Обирати собі уряд має право лише той народ, який постійно знаходиться в курсі того, що відбувається
Томас Джефферсон, видатний політичний діяч, дипломат і філософ епохи Просвітництва, один з авторів Декларації незалежності США, 3-й президент США в 1801-1809 роках

“Якщо потрібно буде закрити собою “дот” і постояти за Україну, то я це зроблю”. Пам’яті Євгена Марчука

8 серпня, 2021 - 09:22

Сьогодні багато пишуть про те, яким був Євген Кирилович Марчук. Україна втратила великого політика і державного діяча.

Цими днями перебираю у пам’яті свої журналістські інтерв’ю з Євгеном Кириловичем, які записав у різні роки.

Одного разу запитав його, чим пояснити, що періодично проти нього недоброзичливці затівали якісь підступні ігри?

“Розумієш, я досить довго перебуваю на верхніх політичних поверхах, – промовив Євген Кирилович. – Часто брався за крупні справи: чи це стосувалося підготовки Великого договору з Росією, чи кримського питання, Чорноморського флоту, чи співпраці з НАТО, чи врегулювання українсько-російського боргу… Не хочу, щоб це сприймалося як похвальба, але результати моєї праці були досить помітними. Звичайно, одним подобалося те, що я робив, іншим – ні. Наприклад, концепцію “Україна – НАТО” не усі сприйняли… Одного разу мій товариш мав розмову з російським дипломатом, і той дорікнув йому: “Ну, что же твой друг (Марчук. – Л. Ф.) так не любит Россию? Любил бы – не было бы проблем”. Нагадаю також, що Рада національної безпеки і оборони України викрила чимало механізмів пограбування держави. А відтак з’явилася група незадоволених бізнесменів… Тобто, недругів у мене вистачало скрізь – у центрі, і на флангах”.

Після закінчення інституту Марчук став працювати у системі Комітету держбезпеки СРСР і “виріс” до першого заступника голови КДБ УРСР. У 1991 році йому довірили “портфель” державного міністра з питань оборони, національної безпеки та надзвичайних ситуацій України. У листопаді того ж року парламент призначив Євгена Кириловича головою Служби національної безпеки України. Між іншим, навіть опоненти цього політика змушені визнати: “За часів Марчука СБУ була досить дієвою та дисциплінованою структурою…”

Євгена Марчука, як відомо, на посаду голови Служби національної безпеки України було призначено 6 листопада 1991 року (з 5 жовтня 1993 р. по 12 липня 1994 р. він – голова Служби безпеки України). Згадуючи ту подію, Леонід Кравчук говорив: з виступу Євгена Кириловича перед парламентарями було ясно, що на трибуні Верховної Ради – “не просто професійний контррозвідник, а помірний, тверезо мислячий політик”. За висловом Леоніда Макаровича, під час утвердження незалежності України Марчук “справив… враження не тільки холоднокровної, упевненої у своїх силах людини, але й свідомого державника”.

Тоді, у 91-му, багато хто з високих політиків настирливо намагався втягти Службу національної безпеки у політичні розбірки. Лунали заклики арештувати то Петра Симоненка, то В’ячеслава Чорновола. Були й такі діячі, які настирливо радили керівникові СБУ призначати своїх, так званих “чистих політиків” на посади начальників оперативних підрозділів.

У 1994–1995 роках Марчук – віце-прем’єр-міністр, перший віце-прем’єр-міністр. З червня 1995 по травень 1996 року – прем’єр-міністр України. Люди двічі обирали його народним депутатом (Верховна Рада України 13 і 14 скликань). На посаді секретаря Ради національної безпеки і оборони України – з 1999 року. Після цього – нова ділянка роботи: у 2003 році Євген Кирилович став міністром оборони України. У 2004 році, незадовго до президентських виборів, Леонід Кучма, змусив “неблагонадійного” Марчука залишити міністерське крісло.

“Євген Марчук – генерал армії у цивільному. Його досвід, накопичений за роки служби, і, головним чином, інформація, якою він володіє, допомогли йому не випасти з обойми, знайти та втримати своє скромне місце по сусідству з першою особою, яка не виявляє до Марчука глибинної симпатії” (“Зеркало недели”, 28 червня – 4 липня 2003 р.).

Та яких би висот не діставався цей політик, він добре знав, що таке імідж держави: “Я – не Матросов і не камікадзе. Але якщо потрібно буде закрити собою “дот” і постояти за Україну, то я це зроблю.. ” (“Сегодня”, 16 січня 2002 р.).

А ще Марчук, як він розповідав, на все життя запам’ятав натруджені мозолі на руках батьків, які все життя працювали у колгоспі. Він ніколи не забув, як пахне печений буряк. Це запах повоєнного лихоліття… Тому й сказав колись: “Я прийшов у велику політику, щоб захистити скривджених і знедолених, допомогти підвестися з колін кожній людині, кожному підприємству і Україні в цілому”.

Оскільки наша бесіда з Євгеном Кириловичем відбувалася незадовго після його відставки з поста міністра оборони України, то, звичайно, я не міг не поцікавитися причинами цього президентського рішення.

“Їх кілька, – сказав тоді Марчук. – Одна з них пов’язана з виборами президента України 2004 року. Ще до початку цієї кампанії в інтерв’ю Бі-бі-сі я заявив, що не дозволю використовувати армію в інтересах того чи іншого кандидата в президенти. І відразу ж владній верхівці стало зрозуміло, що зі мною у цій справі марно домовлятися. Так з’явився неблагонадійний міністр оборони. Інша причина. Я категорично не погоджувався передавати до Державного управління справами Адміністрації Президента України армійські майнові комплекси, земельні ділянки, споруди… У ДУСі, як охрестили у народі це управління, були великі апетити. Згадаю один випадок. Якось мені приносять пакет документів (доповідна на ім’я Кучми, доручення Президента України). Там йдеться про те, що, мовляв, ДУСі украй потрібен причал у Балаклаві. Я доручаю підлеглим опрацювати доручення Кучми і підготувати висновки. І що ж чую від них? Балаклавську землю віддавати недоцільно, оскільки там базується судноремонтний завод. Як вихід із ситуації ми запропонували передати ДУСі причал в іншому районі. Ну а згодом мені стало відомо, чому ДУСя так уподобала Балаклаву. Виявляється, коло цього причалу пришвартована яхта Леоніда Кучми!

Одержавши негативну відповідь з Міноборони, чиновники на Банковій одразу ж побігли до Кучми зі скаргою: ось дивіться, який Марчук скнара – для вашої яхти пожалів сто метрів причалу! Удар у відповідь не забарився. Кучма терміново проводить у Балаклаві “розбір польотів”. Мене на це засідання не запрошують, хоч я і перебуваю у Криму. Підсумки виїзної наради такі: мені оголосили догану, а мого заступника взагалі звільнили з армії… Трохи згодом я знайшов можливість розповісти Кучмі про істинний стан справ у Балаклаві, довівши, що його ввели в оману. Гарант здивувався, вигукнувши при цьому: “А хто ж усе це мені підсунув?..”

Але, мабуть, краплею, яка переповнила чашу терпіння Банкової, стало питання військових санаторіїв. На них теж накинула оком сумнозвісна ДУСя. Втім, цій прожерливій “пані” були не так потрібні будівлі, як земля. У Криму ж землиця, як відомо, на вагу золота. Отож розповім вам ще про один документ від ДУСі. Мені, себто міністрові оборони, президентські чиновники пишуть, що протитуберкульозний санаторій потрібно передати… ДУсі. Мене як у жар кинуло. Та хто ж тим чинушам на Банковій голови заморочив? Хіба ж не відають, що цим санаторієм користуються співробітники усіх силових структур? Хіба ж не знають, що тут – унікальне місце для лікування хворих? Що люди скажуть після цієї сумнівної операції з нерухомістю? Відмовив я цим прохачам, коротше кажучи. Категорично.

Розізлилася на мене Банкова і з такої причини. Я наказав підлеглим підрахувати, скільки військових прикріплено до інших відомств. Виявилося, що чимало. Тобто мова йшла про демілітаризацію цих військовиків. Затія “нагорі” не сподобалася. Але ми вперто йшли своєю дорогою – намагалися оптимізувати чисельність армії, шукали шляхи економії коштів, розробляли і втілювали у життя програми будівництва житла й таке інше. І думали-гадали, як зменшити армію нахлібників, що сіли на плечі нашого міністерства. А їх, до речі, – добра рота. Та вони ж не мають жодного відношення до військового відомства! І хто ж у цьому “строю”? Окремі структури Адміністрації Президента України, Генпрокуратури, плюс деякі генерали з депутатськими мандатами і так далі”.

Я запитав Євгена Кириловича і про те, чи відставка з посади міністра оборони стала болісною для нього.

“Сам факт відставки я сприйняв нормально, – згадував Євген Кирилович. – Просто образливою була форма, яку “розумники” винайшли для того, щоб мене звільнити. Президент заявляє по телебаченню на всю країну, що приймає мою відставку. Але ж ніякого рапорту я не подавав! Більше того, напередодні, вночі, ми проводили надзвичайно важку і ризиковану операцію щодо ротації українських військовиків в Іраку. А в день “відставки” я знаходився в парламенті – там обговорювався армійський закон. Як ви пам’ятаєте, того дня Кучма побував на одному з павлоградських заводів і там розкритикував Міністерство оборони за погані результати утилізації ракетного палива. Але ж чомусь ніхто йому не підказав, що військове відомство ось уже тривалий час не має жодного відношення до цього палива. Втім, таке підказування не входило в плани оточення Кучми. Їм потрібен був міністерський пост. Тому усе, що траплялося у війську, вони підло намагалися використати проти мене. Згадайте хоча б вибухи боєприпасів на складах…

Особливим рядком в діяльності Євгена Кириловича була спецоперація проти міжнародного контрабандиста, торговця зброєю Дмитра Стрешинського.

Марчук розповідав:

“Спецслужба під моїм керівництвом викрила протиправні дії Стрешинського, його причетність до незаконної торгівлі зброєю, а також через Інтерпол оголосила його в розшук. Ми зруйнували схему тіньових поставок, “завалили” останній контракт (білоруський), ще й допомогли впіймати його. Крім того, він ще і втратив більше двох тисяч тонн боєприпасів та судно „Jadran еxpress”, а це близько чотирьох мільйонів доларів. Саме СБУ сприяла розвідувальному співтовариству НАТО у затриманні “Jadran express” з контрабандним військовим вантажем)”.

Не забудьмо, що у 1998–1999 роках Євген Марчук був кандидатом у Президенти України.

У 1998 році лихі люди – ляльководи! – з Києва узяли Стрешинського (громадянина Росії та деяких інших країн) на гачок, почали працювати з ним, себто розробили операцію з дискредитації Євгена Марчука, тодішнього народного депутата, кандидата у Президенти України. В італійському суді у 1999 році Стрешинський дав брехливі покази проти Марчука.

“У Стрешинського було чимало підстав помститися мені, як колишньому голові СБУ, особисто. Адже СБУ під моїм керівництвом викрила його протиправні дії, його причетність до незаконної торгівлі зброєю, оголосила його в розшук через Інтерпол, сприяла розвідувальному співтовариству НАТО щодо припинення поставки до Хорватії зброї всупереч санкцій Ради Безпеки ООН і затримання судна “Jadran express” з контрабандним вантажем. Я пишаюся тим, що Служба безпеки України під моїм керівництвом у 1992–1993 роках викрила злочинну діяльність міжнародного контрабандиста зброї Стрешинського. У березні 1994 року було затримано і пізніше конфісковано належний йому вантаж зброї, завдяки чому згодом Окружна дирекція “Антимафії” прокуратури Республіки при суді міста Туріна змогла відкрити попереднє розслідування справи і притягнути Стрешинського до кримінальної відповідальності.

Зі звернення Євгена Марчука на ім’я судді Ординарного трибуналу міста Туріна Діаманте Мінуччі з приводу наклепів Стрешинського:

“Ваша Честь! Як приватна особа, я дорожу своєю репутацією і маю намір захистити своє чесне ім’я і свою гідність, у тому числі й через суд. Як політик і державний службовець з більш ніж тридцятирічним стажем, я зроблю все, щоб відвести тінь від моєї держави, інтереси якої я представляв, обіймаючи посаду голови СБУ у 1991-1994 роках. Як громадянин, я готовий зробити все для торжества правосуддя, встановлення істини і виявлення винних…”.

На початку 2002 року мені випала нагода узяти у Євгена Кириловича інтерв’ю. Відразу ж попрохав його прокоментувати природу виникнення наклепницьких свідчень Стрешинського.

“Це цинічна і груба провокація, котра лусне, як і всі попередні, що велися проти мене, – непохилисто стояв на своєму Євген Кирилович. – Її природа й технології мені вже досконально відомі, а про причини скажу далі. Провокація готувалася довго, кілька років. У ній брали участь вітчизняні й зарубіжні авантюристи. Не дивно, що вони знайшли одне одного. Це, по суті, була спецоперація – організована і спланована до початку виборчого сезону. Прийом досить складний для протидії, адже це пов’язано з іншою державою, дуже специфічною судово-правовою системою, з подіями дев’ятирічної давнини. А ще – з тривалістю процедури спростування. До того ж її учасники продовжують і сьогодні координувати свої дії, перетинаючись за межами України. Вони неодноразово зустрічалися у Москві, Швейцарії, Ізраїлі та в інших країнах.

В Україні завершальну частину реалізації цієї провокації узяв на себе один із нардепів. І не тільки він один. Причина: моя діяльність як секретаря РНБО України щодо запобігання та припинення на високому економічному рівні кількох операцій махінаційного характеру, котрі завдавали державі збитків на сотні мільйонів гривень.

Погляньмо в корінь. Ми зачепили так звані спільні підприємства з іноземними інвестиціями. Збитків від їхньої діяльності завдано державі дуже великих: у 2000 році 3,5 мільярда гривень не було сплачено до бюджету, у 2001 році – близько мільярда гривень. Наголошую: суми підтверджуються документально. Суть у чому? Ці СП відзначилися не лише тим, що „забули” сплатити до бюджету великі гроші. Вони заповнили наш ринок товарами, які не становлять критичного імпорту (тобто їх ми можемо виробляти самі). Це, наприклад, куряче м’ясо, квіти, цукор-сирець, пральний порошок тощо. До того ж вони не проходили необхідного санітарного та іншого контролю. Звісно, ніяка наша продукція не могла витримати конкуренцію з цими імпортними товарами.

У 2000 році цю проблему ми порушили на засіданні РНБОУ і з неабиякими муками заблокували це явище. Вже тоді проти мене почалася кампанія у пресі. У 2001 році, для контролю, я дав вказівку перевірити, як виконуються рішення Ради національної безпеки і оборони. І з’ясувалося: спільні підприємства станом на листопад не сплатили до бюджету 890 мільйонів гривень. Ми доповіли Президентові України і запропонували терміново внести до парламенту доповнення до закону про СП, розглянувши його як позачергове питання (що й було зроблено 20 грудня). Звісно, відбулося блокування та руйнування цих схем для одержання надприбутків в обхід закону”.

А ось відповідь Євгена Кириловича на моє запитання , що допомогло йому не зламатися, вистояти у боротьбі зі злом?

“Віра в правду. А вона, як відомо, завжди перемагає. Якби хоч на йоту я відступився від неї, то мені було б дуже важко”, – твердо промовив Марчук.

Леонід Фросевич

Редакція “Українського репортера” висловлює щирі співчуття дружині Євгена Кириловича Ларисі Олексіївні Івшиній, а також рідним і близьким з приводу тяжкої і непоправної втрати. Світла пам’ять Євгену Кириловичу.

Рубрика: