У темні часи добре видно світлих людей
Еріх Марія Ремарк, німецький письменник

Найвищий успіх для літераторів укрсучліту – стати медійним персонажем

28 серпня, 2017 - 16:10
ФОТО З САЙТА LODB.ORG.UA

Коли ми ще були студентами, Іван Малкович розповів, що у книгарні «Поезія» на Хрещатику продають переклади давньоіндійської поезії, і я втекла з лекції, щоб купити собі цю книжку. Все нове, якісне, те, що дозволяло вирватись за межі соцреалізму, нестримно вабило наше покоління.

Вкрай рідко десь у театрі можна було побачити Миколу Бажана, Івана Драча чи Миколу Вінграновського, і ніхто не наважувався підступитися до них за автографом, та й навіщо, коли ми їх читали. Закутавшись у плед, сидів у Ірпінському будинку творчості Григір Тютюнник і пив на самоті. Потім повісився. Надзвичайно скромний і тихий Віктор Близнець повісився через рік. Шарудів, як миша, у архівах Валерій Шевчук, або полював за рідкісними книжками. Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Ліна Костенко, Ірина Жиленко… І український літературний андеграунд, чиї вірші переписувалися і поширювалися. Була номенклатура, забронзовіла і пихата, з дачами і власними авто, і руками в крові. Була здорова відраза до неї. Була критика, яка обслуговувала цю номенклатуру, і була інша критика, яка не оминала практично жодної нової книги, і публікувала рецензії в товстих журналах. Ніхто їх не замовляв. Були перекладачі, які дійсно знали і відчували мову, і їхні бездоганні переклади були тими зразками мови і стилю, на які рівнялись талановиті молоді поети і прозаїки.

Був драйв від того, що всюди кадебістські нишпорки, і ми відчували азарт, відкриваючи ці консерви, і передавали одне одному інформацію. Темна ніч перед світанком, який виявився похмурим і холодним.

Почали зникати книгарні, видавництва. Те, що не змогло зробити КДБ, зробили гроші, точніше їх відсутність. Можливо, то був диявольський план: не дати розвинутись літературі в нове відродження. Було Розстріляне Відродження – і все. Зрештою, це стосується всієї української культури, яку усунули від творення модерної національної держави, зробивши вигляд, ніби вона самоусунулась. Насправді 25 років з неї намагались вичавити все українське, оголосивши україноцентричність – «атстоєм», «шароварщиною» і «націоналізмом». Неофіційною номенклатурою стали завербовані чи просто затруєні КДБ випускники Московського літінституту та Вищої партійної школи, діти колишньої партноменклатури, а зачаровані їхнім успіхом і підтримкою діаспори, як наївної, так і агентів КДБ, за ними побігли хлопчики і дівчатка, які марили публічністю і не мали жодного уявлення про літературу минулого, не знали української мови і уявляли собі літературний процес як низку промотурів і всіляких шоу. Найвищий успіх в уявленні літераторів укрсучліту – це стати медійним персонажем, а не майстром слова. Посполиті легко це прийняли, бо телевізор давно став їх очима. У цьому українці не відстають від решти цивілізованого світу, де відбувається те саме: маніпуляція свідомістю читача через медіа.

Невизнаним пророком виявився Григір Тютюнник, який дистанціювався від столичної літературної тусні. Ось що він написав у листі до Феодосія Рогового, видатного майстра української прози 1 січня 1978 року:

«Втомився я дивитися, брате, «окрест себя», як швидко, охоче, навіть пожадливо кинулися ті, що звалися недавно «молодими» до шаплика, чую навіть, як вони хекають, похропують сито, видаючи – книгу за книгою! – свої пусті, похапливо написані «оповідання, повісті, романи(…) Не знаю, не збагну, як рука підіймається писати про ніщо? Як можна вмотивувати це психологічно? Ну, графомани – там зрозуміло. Ці завжди писали аби писати. А тож і люди з божою іскрою покотилися згори, як гнилиці з груші, що росте на косогір’ї. Словесний потоп! Нижуть, плетуть, клепають, зшивають ковдру зі старих клаптиків як старці, потім збувають це шитво на полицях книгарень (…)»

І далі:

«Отже, роблю собі висновок, що московська постанова про «вимогливість критики» була спрямована проти хорошої літератури, зокрема і найдужче на Україні, вона звела проти неї греблю, прорила для спекулянтів обвідний канал і туди пішов весь бруд білялітературний. Отакий жах трапився. Запопадливі українці і тут показали своє рило, та ще ж, Господи,сунуть його,брудне, і поза межі республіки(…)

Чому це робиться лише на Україні милій? – питаю я. А відповідь проста: треба, щоб українці одвернулися від своєї літератури (і від слова, між іншим), бо хто ж читатиме, хто гребтиметься у смітті? А тим часом – ось вам прекрасний Шукшин, Распутін, Астаф’єв, Биков (…) Читайте, учіться! Но не смейте! Тепер дивіться, хто ми і що таке ви! Розумно і підступно».

Написав би оце зараз Григір Тютюнник, йому б сказали, що він «заздрить». Традиційна відмазка укрсучліту. Ні, тих, кому заздрять, тих заганяють у глухий кут і дають мотузку, щоб повісився. І вже гребля не лише на Сході, а й на Заході. Читайте, учіться, пишіть, але не смійте!

Чим більше минає часу, тим помітніше, що масовий призов дилетантів у літературу як у 20-х роках минулого століття, так і в нульових-десятих цього явища дуже споріднені. Тільки тоді найкращих розстріляли, а нині просто триматимуть довіку в чорному тілі, з мізерними накладами і повним ігнором критикою. До речі, про критиків. То мусять бути бійці і професіонали, повністю незалежні як ментально, так матеріально від літературно-видавничої мафії. Чим більше їх буде, тим швидше настане оновлення і перезавантаження української літератури, збереження її просвітницької ролі в постколоніальному, деморалізованому суспільстві. Ніхто нам не допомагатиме, бо у влади, бізнесу і ЗМІ немає бажання збудувати модерну національну державу. «Лови момент!» – єдина їх ідеологія.

Джерело: zik.ua

Галина Пагутяк, українська письменниця, лауреат Шевченківської премії з літератури
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments