Публіка виявляє ненаситну цікавість до всього, за винятком того, що дійсно варто знати.
Оскар Уайльд, видатний ірландський англомовний поет, драматург, прозаїк, есеїст

Це була і наша перемога

Подвиги «крилатої» гусарії з України у Віденській битві 1683 року
19 вересня, 2013 - 16:52
ВІДЕНСЬКА БИТВА 12 ВЕРЕСНЯ 1683 РОКУ. ФРАГМЕНТ КАРТИНИ XVIII СТОЛІТТЯ / ФОТО З САЙТА AH.MILUA.UA

330 років тому, 12 вересня 1683 року, під мурами столиці Австрійської імперії відбулася вікопомна битва між Османською імперією та християнською коаліцією країн — Австрією, Ватиканом, Венецією, Німеччиною і Польщею. Вона на довгі століття визначила історичну долю Європи. Україна також доклала значних зусиль до цієї гучної перемоги, адже окрім козаків у війську Речі Посполитої (як відомо, вона була багатоетнічною державою) під Віднем воювало чимало інших верств українців — вихідців із шляхти, міщан, селян і навіть духовенства. Багато з них входило до підрозділів знаменитих «крилатих» гусарів, які особливо відзначилися у Віденській битві.

Сьогодні під впливом польської історичної науки у світовій історіографії, а відтак масовій суспільній свідомості склалася думка, що вирішальний внесок у перемогу християнської коаліції над турками під Віднем у 1683 році зробили саме польські «крилаті» гусари. Ось і нещодавно в одному з київських видавництв вийшла друком цікава книжка сучасного історика з Польщі Ростислава Сікори «З історії польських крилатих гусарів» (К.: Вид-во «Дух і Літера», 2012). Однак після її прочитання виникає цілком логічне запитання: а чи такими вже «польськими» (за етнічним походженням, зокрема) були ці героїчні кіннотники? Адже, наприклад, дослідження відомої української вченої Наталії Яковенко щодо військових формувань у межах Польської держави протягом XVI — першої половини XVII століть засвідчують, що «загони, створювані для порубіжної оборони і пізніше перетворені на кварцяне військо, складалися, як засвідчують їхні реєстри, щонайменше на дві третини з вихідців із Галичини, Поділля та інших регіонів Русі».

Нагадаємо, що кожне зі східних українських воєводств Корони Польської, незважаючи на поступове впровадження загальнодержавних норм Речі Посполитої, все ж таки зберігало певні особливості: окремі самобутні політичні традиції та звичаєве право, а також власну специфіку урядування і самоврядування на землях України-Русі. Переважна більшість шляхти Руського, Київського, Волинського, Подільського, Підляського, Брацлавського та Чернігівського воєводств усвідомлювали своє окремішнє походження саме як Русь. Цей термін в залежності від контексту, як стверджують історики, вживався у XVII столітті для окреслення народу, культури, віросповідання, а також території.

Отже, скільки «русі», тобто сучасною мовою — українців, воювало під Віднем і відповідно яку частину складали наші пращури у підрозділах легендарних «крилатих» гусарів? Спробуємо відповісти на ці питання, проаналізувавши текст реєстру війська Речі Посполитої за 1683 рік. Він переконливо засвідчує, що до війська «крилатої» гусарії на чолі з королем Яном ІІІ Собеським, окрім поляків, масово набиралися українці, які головним чином походили з шляхти українських воєводств цієї федеративної країни — Руського (Львівщина, Тернопільщина, Івано-Франківщина), Волинського, Київського, Подільського, а також Белзького та Підляського воєводств. Гусари поділялися та «товаришів» і «пахолків», причому кожний із «товаришів» приводив із собою до війська від двох до семи «пахолків» з бідніших шляхтичів чи дворових слуг. Останні складали т. зв. свиту, яка озброювалася за рахунок багатшого шляхтича, однак з отриманням за кожного визначеної платні з державної скарбниці. Головною тактичною одиницею гусарських підрозділів була хоругва, яка складалася з 100 — 200 коней.

У гусарського кіннотника обов’язково мав бути дорогий і породистий кінь, а також коштовне військове спорядження. До латів вершника-гусара на спину кріпили «пташині крила», основа яких робилася з дерева. Через це і почала поширюватися назва «крилаті гусари». У другій половині XVII століття гусар-товариш був озброєний «бандолетом» (вкорочена аркебуза) або ж мушкетом, довгим списом, прямим мечем (концежем), шаблею та рапірою, сокиркою-«чеканом», щитом, латами, парою пістолетів, а от гусар-пахолок був бідніше озброєний і воював зазвичай без латів та з одним пістолетом. Досить часто гусари озброювалися ще й луками. Гусари поділялися та «легких» і «важких». Полегшені лати важили 7 — 8 кг., а важкі — до 60 кг. Поверх латів одягалася звірина шкура (вовків, ведмедів, тигрів, левів, рисей тощо), яка кріпилася до лівого плеча. Серед гусар був поширений і шкіряний панцир. Для захисту голови одягався спеціальний шолом — «шишак». У бойовому строю товариші ставали в першу шеренгу, а за ними шикувалися пахолки, які формували другу, третю та наступні шеренги. Заступником ротмістра був поручик, третім офіцером був хорунжий. При кожній хоругві були обозні слуги, які відповідали за військовий обоз — вози із озброєнням, провіантом, збруєю та особистими речами.

Згідно з реєстром, який ми дослідили в одному з польських архівосховищ, під Віднем у гусарських підрозділах Речі Посполитої воювало близько тисячі вояків з України: 200 «крилатих» гусарів з Руського воєводства; 200 вояків з Волинського воєводства; 121 — з Галицького староства; 91 — з Підляського воєводства; 96 — з Белзького воєводства; 100 вояків зі Щуровецького староства, а також 131 гусар під керівництвом колишнього «старшого» та полковника Війська Запорозького Криштофа Ласки. На жаль, більшість польських істориків чомусь закривають очі на те, що велика частина «крилатої» гусарії Польщі походила з українських земель, мала українське коріння і навіть була православного та уніатського (греко-католицького) віросповідання.

Окремим підрозділом у війську Яна ІІІ Собеського були аркебузери. Аркебузером (франц. arquebusier) називали вершника, головною зброєю якого була аркебуза, тобто рушниця з гнотовим замком. Згодом ці рушниці почали оснащувати коліщатковими замками. В аркебузі, яку використовували кіннотники, був укорочений ствол, калібр від 10 до 12,5 мм та дальність пострілу до 250 м. Воїнів набирали не лише з поляків, а й з українців. Для Речі Посполитої аркебузія була рідкісним видом легкої кавалерії, які мали на озброєнні пищалі чи бандолети (карабіни), а також два пістолети й рапіру. Аркебузери мали захисні лати, що складалися зі сталевих пластин товщиною до 3,5 мм та спеціальні відкриті шоломи. Стріляли на скаку, що вимагало великого вміння та спритності. Протягом довгого часу їх включали до гусарських підрозділів. 12 вересня 1683 року під Віднем перебувало 297 аркебузерів, які були набрані в українських воєводствах.

Та найбільш чисельно вихідці з українських земель Речі Посполитої були представлені у підрозділах т. зв. панцерної кінноти. Вершники зі Львівщини, Тернопільщини, Белжчини, Холмщини, Підляшшя, Брацлавщини, Поділля, Волині та Київщини взяли активну участь у поході до Відня. Спершу їхньою основною зброєю була шабля і лук, а тому спочатку мали назву козацьких. У другій половині XVII століття вони замінили у війську Польсько-Литовської держави козацьку кінноту. З часом козацькі підрозділи отримали назву панцерних. Як правило, вони діяли під час розвідувальних операцій або під час переслідування ворога. До панцерної кінноти в основному набирали представників дрібного шляхетства, козаків, а також поспольства (міщан і селян) й за необхідності священиків та ченців. Панцерна кіннота у разі потреби досить легко перетворювалася на гусарські підрозділи й досить часто виступала з ними спільно. Наприкінці XVII століття панцерники використовували в озброєнні бандолет, сокиру, нагайку, щит і були захищені легкими латами, в тому числі натільними кольчугами та мисюрками — легкими шоломами з кольчуги. До панцерної кінноти польсько-українського війська було мобілізовано 4 851 українця зі Львова, Луцька, Тернополя, Галича, Володимира-Волинського, Жидачева, Летичева, Белза, Вінниці, Брацлава, Білої Церкви, Кам’янця-Подільського, Теребовлі, Бердичева, Житомира, Овруча, Димера та інших українських міст. Цікаво, що окрему панцерну хоругву з 88 львівських православних (!) ченців очолив львівський єпископ Йосиф Шумлянський, а ще одну хоругву з 83 панцерників — колишній козацький старшина Костянтин Чечель.

Під Віднем також воювало 150 козаків із Правобережної України на чолі з полковником Війська Запорозького Павлом Апостолом-Щуровським. Однак інші козаки з Правобережжя і Лівобережжя перебували також у панцерних та волоських підрозділах. Наприклад, відомо, що подільський чашник із Правобережжя Самуїл Шумлянський у червні 1683 року найняв до себе на службу близько сотні козаків «з-за Дніпра: з Чернігова, з Броварів, з Остра, з Лісків і інших сіл задніпрянських», які потім вирушили під Відень як окрема панцерна хоругва. Очевидно, що і панцерна хоругва К. Чечеля, а також волоська хоругва С. Кобелзького повністю складалися з козаків правобережного Війська Запорозького. Відомо, що у складі піхотного підрозділу «чужоземного автораменту» краківського каштеляна А. Потоцького на чолі з О. Цетнером воювала козацька сотня українця Чомухи. Можливо, що по кілька десятків козаків воювало у складі хоругв на чолі з С. Потоцьким, Ф. Дзєдушицьким, Б. Вільгою та С. Друшкевичем. Припускаємо, що навіть у гусарській хоругві А. Морштина під керівництвом К. Ласка служила певна кількість колишніх козацьких старшин, які мали шляхетське походження або ж були нобілітовані. Не потрібно забувати і про козацьку сотню Потаренка, яка у складі корпусу Х. Любомирського вирушила до Відня набагато раніше за основне військо. Вже після 12 вересня до союзницького війська приєдналися козацькі полки Запорозької Січі на чолі з Яковом Вороною, Семеном Палієм, Самійлом Самусем, Семеном Корсунцем, які взяли активну участь у відвоюванні у турків Парканів (сучасне Штурово, Словаччина), Естергому (Угорщина) та інших важливих османських фортець.

Зазначимо, що під час Віденської битви у війську Корони Польської відзначилися колишні старшини правобережного Війська Запорозького Костянтин Чечель, Криштоф Ласко, Станіслав Кобелзький та Олександр Давиденко. Вони були офіцерами панцерної кінноти, а також очолювали хоругви крилатої гусарії та легкої їзди. Незважаючи на те, що багатьма хоругвами керували поляки за етнічним походженням, до їхнього складу також входили офіцери середньої ланки руського (тобто українського чи білоруського) походження. З українських земель Речі Посполитої походило більше 50% командного складу піхотних та кінних підрозділів. Наприклад, Київське воєводство у кінноті річпосполитського війська репрезентувало 16 поручників і 28 ротмістрів, Брацлавське — 13 поручників і 18 ротмістрів, Чернігівське — відповідно 5 і 14 осіб, Подільське — 21 і 27 осіб, Волинське — 20 і 56 осіб, Руське — 47 і 76 осіб, Белзьке — 9 і 14 осіб та Підляшське воєводство — 24 поручники і 14 ротмістрів родом з України-Русі. Потрібно зазначити, що більшість із цих офіцерів була православного віросповідання.

Таким чином у складі коронного війська Яна ІІІ Собеського з османською армією Кара Мустафи під Віднем воювало 13 тисяч 353 українців. Нагадаємо, що під командуванням польського короля під Віднем перебувало близько 22 тисяч жовнірів, а отже, жителі з Київщини, Волині, Львівщини, Тернопільщини, Підляшшя, Белжчини, Холмщини та Поділля (в т. ч. Брацлавщини) складали близько 2/3 складу від всього війська Польсько-Литовської держави.

Слід звернути увагу й на те, що майже кожен вояк коронного війська повинен був мати поруч із собою хоча б одного «пахолка» або ж «челядника» (а гусари мали їх навіть декілька), котрий допомагав йому носити зброю, годувати коня тощо. У критичних ситуаціях вони також брали в руки зброю і допомагали своєму «панові». А скільки ж було «челяді» (їх ще називали «пахолками» або ж «почтовими») під час Віденської кампанії 1683 р.? Можна стверджувати, що таких налічувалося майже стільки, скільки й «основних» вояків: у похід до австрійської столиці вирушило близько 14 тисяч «челядників», а, отже, всього під Віднем перебувало майже 28 тисяч українців.

Опишемо завершальну фазу Віденської битви 12 вересня 1683 р., де особливо відзначилися українці. Отже, після 16-ї години Янові ІІІ Собеському нарешті вдалося сформувати єдину лінію фронту з австрійськими й німецькими військами. Волинські підрозділи М. Сенявського вишикувалися перед Пютцлейнсдорфом і на північних схилах Шафбергу. У центрі, навпроти гори Грюнберг, перебував королівський полк, а відділи С. Яблоновського розмістилися перед селищем Дорнбах. Попереду виступали піхотинці, за ними в лінію — гусари, а потім «панцерні» кіннотники. «Таке було місце на тих горах, де ми билися, що на землі, на якій, здавалося, не було перешкод, наближуючись, ми знаходили чи рів жахливо глибокий, чи виноградники з кам’яною огорожею, з неї на декілька ліктів треба було стрибати або перелізати. І так постійно одна перешкода за іншою, аж до самих турецьких наметів...» — згадував один з учасників битви генерал Контський.

Чільні сили Османів, кінні підрозділи яких очолював Ібрагім-паша, перебували якраз навпроти центральної групи військ європейських союзників. Османська піхота обороняла місцевість, яка пізніше отримала назву Тюркеншанц (зараз там розташований міський парк) і де розміщувався штаб Османської армії на чолі з великим візирем Кара Мустафою. Після невдалої атаки групи військ С. Яблоновського поле битви залишила майже вся 20-тисячна татарська орда на чолі з ханом Мюрад-Гіреєм. На боці турків продовжували воювати лише близько 500—600 кримських татар під керівництвом султана Хаджи-Гірея, який невдовзі став ханом.

Зважаючи на те, що насувалась темрява, Ян ІІІ Собеський порадився з австрійцями та німцями й вирішив завдати туркам вирішального удару. Але перед тим король провів розвідку боєм, відправивши в лобову атаку на головний табір Кари Мустафи кілька гусарських і «панцерних» кінних хоругв на чолі з королевичем Олександром. Одну з них, до якої входило близько 120 вояків із Станіслава (нині Івано-Франківськ) і Галича, очолював галицький староста Станіслав Потоцький. Ще до однієї панцерної хоругви входили львів’яни, а також було прикріплена сотня українських козаків.

Спочатку в атаку пішла українська та польська піхота, а потім закуті в лати королівські «крилаті» гусари й «панцерники» (разом з ними був також кінний підрозділ баварського курфюрста Максиміліана ІІ Емануеля). Вони увірвалися до табору Кари Мустафи і почали відчайдушно рубати шаблями й колоти списами оточення великого візира, яке не чекало від невеликого загону такої відчайдушної сміливості та спритності. Внаслідок цього нападу більша половина кіннотників та піхотинців загинула. Серед убитих у цій карколомній атаці був і галицький шляхтич С. Потоцький та багато вихідців із Західної та Правобережної України.

Після цього в бій вступив двохтисячний підрозділ волинян і тернопільців на чолі з М. Сенявським. Відтак перші шеренги турецької кінноти були відкинуті, але турки продовжували чинити запеклий опір. З огляду на випад сіпагів із правого флангу почав відступати полк коронного конюшого, галичанина М. Матчинського. На допомогу полякам та українцям підійшли з лівого боку німецькі драгуни та австрійські кірасири, а тому турки мусили відступити в напрямку Герстхофа. У цей час один із султанських воєначальників Абаза Сари Гусейн-паша почав концентрувати великі підрозділи в центрі оборони. Але такі заходи турецького командування лише послабили їхні сили на лівому фланзі, де перейшли в наступ австрійсько-німецькі війська. Водночас українські драгуни із Східної Галичини змусили відступати турецьку кінноту на правому крилі.

Турецький учасник Віденської битви Силігдар Мегмед-ага так описував наступ противника: «Гяури дійшли до дерев’яної фортеці за горою [Нусберг] і звідти вислали заковане в залізо, яке відсвічувало різними відтінками голубого, вишикуване в бойовому порядку піше та кінне військо, яке [накрило цю] висоту, наче чорна хмара. Одне їхнє крило закінчувалося поблизу Дунаю, напроти волохів і молдаван, а друге крило накривало гори і долину аж до останніх татарських позицій. Ось у такому порядку, в вигляді рогів бика, спливали вони — наче чорна смола, яка знищує і палить все, що зустріне на своєму шляху, з відразливою спробою оточити мусульманських газі».

О 17-й годині Ян ІІІ Собеський наказав своїм військам ударити з правого флангу в центр оборони османських сил. Несподівана концентрована атака об’єднаної 20-тисячної королівської та імператорської кавалерії стала вирішальною і змусила Кара Мустафу до загального відступу. Сучасники, а за ними й історики засвідчували, що такого масованого нападу силами одних кіннотників Європа не пам’ятала. Ось таким став головний подвиг «крилатих» гусарів за всю їхню історію.

Близько 18-ї години вечора король Речі Посполитої уже зайшов до залишеного шатра турецького головнокомандувача. Бої із залишками мусульманських військ тривали до пізнього вечора. Переслідувати відступаючих турків король наказав підрозділам луцького старости А. Мянчинського, які під Еберсдорфом нагнали один із відступаючих турецьких підрозділів і розбили його. Османські втрати у Віденській битві становили близько 10 (за іншими даними — 15) тисяч убитими і трохи більше поранених. Натомість серед європейських союзників втрати були значно меншими — близько півтори тисячі вбитих і двох з половиною тисяч поранених. Серед поранених був український священик зі Львова Йосиф Шумлянський, котрий невдовзі написав цікаву поему про Віденську битву та героїзував участь у ній українців. Інший учасник цієї відсічі з українського боку, прилуцький козак із Чернігівщини Михайло Мовчан також залишив цікаві спогади про неї.

Отже, майже 14 тисяч (а якщо рахувати «пахолків», то близько 28 тисяч) українських вояків із Руського, Волинського, Белзького, Брацлавського, Київського, Підляського, Подільського та Чернігівського воєводств Речі Посполитої взяли участь у Віденській відсічі 1683 року й таким чином заслужили на те, щоб в анналах світової історії про цю велику битву європейської коаліції з Османською імперією згадували не лише як про австрійсько-німецько-польську, а й значною мірою і українську перемогу.

Тарас ЧУХЛІБ, доктор історичних наук
Газета: 
Рубрика: