патріархатом. Можна лише вкотре посумувати, що у ватиканському мисленні принцип канонічності набуває абсолютного характеру – без огляду на те, яким спотворенням правди і справедливості він обертається.

Недратування Москви стало точкою відліку для будь-яких кроків Ватикану у стосунках з іншими Церквами. Це могло би стати для українських християн підставою для згіршення, якби не той факт, що, на щастя, Євангеліє нічого не говорить про канонічність, зате дуже багато – про правду і про належну обачність, яку мають виявляти християни перед лицем Лукавого.

Враження лукавства лише підсилюється, коли читаєш параграф 28-й, який містить багато гарних і правильних слів про потребу співробітництва між католиками і православними, про євангельську основу такої співдії. Проте як тільки натикаєшся на слова про потребу "спільного свідчення про моральну гідність і справжню свободу людини", в уяві відразу постають масові порушення релігійних прав людини на підконтрольних Росії окупованих територіях, які тепер стали вотчиною "русского міра".

Йдеться про переслідування Української Православної Церкви Київського Патріархату та Української Греко-Католицької Церкви у Криму й на Сході України, про фізичну розправу над протестантськими пасторами, про свавільні арешти і "зникнення" активістів кримськотатарського руху тощо. Про це в Декларації немає жодного слова – так, начебто біль "неканонічних" та "іновірців" менш заслуговує на співчуття, ніж біль християн у Сирії.

Що ж, у минулому Римські папи не раз використовували зустрічі з політичними чи релігійними діячами, щоб обстоювати релігійну свободу та права людини. Досить згадати звільнення із сибірської каторги Патріарха Йосифа Сліпого, чим завдячуємо Папі Іванові ХХІІІ, або ж легалізацію УГКЦ, яку завдячуємо Папі Іванові-Павлові ІІ.

Ось чому не можна було засуджувати плановану зустріч Папи Франциска і Патріарха Кіріла ще до того, як вона відбулася, бо Папа мав нагоду обстояти інтереси скривджених російською агресією. Мав, але нею не скористався. Кубинська Декларація двох Предстоятелів сконструйована так, що про Росію в ній ідеться як про край "безпрецедентного відродження християнської віри", де є можливість "вільно сповідувати свою віру", тоді як тривога з’являється лише тоді, коли йдеться про інші країни. Лише в них "християни стикаються з обмеженням релігійної свободи та права свідчити про свої переконання і жити відповідно до них".

Ось чому я змушений з болем зробити висновок: в питанні України та Росії Католицька Церква задля ефемерного "діалогу з Москвою" знову розминулася з правдою.  

Кубинська Декларація Папи Римського і Патріарха Московського є яскравою ілюстрацією одразу кількох речей: безперечної перемоги ФСБ і Кремля з усіма їхніми слухняними інструментами, до яких я відношу і РПЦ; цілковитої поразки української державної  дипломатії у Ватикані та явної недостатності там інформаційної служби з боку УГКЦ; безпорадної сліпоти і некомпетентності ватиканської дипломатії, яку легко задурити миролюбною лексикою; й загрозливої неспроможності впливових кіл Європи декодувати лукаві формули путінської пропаганди.

Ось чому логічним видається висновок, винесений у заголовок: так, зустріч Папи Римського і Патріарха Московського, без сумніву, була епохальною. Проте епохального значення набувають і прорахунки ватиканських дипломатів, які неспроможні визирнути у реальний світ з-поза стосів своїх потріпаних підручників Оstpolitik.

Джерело: Українська правда

***

«Зустріч, яка не відбулася?» – Блаженніший Святослав

Зустріч Папи Франциска і Патріарха Кирила завершилася підписанням Cпільної декларації, яка викликала неоднозначні реакції з боку громадськості та представників Церков України.

Своїми враженнями про зустріч загалом і сам документ зокрема, з нами поділився Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ.

Ваше Блаженство, поділіться, будьласка, своїми враженнями від зустрічі Папи Франциска і Патріарха Кирила. Що скажете про Спільну декларацію, яку вони підписали?

З нашого багаторічного досвіду можна сказати: коли Ватикан і Москва організовують зустрічі чи підписують якісь спільні тексти, то нам годі очікувати від цього чогось доброго. Спершу я б хотів сказати дещо про зустріч Святішого Отця з Патріархом Кирилом, а вже потім прокоментувати текст заяви.

Одразу впадає в око, особливо в їхніх коментарях по завершенні зустрічі, те, що вони перебували абсолютно у двох різних вимірах і ставили перед собою різні завдання.Святіший Отець Франциск пережив цю зустріч передусім як духовну подію. Він почав своє слово з того, що ми, католики і православні, поділяємо одне й теж Хрещення. Зустрічаючись, він шукав присутності Святого Духа і отримав Його підтримку. Він наголосив, що єдність Церков досягається тоді, коли крокуємо разом спільним шляхом, і хотів, щоб ця зустріч стала його початком. Патріарх Московський одразу дав відчути, що йому про жодного Духа, чи богослов’я, чи справді релігійні речі не йдеться. Суто політика. Ніякої спільної молитви, підкреслено офіційні фрази про «долю світу» та аеропорт як нейтральне, тобто нецерковне, середовище. Таке враження, що вони перебували у двох паралельних світах. Чи ці паралельні дійсності перетнулися під час цієї зустрічі? Не знаю, але математика вчить, що паралельні прямі не перетинаються.

Справжній подив, пошану та благоговійний трепет викликає упокорення Папи Франциска, справжнього «страждаючого Слуги Господнього», який прагне одне: свідчити Христове Євангеліє сучасній людині, бути у світі, але лишитися Христовим, мати відвагу бути «не від світу цього». Тому я запрошую всіх не спішити його осуджувати, не лишатися на рівні дійсності тих, хто шукає в цій зустрічі тільки політики та за всяку ціну хоче використати покірного папу для своїх людських планів. Якщо ми не ввійдемо в духовну дійсність Святішого Отця Франциска та не відчуємо тут разом з ним дії Духа Святого, то залишимося в полоні князя світу цього і його послідовників. Тоді для нас ця зустріч буде такою, що сталася, але не відбулася.

Коли мова йде про підписаний текст Спільної декларації, то, назагал, він є позитивний. У ньому порушені питання, які є спільними для католиків і православних та відкривають нові горизонти для співпраці. Заохочую всіх добачити ці позитиви.

Хоча ті пункти, що стосуються України загалом і УГКЦ зокрема, в мене викликали більше запитань, ніж відповідей.

Було офіційно повідомлено, що цей документ є плодом праці митрополита Іларіона (Алфеєва) з православного боку і кардинала Курта Коха та Папської ради у справах єдності між християнами – з католицького. Для документа, який мав би бути не богословським, а, фактично, суспільно-політичним, слабшої команди для його укладання годі було собі уявити. Згадана Папська рада компетентна в богословських питаннях у стосунках із різними християнськими Церквами і спільнотами, але аж ніяк не у справах міжнародної політики, особливо делікатних питань російської агресії в Україні. Тому заданий характер документа був їй явно не під силу. Цим і скористався Відділ зовнішніх церковних відносин РПЦ, який, як ніхто, є інструментом дипломатії та зовнішньої політики Московського Патріархату.

До речі, я, як Глава Церкви, є офіційним членом Папської ради у справах єдності між християнами, іменований ще Папою Венедиктом. Однак мене ніхто не просив висловити своєї думки і,по суті, як це було і раніше, говорили про нас – без нас, не давши нам голосу.

Можливо, що Апостольський нунцій в Україні допоможе нам зрозуміти «темні місця» цього тексту і пояснить позицію Ватикану там, де вона, на наш погляд,  не цілком чітко сформульована.

Однак пункт 25 Декларації з повагою говорить про греко-католиків і, по суті, УГКЦ визнається суб’єктом міжцерковних відносин між Католицькою Церквою і Православними Церквами.

Так, ви маєте рацію. Нам уже начебто не заперечують право на існування. Насправді, для того щоб існувати і діяти, ми не зобов’язані ні в кого питати дозволу. Новим акцентом тут, безперечно, є те, що Баламандська угода 1994 року, яку досі використовував митрополит Алфеєв, щоб заперечувати наше право на існування, тепер використовується для його утвердження. Завжди, говорячи про відмову від «уніатизму» як методу поєднання Церков, Москва вимагала від Ватикану майже заборону на наше існування та обмеження нашої діяльності. Навіть більше, цю вимогу в ультимативному порядку ставили як умову для можливості самої зустрічі Папи і Патріарха. Колись нас звинувачували в «експансії на канонічній території Московського Патріархату», а тепер за нами визнають право опікуватися нашими вірними всюди, де вони цього потребують. Я припускаю, що це стосується також і території Російської Федерації, де до сьогодні ми не маємо можливості юридичного вільного існування, чи території анексованого Криму, де нас «перереєстровуючи» за російським законодавством, фактично ліквідовують.

Така зміна акцентів, безумовно, є позитивною, хоча суттєво нічого нового не каже. Обнадійливим є заклик про те, що «православні та греко-католики мають примиритися та віднайти взаємоприйнятні форми співжиття». Ми давно про це говорили, не один раз із цим гаслом зверталися до братів православних і Мирослав Іван Кардинал Любачівський і Блаженніший Любомир, але відповіді не було. Сподіваюся, що ми в Україні зможемо плекати двосторонні стосунки з УПЦ, рухаючись у цьому напрямку без втручання Москви.

А як ви прокоментуєте цю тезу: «Закликаємо всі сторони конфлікту до розсудливості, суспільної солідарності та до діяльного будування миру. Заохочуємо наші Церкви в Україні трудитися над досягненням суспільної гармонії, утриматися від участі в протистоянні та не підтримувати його подальшого розвитку»?

Взагалі хочу сказати, що пункт 26 цієї Декларації є найбільш контроверсійний. Створюється таке враження, що Московська патріархія або вперто не признається, що є стороною конфлікту, тобто відкрито підтримує агресію Росії проти України, як до речі і освячує військові дії Росії в Сирії як «священну війну», або звертається передусім до свого сумління, закликає себе саму до розсудливості, суспільної солідарності та до діяльного будування миру. Не знаю… Саме слово «конфлікт» тут є темним і радше схиляє читача думати про те, що в нас є «громадянський конфлікт», а не зовнішня агресія сусідньої держави. Сьогодні загальновідомим є той факт, що якби на українську землю з Росії не прибували її військовослужбовці та не постачалася важка зброя, якби РПЦ освячувала не ідею «руского міра», а передачу контролю Україні над її власними кордонами, то ні анексії Криму, ні цієї війни взагалі б не було. Саме такої суспільної солідарності з українським народом та діяльного будування миру ми очікуємо від підписантів цього документа.

Кілька думок хотів би висловити з приводу фрази щодо заохочення Церков в Україні «трудитися над досягненням суспільної гармонії, утриматися від участі в протистоянні та не підтримувати його подальшого розвитку». Церкви і релігійні організації в Україні ніколи не підтримували війни та постійно трудилися над суспільною злагодою і гармонією. Досить лише поцікавитися тематикою звернень Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій за останніх два роки.

Натомість заклик не брати участі в протистоянні та не підтримувати його розвиток чомусь  мені дуже нагадує звинувачення митрополита Іларіона, яким він атакував «українських розкольників і уніатів», звинувачуючи нас мало не в тому, що ми є причиною війни на Сході Україні, а нашу громадянську позицію, котру ми посідали відповідно до соціального вчення Католицької Церкви, – підтримкою лише однієї зі «сторін учасників протистояння».

Щодо цього прагну ствердити таке. УГКЦ ніколи не підтримувала і не пропагувала війни. Натомість ми завжди підтримували і будемо підтримувати народ України! Ми ніколи не були на боці агресора, натомість перебували з нашими людьми на Майдані, коли їх вбивали носії «руского міра». Наші священики ніколи не брали до рук зброї, на відміну від того, як це траплялося з іншого боку. Наші капелани, як будівничі миру, мерзнуть разом із нашими солдатами на передовій та своїми руками виносять поранених із поля бою, витирають сльози матерів, котрі оплакують своїх убитих дітей. Ми опікуємося пораненими та постраждалими внаслідок бойових дій, незалежно від їхнього національного походження, релігійних чи політичних переконань. Сьогодні, як вже вкотре, складаються обставини так, що наш народ не має іншого захисту і порятунку, окрім своєї Церкви. Саме пастирське сумління кличе нас бути голосом цього народу, будити сумління світової християнської спільноти навіть тоді, коли цього голосу не розуміють або ним нехтують релігійні лідери сучасних Церков.

Ваше Блаженство! Чи сам факт, що Святіший Отець підписав такий нечіткий і двозначний документ, не похитне повагу до нього серед вірних УГКЦ, для якої єдність із наступником апостола Петра є невід’ємною частиною її ідентичності?

Безперечно, цей текст викликав глибоке розчарування серед багатьох вірних нашої Церкви тай просто небайдужих громадян України. Сьогодні багато хто звертався до мене з цього приводу і говорив, що почувається зрадженим Ватиканом, розчарованим половинчастістю правди в цьому документі і навіть непрямою підтримкою з боку Апостольської Столиці агресії  Росії проти України. Я, безперечно, розумію ці почуття.

Проте я заохочую наших вірних не драматизувати цієї Декларації та не перебільшувати її значення для церковного життя. Ми пережили не одну подібну заяву, переживемо й цю. Нам потрібно пам’ятати, що наша єдність і повне сопричастя зі Святішим Отцем, наслідником апостола Петра, не є предметом політичної угоди, чи дипломатичної кон’юнктури, або чіткості якогось тексту Спільної декларації. Ця єдність і сопричастя з Петром наших днів є предметом нашої віри. Це до нього, Папи Франциска, і до кожного з нас каже сьогодні Христос в Євангелії від Луки: «Симоне, Симоне! Ось сатана хотів просіяти вас, як пшеницю, та я молився за тебе, щоби віра твоя не ослабла, і коли ти навернешся, утверджуй твоїх братів».

Саме за цю єдність з Апостольським Престолом віддали своє життя і запечатали своєю кров’ю мученики та ісповідники віри нашої Церкви ХХ століття. Якраз споминаючи 70-ті роковини Львівського псевдособору, черпаймо в них сили цього свідчення, їхньої жертви, яка для нашого часу іноді виглядає каменем спотикання, – каменем, який будівничі міжнародних відносин часто відкидають, але саме цей Христовий камінь віри Петрової Господь поставить наріжним каменем майбутнього всіх християн, і дивне воно буде в очах наших!

Розмовляв о. Ігор Яців

Джерело: Інформаційний ресурс Української Греко-Католицької Церкви

***

Зустріч Папи Франциска з патріархом Кирилом може змінити риторику РПЦ щодо України

Греко-католики сподіваються, що "заїжджені фрази" зникнуть із лексикону російського архієрея. Московський патріарх Кирило та Папа Римський Франциск зустрінуться на острові Свободи. Вперше в історії голова католицької церкви зустрінеться із головою РПЦ.

Бесіда понтифіка та патріарха відбудеться на Кубі – в аеропорту Гавани наступного тижня.

У Ватикані подробиць не розкривають. Там лише зазначили, що домовлялися про таку зустріч останні десять років. По завершенні розмови Франциск та Кирило мають підписати спільну заяву. В Московському патріархаті розповіли, що говорити хочуть про переслідування православних, зокрема в Україні. Московські священики неодноразово нарікали на так звану "експансію" греко-католиків на терени центральної та східної України.

Представники самої ж Української греко-католицької церкви майбутній зустрічі радіють і сподіваються, що Папа Франциск скористається нагодою зупинити агресивну риторику Москви.

"Завжди називають, що ми перешкода, що ми експансію здійснюємо на канонічну, так звану, територію Російської православної церкви. Тобто, такі сталі, заїжджені вже фрази, і тому якщо вони їх повторять Папі – Папа їх знає. Папа має відповідь на такі питання. Можливо, почує глава Російської православної церкви ті відповіді і перестане тиражувати ті ж самі звинувачення", - сподівається керівник департаменту інформації УГКЦ отець Ігор Яців.

Джерело:  ТСН

***

Наслідки зустрічі Папи і Кирила

Юрій Романюк

Зустріч Папи Франциска і Патріарха РПЦ Кирила нічого доброго не могла і НЕ принесла Україні. Було зрозуміло, що тема - України у кожної сторони викликає діаметрально протилежні асоціації. Для Кирила найважливіше було обіграти в декларації ситуацію в Україні для подальшого використання в ЗМІ РФ у контр-пропагандистській інформаційно-дезінформаційній кампанії в усьому світі, посилаючись на те, що навіть Папа засудив "внутрішній конфлікт в Україні, громадянську війну між самими українцями…"

Саме в такій інтерпритації російські засоби масової дезінформації озброяться наслідками даної зустрічі та тексту декларації. В теологічній частині декларації також Україна згадується винятково в негативному конфронтаційному контексті міжконфісійної боротьби і нестабільності між греко-католиками та православними. Цей аспект російська пропаганда використає на всі 146% в своїй внутрішньополітичній дискредитації України.

Підсумовуючи наслідки даної зустрічі та тексту декларації можна зробити категоричний висновок: - вона вкрай негативна для України, ворожа Україні, і нічого доброго їй не принесе. Росія переслідувала і використовуватиме дану зустріч винятково в своїй пропагандистській істерії та війні на всіх фронтах, не збираючись виконувати чи дотримуватися жодного постулата даної декларації.

Ватикан - опосередковано взяв на себе місію сприяти виконанню озвученого і підписаного. Тут, проглядається (можливо недоречна) асоціація між підписання Нормандською четвіркою "Мінську-2". Де, одна із сторін, сідаючи за стіл переговорів, сповідувала і переслідувала зовсім іншу мету, не збираючись виконувати жодного з 13 пунктів, але вимагаючи в односторонньому порядку іх виконання іншою стороною, і використання тексту домовленостей у своїх кон"юктурних цілях: зняття санкцій з РФ, отримання доступ до кредитів та активів цивілізованого світу, до технологій та інвестицій, а також подальшого продовження дестабілізації ситуації в Україні, шляхом прищеплення Україні кремлівської матерії мертвого донбаського сепаратистського тіла, з метою викликання подальшої гангрени українського тіла, і знищення незалежної України, як "… тимчасового цивілізаційного недорозуміння" в розумінні Путіна!

Гавана стала поганим символом недалекоглядності Ватикана. Краще би цього "історичного" прецеденту не було би ще з 1000 років!

Джерело: Обозреватель

***

Що забули обговорити Папа Римський Франциск і Патріарх РПЦ Кирило?

Леонід Радзіховський

У день зустрічі Папи Римського з Патріархом РПЦ фізики встановили абсолютно фундаментальне явище: присутність гравітаційних хвиль у Всесвіті.

Релігійні діячі забули обговорити фундаментальні основи Всесвіту

Спільна заява глави РПЦ Кирила та Папи Римського Франциска, зроблена на Кубі, стала темою для обговорень в соцмережах. Українські блогери обурюються. Мовляв, у заяві щодо війни на Донбасі цей конфлікт розглядали винятково як внутрішній, а вторгнення Росії навіть не згадали. Чого ще не помітили й що насправді мали обговорити Папа Римський і глава РПЦ Кирило - розповідає Леонід Радзіховський.

Я зупинився на декількох аспектах. Документ, підписаний Папою Римським Франциском і главою РПЦ - патріархом Кирилом, містить деякі положення, що здаються природними для священиків, але є спірними для людей, які не сповідують ту чи іншу релігію. Зокрема, там ідеться про секулярну державу. Тобто не релігійну, а світську державу, що обмежує права вірян. Але це не правильно. Адміністративно права вірян ніде не обмежують. Ніде, бо немає державного атеїзму. Інша справа, що і права вірян не отримують державної підтримки. Державної релігії теж ніде немає. Але не надавати державної підтримки й обмежувати права - абсолютно різні речі. Утім, з точки зору церковних начальників, така заява є цілком природною.

Але важливіше не те, що написано в цій декларації, а факт зустрічі й перша, майже ритуальна, фраза, сказана там - про братську любов католиків і православних, про те, що вони належать до єдиної релігії; і що роз'єднання між ними - другорядне, а спільність - на першому місці. Не знаю, яке це має значення для католицьких країн, але думаю - жодного, бо католиків у світі близько мільярда, і вони, напевно, мало думають про православних. Особливо в Латинській Америці, де відбувалася зустріч. Православних там узагалі майже немає. А ось для Росії це має величезне значення.

В умовах абсолютно хуліганської антизахідної істерики, що не перший рік триває в російських ЗМІ, те, що патріарх Кирило урочисто визнав братерство із західною релігією, католицизмом - дуже важливий і істотний момент для багатьох православних. Особливо на тлі тієї телевізійної єресі й чортівщини, що зливається на нещасних російських громадян 24 години на добу. В цьому сенсі зустріч - дуже важлива. Так, мізки людям вона не поверне - на такі дива годі сподіватися. Але це той максимум, що міг би зробити в цій ситуації Кирило.

Зустріч ця, як на мене, мала ще один момент. Того дня фізики встановили абсолютно фундаментальне явище: присутність гравітаційних хвиль у Всесвіті. Для релігійної людини, не важливо до якої конфесії вона належить, наявність простих і збагненних людському розуму законів природи, описаних законами людської логіки й математики, є фундаментальним свідченням гармонії та розумності світу. І набагато більше стосується самої ідеї релігії, ніж будь-які політичні, соціальні, культурні проблеми.

І досить смішно, що люди, які претендують на роль провідних релігійних діячів, говорили про що завгодно - про важливі, поза сумнівом, речі, але абсолютно не помітили такої дрібниці. Дивно, що вони не підняли голів і не подивилися на зоряне небо, що, за їхніми поняттями, створене Богом, а за поняттями учених описується простими математичними формулами. Тобто, людське пізнання ізоморфне до Всесвіту. Це фундаментальний факт для будь-якої мислячої людини. Масштаб не порівнянний. І цього масштабу людського пізнання релігійні лідери не помітили.

Спускаючись із неба на землю і звертаючись до політики, а також соціальних питань, ця зустріч все ж має позитивне значення.

Джерело: Апостроф

***

Папа і патріарх Кирил присвятили Україні три пункти історичної декларації. Тон задала Москва

Українській проблематиці присвячено три з тридцяти пунктів спільної декларації, яку підписали на історичній зустрічі в Гавані Папа Римський Франциск і патріарх Московський Кирил.
Проблемі поширення в Україні “уніатизму”, яку Москва вважає головною перепоною у відносинах із Ватиканом, присвячено 25-й розділ.

“Сподіваємося, що наша зустріч буде внеском в примирення там, де існують тертя між греко-католиками і православними, – заявили глави церков.

“Сьогодні очевидно, що метод «уніатизму» колишніх століть, який передбачає приведення однієї громади в єдність з іншою шляхом її відриву від своєї Церкви, не є шляхом до відновлення єдності. У той же час, церковні громади, котрі з’явилися в результаті історичних обставин, мають право існувати і робити все необхідне для задоволення духовних потреб своїх вірних, прагнучи до миру з сусідами. Православні і греко-католики потребують примирення і знаходження взаємоприйнятних форм співіснування”, – свідчить декларація.

“Ватикан і МП дозволили греко-католикам існувати. Значне дипломатичне досягнення, особливо напередодні 70-х роковин подій у Львові”, – саркастично прокоментував у “Фейсбуці” голова інформаційного управління УПЦ КП архієпископ Євстратій (Зоря).
В іншій гілці, реагуючи на зміст спільної декларації глав КЦ і РПЦ, він просто розмістив гіфку:

Наступний пункт присвячено спробі залагодити воєнний конфлікт в Україні.

Варто зазначити, що Папа Франциск у цьому питанні традиційно обережний, він не вдається до засудження російської агресії, залишаючи поле для церковного порозуміння і зближення з Росією.

У спільній заяві зазначено: “Ми сумуємо з приводу протистояння в Україні, що забрало уже безліч життів, що заподіяло незліченні страждання мирним жителям, що кинуло суспільство в глибоку економічну й гуманітарну кризу. Закликаємо всі сторони конфлікту до розсудливості, громадської солідарності і діяльної миротворчості. Закликаємо наші церкви в Україні працювати для досягнення суспільної злагоди, утримуватися від участі в протиборстві і не підтримувати подальший розвиток конфлікту”.

У наступному абзаці на продовження української теми вказано: “Висловлюємо надію на те, що розкол серед православних віруючих України буде подолано на основі існуючих канонічних норм, що всі православні християни України житимуть в мирі та злагоді, а католицькі громади країни цьому сприятимуть, щоб наше християнське братство було ще більш очевидне”.

Очевидно, що редакцію цього пункту лобіювала передусім російська сторона, яка називає Україну “канонічною територією РПЦ”, категорично не визнає найбільшу церкву України – УПЦ Київського патріархату, називає її предстоятелів та вірян “угрупованням розкольників” і виступає проти канонічного визнання УПЦ КП.

Зустріч віч-на-віч в аеропорту Гавани тривала чітко дві години, як і було заплановано, хоча російські церковні оглядачі прогнозували, що такі історичні перемовини – перші в історії – можуть вийти за рамки протоколу та затягнутися на довгий час.

Вийшовши до преси, предстоятелі двох церков виступили кожен із коротким підсумковим словом, підписали спільну декларацію, узгоджену раніше, поцілувалися, а також привітали членів протилежної делегації.
Зокрема з Папою Франциском обмінявся рукостисканнями та прийняв символічний подарунок від понтифіка митрополит Бориспільський УПЦ МП Антоній, який входить до складу делегації Московської церкви.

Літак авіакомпанії Alitalia з Папою на борту відлетів уже через кілька хвилин після завершення нетривалої церемонії. Журналісти російського каналу “Царьград”, які вели пряму трансляцію “зустрічі тисячоліття” з Гавани, констатували, що літак понтифіка після посадки на Кубі навіть не глушив двигуни на час переговорів в аеропорту.

Загалом зі слів московських коментаторів (Андрій Норкін, Костянтин Малофєєв, Володимир Легойда, Андрій Ткачов та ін.) було зрозуміло, що від Папи вони чекали дещо більшої конкретики, а від зустрічі – більшої тривалості й пафосності. Втім, у будь-якому разі вони вважають зустріч великим проривом, що стався з ініціативи Москви, та, відповідно, успіхом дипломатії РПЦ.

Підсумкове слово Папи Франциска:
– Ми говорила як брати. Ми єпископи і маємо ту саму віру, шукаємо той самий шлях. Ми говорили дуже відверто. Я вас запевняю, що в цьому діалозі я відчував присутність Святого Духа.
Я дякую патріархові Кирила за його зусилля і смиренність, які він показав, щоб ми шукали шляхи виходу. Я думаю, що з часом ми будемо реалізувати низку ініціатив.
Ще раз щиро дякую Його Святості. Я також хочу щиро подякувати уряду Куби. Якщо такі зусилля триватимуть і далі, Куба може стати столицею діалогу.

Підсумкове слово патріарха Кирила:
– Ми провели дві години у відкритих дискусіях, з повним розумінням відповідальності Церкви за свій віруючий народ, за майбутнє християнства та людської цивілізації. Була дуже змістовна бесіда. Ми змогли зрозуміти й відчути позиції один одного.
Результати дають можливість сказати, що дві церкви можуть працювати разом, захищаючи християн у всьому світі. І з повною відповідально працювати, щоб не було війни, щоб всюди шанувалося людське життя, зміцнювалися основи сімейної та особистої моральності.

У спільній декларації, яку підписали глави двох церков, загалом 30 пунктів. Крім інших позицій, у ній міститься заклик до міжнародного співтовариства запобігти дискримінації християн на Близькому Сході і в Північній Африці.

“Наші брати й сестри у Христі винищуються цілими сім’ями, селами й містами. Їхні храми піддаються варварському руйнуванню і розграбуванню, святині – оскверненню, пам’ятники – знищенню. У Сирії, Іраку та інших країнах Близького Сходу ми з великим болем спостерігаємо масовий вихід християн з тієї землі, де почалося поширення нашої віри і де вони жили з апостольських часів разом з іншими релігійними громадами”, – йдеться в заяві.

Патріарх Московський і Папа Римський виступили за те, щоб міжнародне співтовариство “негайно” розпочало боротьбу з витісненням християн із Близького Сходу.
“Закликаємо світове співтовариство об’єднатися, щоб покінчити з насильством і з тероризмом, і одночасно через діалог сприяти якнайшвидшому досягненню громадянського миру. Необхідна широкомасштабна гуманітарна допомога народу, що страждає, і численним біженцям в сусідніх країнах”, – наголошується в документі.

Патріарх і Папа Римський Франциск також висловили жаль у зв’язку з втратою єдності церков. У декларації записано: “Незважаючи на спільний Переказ перших десяти століть, католики й православні протягом майже тисячі років позбавлені спілкування ” Євхаристії”.

Повний текст Спільної заяви
Папи Римського Франциска і Святійшого Патріарха Кирила

«Благодать Господа Ісуса Христа, любов Бога Отця та причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами» (2 Кор 13,13).

1. Волею Господа Бога, від якого походять всі дари, в ім’я Господа нашого Ісуса Христа, з допомогою Святого Духа Утішителя, ми, Папа Франциск і Кирило, Патріарх Московський та всієї Руси, зустрілися сьогодні в Гавані. Дякуємо Богові, прославляємо Пресвяту Тройцю за цю першу в історії зустріч.

Ми з радістю зустрілися як брати у християнській вірі, що зустрічаються для того, щоб «поспілкуватися живим голосом» (2 Ів 12), від серця до серця, обговорити взаємостосунки між Церквами, найсуттєвіші проблеми наших вірних та перспективи розвитку людської цивілізації.

2. Наша братня зустріч відбулася на Кубі, на перехресті між Північчю та Півднем, між Сходом та Заходом. З цього острова, символу надії «Нового світу» та драматичних подій історії ХХ сторіччя, звертаємо наше слово до всіх народів Латинської Америки та всіх інших континентів.

Висловлюємо радість з приводу того, що християнська віра тут динамічно зростає. Могутній релігійний потенціал Латинської Америки, її віковічна християнська традиція, здійснювана через особистий досвід мільйонів людей, є запорукою великого майбутнього цього регіону.

3. Зустрічаючись далеко від давніх суперечок «Старого Світу», особливо сильно відчуваємо необхідність співпраці між католиками та православними, покликаними смиренно та шанобливо дати світові звіт про нашу надію (пор. 1 Пт 3,15).

4. Дякуємо Богові за дари, отримані через прихід у світ Його Єдинородного Сина. Поділяємо спільну духовну традицію першого тисячоріччя християнства. Свідками цієї традиції є Пресвята Богомати Пречиста Діва Марія та святі, яких ми почитаємо. Серед них – чимало мучеників, які засвідчили вірність Христові та стали «засівом християн».

5. Незважаючи на цю спільну традицію перших століть, католики і православні вже майже тисячу років позбавлені Євхаристійного сопричастя. Ми розділені ранами, спричиненими конфліктами далекого чи недалекого минулого, розбіжностями, успадкованими від наших предків, у розумінні та вираженні нашої віри в Триєдиного Бога – Отця, Сина і Святого Духа. Осуджуємо втрату єдності, що є наслідком людської слабкості та гріха, і яка сталася, незважаючи на архиєрейську молитву Христа Спасителя: «Щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані» (Ів 17,21).

6. Усвідомлюючи існування численних перешкод, сподіваємось, що наша зустріч зможе причинитися до відновлення цієї єдності, бажаної Богом, за яку молився Христос. Нехай же наша зустріч зможе надихнути християн усього світу з оновленим запалом молитися до Господа за повну єдність між Його учнями. У світі, який очікує від нас не лише слів, але й конкретних жестів, нехай же ця зустріч зможе стати знаком надії для всіх людей доброї волі!

7. У нашій рішучості зробити все необхідне для подолання історичних суперечностей, які ми успадкували, прагнемо об’єднати наші зусилля у свідченні Христового Євангелія та спільної спадщини Церкви першого тисячоріччя, спільно даючи відповідь на виклики сучасного світу. Людська цивілізація увійшла в період епохальних змін. Наше християнське сумління та наша душпастирська відповідальність не дають нам права залишатися інертними перед обличчям викликів, які вимагають спільної відповіді.

8. Наш погляд, насамперед, звернений до тих частин світу, де християни є жертвами переслідування. У багатьох країнах Близького Сходу та Північної Африки наших братів і сестер у Христі винищують цілими родинами, селами та містами. Їхні церкви по-варварськи знищені та розграбовані, їхні святині – спрофановані, а пам’ятки – зруйновані. В Сирії, Іраку та в інших країнах Близького Сходу з болем спостерігаємо масову втечу християн із землі, з якої почалося поширення нашої віри і де вони, разом з іншими релігійними громадами, жили вже від апостольських часів.

9. Просимо міжнародну спільноту невідкладно діяти, щоб запобгти черговому вигнанню християн з Близького Сходу. Підносячи голос на захист переслідуваних християн, бажаємо висловити своє співчуття з приводу стражданнь, яких зазнають вірні інших релігійних традицій, що також є жертвами громадянської війни, хаосу та терористичного насильства.

10. У Сирії та в Іраку насильство уже спричинило тисячі жертв, залишаючи мільйони людей без даху над головою та без засобів. Закликаємо міжнародну спільноту об’єднатися для того, щоб покласти край насильству та тероризмові, й, одночасно, через діалог спричинитися до швидкого відновлення громадського миру. Суттєвим є забезпечення широкомасштабної гуманітарної допомоги вимученому населенню та численним біженцям у сусідніх країнах.

Просимо всіх, хто може вплинути на долю викрадених осіб, серед яких Митрополити Алеппо Павло та Йоан Ібрагім, викрадені у квітні 2013 року, зробити все, що необхідне для їхнього швидкого звільнення.

11. Підносимо наші молитви до Христа, Спасителя світу, за відновлення на Близькому Сході миру, який є «плодом справедливості» (пор Іс 32,17), щоб зміцнилося братерське співжиття між різними народами, Церквами та релігіями, які там присутні, за повернення біженців до своїх домівок, зцілення поранених та упокій душ невинно убієнних.

Звертаємося з гарячим закликом до всіх сторін, які можуть бути залученими у конфлікти, щоб вони виявили добру волю і сіли за стіл переговорів. Одночасно, необхідно, щоб міжнародна спільнота докладала всі необхідні зусилля для того, щоби завдяки спільним, скоординованим та погодженим діям покласти край тероризмові. Звертаємося із закликом до всіх країн, залучених у боротьбу з тероризмом, діяти відповідально та розсудливо. Закликаємо всіх християн та всіх віруючих в Бога ревно молитися до передбачливого Творця світу, щоб захистив Своє створіння від знищення й не допустив чергової світової війни. Для того, щоб мир був тривалим та надійним, необхідні особливі зусилля, звернені на те, щоби наново відкрити спільні цінності, які нас об’єднують, засновані на Євангелії Господа нашого Ісуса Христа.

12. Приклоняємо коліна перед мучеництвом тих, які ціною свого життя свідчать істину Євангелія, віддаючи перевагу смерті, ніж відреченню від Христа. Віримо, що ці мученики нашого часу, які належать до різних Церков, але з’єднані спільним стражданням, є завдатком єдності християн. До вас, що страждаєте за Христа, звернене слово апостола: «Любі, … тією мірою, якою берете участь у Христових муках, радійте, щоб і в славному Його з’явленні раділи та веселились» (1 Пт 4,12-13).

13. В цю неспокійну епоху необхідним є міжрелігійний діалог. Відмінності у розумінні релігійних істин не повинні перешкоджати людям відмінних віровизнань жити в мирі та гармонії. В теперішніх обставинах на релігійних провідниках лежить особлива відповідальність за те, щоб виховувати своїх вірних в дусі пошани до переконань тих, які належать до інших релігійних традицій. Абсолютно неприйнятними є спроби виправдовувати злочинні дії релігійними гаслами. Жоден злочин не може бути вчиненим у Боже ім’я, «бо Бог є Бог не безладу, а миру» (1 Кор, 14,33).

14. Стверджуючи високу цінність релігійної свободи, дякуємо Богові за безпрецедентне відновлення християнської віри, що тепер відбувається в Росії та в багатьох країнах Східної Європи, де десятиріччями панували атеїстичні режими. Сьогодні кайдани войовничого атеїзму розбиті й у багатьох місцях християни можуть вільно визнавати свою віру. Протягом чверті сторіччя там споруджено десятки тисяч нових храмів, відкриті сотні монастирів і богословських шкіл. Християнські спільноти здійснюють важливу доброчинну й соціальну діяльність, надаючи різноманітну допомогу потребуючим. Православні та католики часто працюють пліч-о-пліч. Вони підтверджують досвід спільних духовних основ людського співжиття, даючи свідчення євангельським цінностям.

15. Водночас, ми стурбовані ситуацією в багатьох країнах, в яких християни дедалі частіше зустрічаються з обмеженнями релігійної свободи, права свідчити власні переконання та можливості жити згідно з ними. Зокрема, відзначаємо, що перетворення деяких країн у секуляризовані суспільства, яким чуже будь-яке посилання на Бога та на Його істини, становить велику загрозу релігійній свободі. Джерелом занепокоєння є для нас актуальне обмеження прав християн, а навіть їх дискримінація, коли деякі політичні сили, керуючись ідеологією секуляризму, часто агресивного, намагаються відсунути їх за борт громадського життя.

16. Процес європейської інтеграції, який розпочався після сторіч кровопролитних конфліктів, був сприйнятий багатьма з надією, як запорука миру й безпеки. Однак, заохочуємо залишатися чуйними супроти інтеграції, яка не шануватиме релігійної ідентичності. Залишаючись відкритими на вклад інших релігій у нашу цивілізацію, ми переконані, що Європа повинна залишатися вірною своєму християнському корінню. Просимо християн східної і західної Європи єднатися у спільному свідченні Христа та Євангелія, щоб Європа зберегла свою душу, сформовану двотисячолітньою християнською традицією.

17. Наш погляд звернений на осіб, які перебувають в ситуації великих труднощів, які живуть в умовах крайньої нужди та бідності, в той час як зростають матеріальні багатства людства. Ми не можемо залишатися байдужими до долі мільйонів мігрантів і біженців, які стукають до дверей багатих країн. Непогамоване споживання, як бачимо у деяких найрозвинутіших країнах, поступово вичерпує ресурси нашої планети. Зростаюча нерівність в розподілі земних благ посилює відчуття несправедливості перед обличчям укладеної системи міжнародних стосунків.

18. Християнські Церкви покликані захищати вимоги справедливості, пошани до традицій народів та справжню солідарність зі страждаючими. Ми, християни, не повинні забувати про те, що «Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних, і незначне світу та погорджене Бог вибрав, і те, чого не було, щоб знівечити те, що було, щоб жодне тіло не величалося перед Богом» (1 Кор 1,27-29).

19. Сім’я є природним центром людського життя та суспільства. Ми стурбовані кризою сім’ї в багатьох країнах. Православні та католики поділяють ту саму концепцію родини і покликані свідчити, що вона є шляхом до святості, яка засвідчує вірність подружньої пари в їхніх взаємостосунках, їхню відкритість на продовження роду та виховання дітей, солідарність між поколіннями та пошану до найслабших.

20. Сім’я ґрунтується на подружжі – вільному та вірному акті любові між чоловіком та жінкою. Їхню єдність запечатує любов, навчаючи їх приймати один одного як дар. Подружжя – це школа любові та вірності. Нас засмучує, що інші форми співжиття вже поставлені на той самий рівень, як цей союз, у той час, як поняття батьківства й материнства, як особливого покликання чоловіки й жінки у подружжі, освячене біблійною традицією, витісняється з громадської свідомості.

21. Просимо всіх шанувати невід’ємне право на життя. Мільйони дітей були позбавлені самої можливості побачити світ. Голос крові ненароджених дітей взиває до Бога (пор Бт 4,10).

Розвиток так званої евтаназії спричиняється до того, що похилі віком особи та хворі починають почуватися надмірним тягарем для своїх родин та в суспільстві загалом.

Ми також стурбовані розвитком біомедичних репродуктивних технологій, тому що маніпулювання людським життям є замахом на основи існування людини, створеної на Божі образ і подобу. Вважаємо, що нашим обов’язком є пригадати про незмінність християнських моральних принципів, що ґрунтуються на гідності людини, покликаної до життя відповідно до задуму Творця.

22. Сьогодні бажаємо особливим чином звернутися до християнської молоді. Ви, юнаки й дівчата, маєте завдання не закопувати таланти в землю (пор Мт 25,25), але використовувати всі дані Богом здібності, щоб утверджувати у світі Христові істини, щоби втілювати у своєму житті євангельські заповіді любові до Бога та до ближнього. Не бійтеся прямувати проти течії, захищаючи Божі правди, далеко не завжди відповідають світські норми сьогодення.

23. Бог вас любить і очікує від кожного з вас, що ви станете Його учнями та апостолами. Будьте світлом для світу, щоби ті, які вас оточують, бачивши ваші добрі діла, прославляли вашого Отця, що у небі (пор Мт 5, 14, 16). Виховуйте своїх дітей у християнській вірі, передайте їм цінну перлину віри (пор Мт 13,46), яку ви отримали від своїх батьків і предків. Пам’ятайте, що ви «куплені високою ціною» (1 Кор 6,20), ціною хресної смерті Богочоловіка Ісуса Христа.

24 Православні та католики об’єднані не лише спільним Переданням Церкви першого тисячоріччя, але також місією проповідувати Христове Євангеліє в сучасному світі. Ця місія включає взаємопошану між членами християнських спільнот та виключає будь-які форми прозелітизму.

Ми не конкуренти, а – брати, і цим поняттям повинні керуватися всі наші дії – взаємні та звернені на зовнішній світ. Закликаємо католиків і православних усіх країн навчитися жити разом у мирі та любові, мати «ті самі почуття одні до одних» (Рм 15,5). Отож, не можна погодитися з використання підступних засобів для того, щоб спонукати вірних переходити з однієї Церкви до іншої, зневажаючи їхню релігійну свободу чи їхні традиції. Ми покликані впроваджувати у життя заповіді святого Павла: «Я вважав, однак, за честь не проповідувати Євангелії там, де Христове ім’я було вже відоме, щоб не будувати на чужій основі» (Рм 15,20).

25. Сподіваємося, що наша зустріч зможе зробити вклад у примирення між греко-католиками і православними там, де існує напруження. Сьогодні очевидно, що метод «уніатизму», притаманний минулому, в значенні приєднання однієї спільноти до іншої, відриваючи її від своєї Церкви, не є способом, що дає змогу відновити єдність. Однак, християнські спільноти, що з’явилися в таких історичних обставинах, мають право існувати та здійснювати все те, що є необхідним для задоволення духовних потреб своїх вірних, одночасно, прагнучи жити в мирі зі своїми сусідами. Православні та греко-католики потребують примиритися та віднайти взаємоприйнятні форми співжиття.

26. Вболіваємо з приводу протистояння в Україні, що вже спричинило багато жертв, завдало незліченні страждання мирним мешканцям та привело суспільство до важкої економічної та гуманітарної кризи. Закликаємо всі сторони конфлікту до розсудливості, суспільної солідарності та до діяльного будування миру. Заохочуємо наші Церкви в Україні трудитись над досягненням суспільної гармонію, утриматися від участі в протистоянні та не підтримувати його подальший розвиток.

27. Висловлюємо побажання, щоб було подолано схизму між православними вірними в Україні на основі існуючих канонічних норм, щоб усі православні християни України жили в мирі та гармонії, і щоб католицькі спільноти країни сприяли цьому, щоб наше християнське братерство ставало дедалі видимішим.

28. У сучасному світі, різноманітному, однак, об’єднаному тією самою долею, католики й православні покликані по-братньому співпрацювати у звіщенні Доброї Новини спасіння, разом свідчити моральну гідність та справжню свободу людської особи, «щоб світ увірував» (Ів 17, 21). Цей світ, в якому поступово зникають духовні основи людського життя, очікує від нас сильного свідчення в усіх сферах особистого і суспільного життя. Від нашої здатності давати спільне свідчення Духові істини в цей непростий період, значною мірою залежить майбутнє людства.

29. У цьому сміливому свідченні Божих істин та спасенної Доброї Новини, нас підтримує Богочоловік Ісус Христос, наш Господь і Спаситель, Який скріплює нас духовно своєю непохитною обітницею: «Не бійся, мале стадо, бо вашому Отцеві вподобалося дати вам Царство» (Лк 12,32)!

Христос є джерелом радості й надії. Віра в Нього перемінює людське життя, наповняючи його змістом. У цьому мали змогу на власному досвіді переконатися всі ті, до кого можна застосувати слова апостола Петра: «Ви, колись – не народ, а тепер –народ Божий, непомилувані, а тепер помилувані.» (1 Пт 2,10).

30. Сповнені вдячності за дар взаєморозуміння, висловленого під час нашої зустрічі, з надією дивимося на Пресвяту Богоматір, призиваючи Її словами цієї давньої молитви: «Під Твою милість прибігаємо, Пресвята Богородице». Нехай же Пречиста Діва Марія Своїм заступництвом заохотить до братерства тих, які Її почитають, щоб коли прийде час, встановлений Богом, вони об’єдналися в мирі та гармонії в один Божий люд на славу Святої і Нероздільної Тройці!

Джерело: Новинарня

***

Деякі пункти спільної заяви Папи і Кирила про Україну є двозначними

Українській проблематиці присвячено три з тридцяти пунктів спільної декларації, яку підписали на історичній зустрічі в Гавані Папа Римський Франциск і патріарх Московський Кирил.

Як випливає з тексту документу, розміщеного на сайтах Радіо Ватикану й РПЦ, проблемі поширення в Україні «уніатизму», яку Москва вважає головною перепоною у відносинах із Ватиканом, присвячено 25-й розділ.

«Сподіваємося, що наша зустріч буде внеском в примирення там, де існують тертя між греко-католиками і православними», – заявили глави церков.

«Сьогодні очевидно, що метод «уніатизму» колишніх століть, який передбачає приведення однієї громади в єдність з іншою шляхом її відриву від своєї Церкви, не є шляхом до відновлення єдності. У той же час, церковні громади, котрі з’явилися в результаті історичних обставин, мають право існувати і робити все необхідне для задоволення духовних потреб своїх вірних, прагнучи до миру з сусідами. Православні і греко-католики потребують примирення і знаходження взаємоприйнятних форм співіснування», – свідчить декларація.

Цей пункт саркастично прокоментував у Facebook голова інформаційного управління УПЦ КП архієпископ Євстратій (Зоря).

«Ватикан і МП дозволили греко-католикам існувати. Значне дипломатичне досягнення, особливо напередодні 70-х роковин подій у Львові», – написав він.

 

Ватикан і МП дозволили греко-католикам існувати. Значне дипломатичне досягнення, особливо напередодні 70-х роковин подій...

Опубліковано Євстратієм Зорею 12 лютого 2016 р.

Наступний пункт підписаної заяви присвячено спробі залагодити воєнний конфлікт в Україні.

Варто зазначити, що Папа Франциск у цьому питанні традиційно обережний, він не вдається до засудження російської агресії, залишаючи поле для церковного порозуміння і зближення з Росією.

«Ми сумуємо з приводу протистояння в Україні, що забрало уже безліч життів, що заподіяло незліченні страждання мирним жителям, що кинуло суспільство в глибоку економічну й гуманітарну кризу. Закликаємо всі сторони конфлікту до розсудливості, громадської солідарності і діяльної миротворчості. Закликаємо наші церкви в Україні працювати для досягнення суспільної злагоди, утримуватися від участі в протиборстві і не підтримувати подальший розвиток конфлікту», – зазначено у спільній заяві.

У наступному абзаці на продовження української теми вказано: «Висловлюємо надію на те, що розкол серед православних віруючих України буде подолано на основі існуючих канонічних норм, що всі православні християни України житимуть в мирі та злагоді, а католицькі громади країни цьому сприятимуть, щоб наше християнське братство було ще більш очевидне».

Як зазначає видання, очевидно, що редакцію цього пункту лобіювала передусім російська сторона, яка називає Україну «канонічною територією РПЦ», категорично не визнає найбільшу церкву України – УПЦ Київського патріархату, називає її предстоятелів та вірян «угрупованням розкольників» і виступає проти канонічного визнання УПЦ КП.

Зустріч віч-на-віч в аеропорту Гавани тривала чітко дві години, як і було заплановано, хоча російські церковні оглядачі прогнозували, що такі історичні перемовини – перші в історії – можуть вийти за рамки протоколу та затягнутися на довгий час.

Вийшовши до преси, предстоятелі двох церков виступили кожен із коротким підсумковим словом, підписали спільну декларацію, узгоджену раніше, поцілувалися, а також привітали членів протилежної делегації.
Зокрема з Папою Франциском обмінявся рукостисканнями та прийняв символічний подарунок від понтифіка митрополит Бориспільський УПЦ МП Антоній, який входить до складу делегації Московської церкви.

Загалом зі слів московських коментаторів (Андрій Норкін, Костянтин Малофєєв, Володимир Легойда, Андрій Ткачов та ін.) було зрозуміло, що від Папи вони чекали дещо більшої конкретики, а від зустрічі – більшої тривалості й пафосності. Втім, у будь-якому разі вони вважають зустріч великим проривом, що стався з ініціативи Москви, та, відповідно, успіхом дипломатії РПЦ, зазначає видання.

«Ми говорила як брати. Ми єпископи і маємо ту саму віру, шукаємо той самий шлях. Ми говорили дуже відверто. Я вас запевняю, що в цьому діалозі я відчував присутність Святого Духа.
Я дякую патріархові Кирилу за його зусилля і смиренність, які він показав, щоб ми шукали шляхи виходу. Я думаю, що з часом ми будемо реалізувати низку ініціатив.
Ще раз щиро дякую Його Святості. Я також хочу щиро подякувати уряду Куби. Якщо такі зусилля триватимуть і далі, Куба може стати столицею діалогу», – сказав у своєму підсумковому слові Папа Франциск.

«Ми провели дві години у відкритих дискусіях, із повним розумінням відповідальності Церкви за свій віруючий народ, за майбутнє християнства та людської цивілізації. Була дуже змістовна бесіда. Ми змогли зрозуміти й відчути позиції один одного.
Результати дають можливість сказати, що дві церкви можуть працювати разом, захищаючи християн у всьому світі. І з повною відповідально працювати, щоб не було війни, щоб всюди шанувалося людське життя, зміцнювалися основи сімейної та особистої моральності.

У спільній декларації, яку підписали глави двох церков, загалом 30 пунктів. Крім інших позицій, у ній міститься заклик до міжнародного співтовариства запобігти дискримінації християн на Близькому Сході і в Північній Африці», – виголосив у підсумковому слові патріарх Кирил.

«Наші брати й сестри у Христі винищуються цілими сім’ями, селами й містами. Їхні храми піддаються варварському руйнуванню і розграбуванню, святині – оскверненню, пам’ятники – знищенню. У Сирії, Іраку та інших країнах Близького Сходу ми з великим болем спостерігаємо масовий вихід християн з тієї землі, де почалося поширення нашої віри і де вони жили з апостольських часів разом з іншими релігійними громадами», – йдеться в заяві.

Патріарх Московський і Папа Римський виступили за те, щоб міжнародне співтовариство «негайно» розпочало боротьбу з витісненням християн із Близького Сходу.
«Закликаємо світове співтовариство об’єднатися, щоб покінчити з насильством і з тероризмом, і одночасно через діалог сприяти якнайшвидшому досягненню громадянського миру. Необхідна широкомасштабна гуманітарна допомога народу, що страждає, і численним біженцям в сусідніх країнах», – наголошується в документі.

Патріарх і Папа Римський Франциск також висловили жаль у зв’язку з втратою єдності церков. У декларації записано: «Незважаючи на спільний Переказ перших десяти століть, католики й православні протягом майже тисячі років позбавлені спілкування «Євхаристії».

Джерело: Вголос

***

Удар від Папи Римського в спину України

Олександр Доній

Удар від Папи Римського в спину України. "Historic talks between Pope and Rassian Patriarh"-подивився CNN, і саме так підписана там підводка до довжелезного сюжету. "Історичні переговори між Папою та Російським Патріархом".

Не хочу ні кого образити з вірян, та речі слід називати своїми іменами.Це -допомога у поширення "Русского міра", ідеологом якого є Кіріл.

Навіть якби не було підписано жодних документів, сам факт таких "історичних" переговорів-це легітимізація нинішньої агресивної політики Росії.Тепер західним політикам, які відстоюють продовження санкцій Проти Росії, буде важче пояснювати таку необхідність своїм платникам податків. А якже, сам Папа цілується з основним ідеологом "Русского міра" і називає його братом...

А якщо почитати "Спільну заяву", яку Папа Римський очевидно підписав під диктовку Кіріла та ФСБ, то побачите там

1. улюблену мантру РПЦ про "канонічність":
"раскол среди православных верующих Украины будет преодолен на основе существующих канонических норм".
Нагадаю,це постійний закид УПЦ КП та УАПЦ в неканонічності" на думку РПЦ.

2. Додався пасаж , де розкритикували "метод уніатизму". Таке собі легеньке приниження УГКЦ :
"метод «униатизма» прежних веков, предполагающий приведение одной общины в единство с другой путем ее отрыва от своей Церкви, не является путем к восстановлению единства".

3. Ну, і звісно, ситуація в Україні подана не як акт зовнішньої агресії з боку Росії, а як внутрішній конфлікт, таке собі: "противостоянии на Украине"...
Кремль кидає всі сили, щоб вирватися з під санкцій. Для цього задіяна вся російська агентура, зокрема і церковна. Тож недаремно Путін влітку 2015 року літав до Папи Римського...

Ілюзій щодо церковників , сподіваюсь, поменшає. І побільше стане розуміння, що Україна виглядатиме в майбутньому так, як дозволять самі українці, і як українці сам Україну будуватимуть.

 

Удар від Папи Римського в спину України. "Historic talks between Pope and Rassian Patriarh"-подивився CNN, і саме так пі...

Опубліковано Олександром Донієм 13 лютого 2016 р.

***

"Гра престолів"

Уже дуже багато було сказано про “епохальну” зустріч двох Предстоятелів. Я не релігійний аналітик і тим більше не представник клерикальної дипломатії. Але, будучи багато років у внутрішньоцерковному середовищі (спершу як студент Духовних Шкіл, а потім як викладач і, зрештою, священик), природно, не можу не слідкувати за життям Церкви, особливо, якщо навколо клекотить море багатовекторних аналізів цього життя.

Зустріч Папи Римського Франциска та Патріарха Московського Кіріла не слід розглядати як унікальну епохальну подію. Вона – лише ланка довгого ланцюжка. Сам факт зустрічі і її результат – підписання декларації – дуже гідно і неупереджено описав Мирослав Маринович. Вважаю його аналіз одним із найкращих. Але то моя суб’єктивна думка…

Справді, патріарх Кіріл – всього лиш Предстоятель однієї із Православних Церков. Якщо відкинути його “русомірські” та “третьоримські” амбіції, якщо відкинути завдання ФСБ, відпрацювання кремлівських вказівок (що всі чудово розуміють і про що багато написано), то це була зустріч Вселенського Архієрея (для католицького світу) із головою однієї (не найкращої) гілки Древа Православ’я. От і все. “Епохальною” цю подію зробили ми самі своїми коментарями, блогами, аналізами, репліками і перепостами. Звичайно, що вона показала багато непомітних раніше штрихів однієї картини, але то зовсім інша мова.

Тут я хотів би звернути увагу на інше. На подію, яка має відбутись у червні цього року і про яку майже перестали говорити. Це скликання Всеправославного Собору. Ба, навіть не самого Собору, оскільки його проведення носить номінальний і декларативний характер, а те, що відбуватиметься потім. Чомусь мені видається, що найцікавіше буде після нього.

Всеправославний Собор (не насмілюсь назвати його Вселенським) не проводився, як відомо, від ІХ століття. Патріарх, який його скличе, безсумнівно, увійде навіки в історію Еклезії, як визначний церковний діяч. Тому не дивно, що для Його Всесвятості Патріарха Варфоломія проведення Собору стало ідеєю фікс. Це на сьогодні ціль його життя. Його червона лінія. У цьому контексті, якщо думати чисто по-людськи, зрозуміла позиція Вселенського Патріарха. Зрозумілі і його поступки, на які він ішов заради проведення Собору.

А як поводиться у цій ситуації патріарх Кіріл? Він кожного разу намагається дати Вселенському Патріарху гучного ляпаса. І йому це непогано вдається: зняття неугодних Кремлю питань, перенесення Собору зі Стамбула на Крит, зрештою, виступи на засіданні передсоборової комісії – все це демонстративно мало показати Його Всесвятості, хто в домі “барін”. І Архиєпископ Константинополя смиренно мовчить…  От у цьому контексті зустріч з Папою Римським, її анонсування та висвітлення у російських та проросійських медіа, була черговим ляпасом Патріарху Варфоломію. Московський патріарх поводиться як православний папа, чи хоче себе таким показати. Він говорить від імені всього Православ’я і, чогось мені здається, щиро вірить у те, що зможе стати і стане Папою Православного Світу. Кубинська зустріч показала його безрелігійність та політиканство. Але це вже деталі іншого аналізу.

Патріарх Варфоломій, носячи титул Вселенського і, апріорі залишаючись ним, тепер виглядає на маргінесі християнських діалогів та церковних дипломатичних процесів. Його позиція абсолютно зрозуміла: “Нехай пройде Всеправославний Собор”, навіть ціною його особистого приниження. Але ж Собор пройде і закінчиться. От тоді можемо чекати багато цікавих подій, породжених надзвичайно тонкою візантійською дипломатією та грою. Зараз одна сторона виглядає переможцем у битві Патріархів, але виграти битву – це ще не виграти війну. Найцікавіше попереду.

прот. Назарій Лозинський

Джерело: Духовна велич Львова

***

Київський патріархат відповів Папі Римському і патріарху Кирилу:

1. Українська Православна Церква Київського Патріархату завжди підтримувала і заохочувала міжконфесійний та міжрелігійний діалог. Дієвим прикладом цього є Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, у якій 20 років плідно співпрацюють 18 членів, зокрема Православні Церкви Київського і Московського Патріархатів, Українська Греко-Католицька і Римсько-Католицька Церкви, протестантські Церкви і об’єднання – баптистів, п’ятидесятників, адвентистів сьомого дня, євангельських християн, лютерани та реформати, Вірменська Апостольська Церква, об’єднання іудейських громад та духовні центри мусульман. Разом всі ці релігійні центри об’єднують понад 4/5 релігійних громад в Україні.

З діяльністю Ради мали можливість ознайомитися нині спочилий Папа Іван Павло ІІ, який мав зустріч з нею від час візиту в Україну в червні 2001 р., а також особистий представник Папи Франциска кардинал Крістоф Шенборн, архієпископ Віденський, під час зустрічі в грудні 2014 р.

ВРЦіРО є прикладом не декларативної, а реальної, не на папері, а виявленої у конкретних справах плідної взаємодії різних Церков і різних релігій. Ця взаємодія відбувається як всередині нашої країни, так і на міжнародному рівні. На нашу думку це є той «практичний екуменізм», якого особливо в наш час бракує у Європі та у світі. Залишаючись різними, ми знаходимо консенсусну позицію в питаннях відносин з державою і суспільством, у захисті традиційних моральних цінностей, даємо спільну відповідь на сучасні виклики.

2. Київський Патріархат радіє з того, що ідеї зміни акцентів у екуменічному русі, висловлені Патріархом Філаретом у його промові до Папи Івана Павла ІІ у 2001 р., нині знаходять своє втілення у спільних кроках Католицької Церкви і Московського Патріархату.

Патріарх Філарет протягом десятиліть був активним учасником багатьох екуменічних заходів місцевого і міжнародного значення. Базуючись на своєму досвіді він прийшов до висновку, що в сучасних умовах у відносинах між Церквами акцент має бути перенесений з пошуків єдності у розумінні догматів віри – на спільні практичні кроки. У питаннях догматів чи структури Церкви православні, католики та протестанти мають різну позицію. Але це не повинно заважати їм вже зараз спільно працювати там, де немає відмінностей: у сфері захисту традиційної моралі, сімейних цінностей, у діалозі з державами та суспільством, у питаннях милосердя і благодійності.

3. Наша Церква поділяє висловлене багатьма розчарування окремими пунктами спільної Декларації глав Католицької Церкви і Московського Патріархату, підписаної 12 лютого 2016 р. у Гавані, зокрема пунктами 25, 26 та 27 цього документу. Ми приєднуємося до критичних оцінок, які з цього приводу прозвучали від ієрархів, священиків, мирян, вчених Греко-Католицької і Римсько-Католицької Церков, світських оглядачів, представників громадянського суспільства як в Україні, так і закордоном.

Вказані вище пункти Декларації пройняті духом гірших зразків світської дипломатії, сповнені двозначних натяків, необ’єктивних оцінок та безпідставних тверджень. На наше переконання у документі, який має свідчити віруючим і світу позицію Церков, краще було би взагалі не торкатися порушених у пунктах 25-27 тем, ніж висвітлювати їх у такій формі.

4. Для Київського Патріархату є неприйнятною практика дипломатії, коли рішення про Україну і українські церковні та суспільні справи ухвалюють без представників України, ігноруючи їхню думку і позицію. Мюнхенська змова 1938 р. та її гіркі наслідки свідчать: питання про нас не можна вирішувати без нашої участі.

На жаль саме такими є пункти 25-27 Декларації. Питання Української Греко-Католицької Церкви (п. 25) не враховує думку і позицію цієї Церкви. Оцінки «конфлікту в Україні» (п. 26) повністю ігнорують його головну причину – російську збройну, політичну, економічну та інформаційну агресію проти України, порушення Росією міжнародних угод і норм міжнародного права, окупацію Російською Федерацією Криму і частини Донбасу. Оцінка ситуації у Православній Церкві в Україні (п. 27) ігнорує той факт, що причиною її розділення є порушення канонів саме Московським Патріархатом.

Сподіваємося, що у майбутньому при підготовці документів, які стосуються оцінок ситуації в Україні, дипломатія Ватикану, як суб’єкта міжнародного права і міждержавних відносин з Україною, братиме за взірець для себе кращі, а не гірші зразки.

5. Церква покликана свідчити правду. У питанні війни в Україні правда полягає в тому, що це не громадянська війна, не внутрішній конфлікт, не протистояння між різними націями чи послідовниками різних релігій.

Причина війни, яка триває на Сході України – збройна, політична, економічна та інформаційна агресія Росії проти нашої країни. Мета цієї агресії – перешкодити європейській інтеграції нашої держави, силою змусити її повернутися до підпорядкування Кремлю. По суті в Україні зараз відбувається те саме, що відбулося з Чехословаччиною у 1938 і 1968 роках, з Угорщиною у 1956 році, з Афганістаном у 1979 р.

Вжиті у п. 26 формулювання і оцінки щодо подій в Україні є не свідченням правди, а пом'якшеним повторенням формул російської пропаганди, яка нав’язує світові думку про «внутрішню українську кризу», до якої Росія нібито не має стосунку. Від Московського Патріарха, який залежить від Кремля, ми не очікували чогось іншого. Але підпис Папи Римського під цими формулюваннями став для багатьох, в першу чергу в Україні, великим розчаруванням.

Також прикро, що згадуючи про переслідування християн у різних регіонах світу, автори Декларації нічого не кажуть про переслідування і утиски віруючих різних конфесій у окупованому Криму та на підконтрольних кремлівським колаборантам територіях Донбасу.

6. Щодо існуючого в Україні розділення Православної Церкви, то Київський Патріархат вважає, що його подолання і відновлення єдності можливе і воно відбудеться саме на основі канонічних норм.

Головною причиною розділення є неканонічне привласнення Московським Патріархатом у 1686 р. влади над Київською Митрополією. Також і Вселенський Патріархат, до якого Київська Митрополія належала протягом попередніх семи століть, кілька разів офіційно засвідчив, що анексія Москвою Церкви в Україні відбулася не за приписами канонічних правил. Отже, вона незаконна і має бути відкинута – що і здійснила наша Церкви чверть століття тому.

Ми розуміємо, що Московський Патріархат усвідомлює наближення і невідворотність визнання Київського Патріархату як Помісної Православної Церкви. А тому шукає будь-якої нагоди завадити цьому, в тому числі перешкоджаючи відносинам між УПЦ КП і Католицькою Церквою. Саме в цьому контексті ми розглядаємо п. 27 Декларації, однак переконані, що ця спроба не матиме успіху.

Ми вдячні Католицьким Церквам України східного і латинського обрядів за те, що вони добре розуміють, хто і навіщо розділив та й далі ділить Православну Церкву в Україні. Сподіваємося, що з часом такий же рівень розуміння буде досягнутий і професійними дипломатами та екуменістами ватиканської Курії. А якщо у Ватикані не на словах, а на ділі зацікавлені допомогти єднанню Православної Церкви в Україні – ми завжди є відкритими до співпраці.

7. Все вище зазначене Київський Патріархат вважає ще одним доказом того, що Церква в Україні повинна бути не об’єктом політики та домовленостей закордонних релігійних центрів, а повноцінним і рівноправним суб’єктом відносин між Церквами та екуменічної співпраці. Досягнення цього – спільне завдання поки що поділених Церков в Україні, а також Української держави і суспільства. Так само, як боротьба за європейське майбутнє України, протистояння російській агресії та захист державності об’єднали наш народ, що є запорукою перемоги – також і всі Церкви Володимирового Хрещення разом з суспільством і державою мають працювати для досягнення гідного положення і єднання Церкви в Україні.

Джерело: Заява Прес-центру Київської Патріархії

Рубрика: