Врятуймо мову — мова врятує нас!
Юрій Іллєнко, кінорежисер, сценарист, актор, оператор, продюсер, Народний артист України 1987 року

Це право належить нам

Хто вирішить долю пам’ятника гетьману Івану Мазепі?
26 жовтня, 2007 - 00:00
ВСЕХСВЯТСЬКА ЦЕРКВА БІЛЯ БРАМИ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ, ЗБУДОВАНА ЗА НАКАЗОМ ГЕТЬМАНА МАЗЕПИ У 1696 роцi / ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА. ОЛІЯ. ПОРТРЕТ XVIII СТ. БУДИНОК ЧЕРНІГІВСЬКОГО КОЛЕГІУМУ, ЗБУДОВАНИЙ КОШТОМ ІВАНА МАЗЕПИ У 1700—1702 рр.

Незвичайне життя гетьмана Івана Мазепи, його довголітня та результативна діяльність на благо Україні сприяли формуванню стійкого переконання патріотично налаштованих нащадків у тому, що ця колосальна постать заслуговує на гідне увіковічення. Зрозуміло, що встановлення пам’ятника «зраднику українського народу та віковічної дружби з братнім російським народом» в радянській Україні з пропагандистсько-ідеологічних причин було неможливим. Водночас серед українців діаспори досить довгий час ця ідея не знаходила відповідної фінансової підтримки. З набуттям Україною статусу незалежної держави питання вшанування пам’яті про гетьмана І. Мазепу стало актуальним, але з’явилася проблема іншого характеру, а саме — відсутність сталої іконографічної традиції у відтворенні образу гетьмана. Потрібен був час, щоб спробувати цю проблему вирішити. Відбувалося це в трьох основних напрямках. З одного боку, сучасні українські художники у своїх творах здійснили спробу повернутися до легендарно-романтичного трактування образу Мазепи, що було притаманне творам живопису ХIХ ст. З іншого боку, вивчення історії України періоду гетьманування Івана Мазепи, дослідження наукової літератури, присвяченої проблемі іконографії гетьмана, а також праця художників у власних творчих лабораторіях, дозволили створити цілу низку портретів гетьмана Мазепи, які відображали сприйняття цього образу сучасними митцями. І нарешті було здійснено кілька спроб втілити бачення Мазепи не лише в творах живопису або графіки, але й скульптури. Останній досвід був надзвичайно важливим, бо саме він дозволив, нарешті, створити пам’ятники великому гетьману.

Першим кроком на цьому шляху стало встановлення у 1991 році двох пам’ятних знаків неподалік від центру колишньої гетьманської столиці — Батурина. В урочищі на хуторі Гончарівка, де колись був розташований двір та будинок гетьмана, було встановлено гранітну плиту з написом, який нагадував про історичну цінність цього місця, а навпроти плити, на штучно насипаній могилі — пам’ятний хрест на спомин Батуринської трагедії та усіх тих, хто загинув 3 листопада 1708 року. Ця подія свідчила про те, що незважаючи на політико- ідеологічний тиск, який чинився на українську людність протягом тривалих періодів бездержавності, коли Україна перебувала під владою чужих державних утворень, в ній була жива пам’ять про те, як нищили її прагнення бути вільною, нищили її керманичів та її майбутнє. Але феномен пригадування свого героїчного минулого виявися притаманним лише частині суспільства. Решта намагалася чинити опір політичним змінам у будь який спосіб, навіть шляхом війни з пам’ятниками. Очевидно, у відповідь на вимогу знесення пам’ятників радянської доби, формування національної ідеології, повернення із забуття більшої частини національної історії та її видатних діячів, відбувалися акти вандалізму щодо нових пам’ятників. Не пощастило й пам’ятним знакам на Гончарівці. Але, якщо підняти руку на хрест не вистачило сміливості, то рішучості упритул розстріляти дошку з зображенням Івана Мазепи вистачило. Вона й до сьогодні зберігає на собі ці стріляні «рани»...

Певною ідеологічною та моральною підтримкою подій, які відбувалися в Україні на початку 90-х років ХХ ст., стало встановлення повноцінного пам’ятника гетьману І. Мазепі в Америці. Для багатьох українців діаспори ця постать уособлювала собою тривалий шлях боротьби за незалежність України. Тому як тільки стало відомо, що Україна проголосила себе самостійною державою, з’явилися сприятливі умови для вшанування людини, яка фактично започаткувала цю боротьбу. Пам’ятник був створений скульптором С. Литвиненком на кошти Українського народного союзу у Сполучених Штатах і постав у місті Кергонксоні.

Естафета вшанування пам’яті про гетьмана, визначення його місця в історії української державності була підхоплена громадянами щойно проголошеної незалежної України. Завдяки наполегливості та матеріальній допомозі одного з відомих українських меценатів — Мар’яна Коця, що мешкає у США, вдалось реалізувати перший проект пам’ятника Мазепі на його батьківщині в с. Мазепинці Білоцерківського району Київської області. Автором проекту цього пам’ятника став скульптор Е. Горбань. 6 листопада 1994 року в присутності керівників нашої держави, іноземних послів, представників деяких політичних партій та громадських організацій пам’ятник було урочисто відкрито. Ця подія мала велике значення для всього українського суспільства, оскільки за цими урочистостями стояло офіційне визнання гетьмана І. Мазепи видатним історичним діячем та усвідомлення його внеску в історію та розвиток культури України.

Не менш важливою та урочистою подією стало відкриття 5 травня 2004 року пам’ятника українському гетьману в румунському місті Галац, де «почив у Бозі» славетний син України, зломлений віком, хворобою, усвідомленням тимчасової поразки своїх ідей та сподівань. Пам’ятник був виконаний на замовлення міністерства культури і мистецтв Румунії скульптором Георге Тенасе. На відміну від погрудь, які повстали в Кергонксоні та с. Мазепинцях, пам’ятник у Галаці був виконаний на півзросту. Фігура гетьмана немовби повстає з кам’яної брили, що водночас слугує її постаментом. На постаменті двома мовами висічені слова: «Іван Мазепа/ гетьман України/ 20.03.1639— 10.10.1709». 26 листопада 2004 р. навколо місця, де було встановлено пам’ятник, було розбито міський парк, який названий парком Свободи, що цілком узгоджувалося із життєвим кредо І. Мазепи, який усе своє життя прагнув свободи та самостійності для рідного народу.

Твір румунського скульптора відрізняє від попередніх пам’ятників своєрідне бачення образу українського правителя. Для Г. Тенасе це — людина з великими та амбітними планами, сповнений життєвої сили та здатний на пориви. Певного місцевого колориту пам’ятнику надає зображення постаті І. Мазепи в румунському національному одязі. Височить цей пам’ятник на центральному майданчику за входом до парку, де він привертає увагу не лише місцевих мешканців, але й нагадує усім гостям міста про одного з найвідоміших українських діячів, чий земний шлях закінчився на румунській землі.

Дещо несподіваним на перший погляд виявилося рішення про встановлення пам’ятника І. Мазепі в одному з районних центрів Східної України. Ця подія має бути прив’язана до відзначення 320-ї річниці з моменту обрання Івана Мазепи на гетьманство. Як відомо, це сталося 25 липня 1687 р. на військовій раді біля р. Коломак на території сучасної Харківської області. Прагнучи вшанувати цю подію, місцева влада смт. Коломак спочатку прийняла рішення про встановлення пам’ятного знаку (2006 рік), а згодом і пам’ятника гетьману І. Мазепі, урочисте відкриття якого було призначене саме на 25 липня 2007 року. Ініціатором відкриття пам’ятника в цьому райцентрі став учитель історії, краєзнавець Олексій Шинкаренко. Ця акція могла б стати (але не стала через брак коштів...) винятково важливою подією не лише для мешканців міста, але й цілого регіону. Право народу вирішувати, які саме історичні події та постаті заслуговують на народне вшанування, може нарешті перетворитися з пустої декларації на реальність! До того ж слід додати, що якщо перші пам’ятні дошки та пам’ятники на честь гетьмана І. Мазепи встановлювалися фактично стихійно і були реакцією на відповідні тогочасні політичні події, то спорудження пам’ятника в придунайському портовому місті Галац, а також ідея будівництва пам’ятника гетьману І. Мазепі в Харкові вже була продуманим, виваженим кроком, пов’язаним із свідомою громадянською позицією. Для мешканців Галацу та Харкова більше значення мало не усвідомлення ними того місця, яке займає постать українського гетьмана в національній та світовій історії, а цілком зрозуміле бажання вшанувати події, пов’язані для них з історією їхньої «малої батьківщини», міста чи регіона.

У зв’язку з цим незрозумілою залишається позиція міської ради та мерії Києва, які за роки незалежності так і неспромоглися прийняти відповідне рішення про вшанування пам’яті І. Мазепи в столиці нашої держави. На жаль, ігнорування цього факту не лише шкодить іміджу як верховної, так і міської влади. Це ще є яскравим показником справжнього ставлення влади до суспільства та його життя, до таких понять, як повага до минулого та турбота про майбутнє, патріотичне виховання та національна гідність.

Така байдужість влади, очевидно, повинна спонукати громадськість до більш активних дій. Тим більше що на сьогоднішній день ідея пам’ятника І. Мазепі вже втілена в кількох композиціях, які заслуговують на увагу. Однією з них є гіпсова скульптурна композиція, авторами якої є Марк Галенко та Юлія Олійник. За задумом авторів проекту цього пам’ятника образ гетьмана Мазепи має втілювати усі його найкращі людські риси та найсміливіші політичні задуми, боротьбу почуттів та поривів, розуміння ним сутності сучасного йому історичного моменту та усвідомлення своєї ролі в ньому. Неабияке значення для всієї композиції пам’ятника мало б відігравати й місце його встановлення. Найкращим варіантом були б схили Дніпра неподалік Києво-Печерської лаври, якою гетьман І. Мазепа постійно опікувався протягом усього часу свого гетьманування. Іншим місцем могло б стати подвір’я Музею гетьманства, який міститься у так званому Будинку Мазепи, розташованому на Подолі неподалік Києво-Могилянської академії, котра свого часу також перебувала під опікою гетьмана.

Отже, поява за останні 16 років кількох пам’ятників гетьману І. Мазепі в трьох країнах світу вже є позитивною тенденцією. Водночас «тихе замовчування» потреби встановлення подібного пам’ятника в столиці України може бути показником зміни пріоритетів державної політики та національної ідеології (або простим небажанням влади, яка лише декларує пильнування національних інтересів вчасно реагувати на виклики часу). То ж, очевидно, настав час міській громаді міста, історикам, представникам мистецьких кіл проявити свою позицію та ініціювати встановлення пам’ятника, не чекаючи рішення «з гори», бо право на вшанування пам’яті про видатних діячів нашої історії, значущих історичних постатей має належати нам.

Ольга КОВАЛЕВСЬКА, Інститут історії НАН України
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments