Чи відчуваємо ми себе частиною спільноти, яка нас оточує?
Клара ГУДЗИК, "День"
Нещодавно мене вразила одна сцена на екрані Європейських новин. Показували марш протесту проти абортів на вулицях якогось німецького міста. У перших рядах демонстрантів йшли зовсім молоді люди, майже хлопчаки з великими плакатами.
Дивували їхні серйозні й зосереджені обличчя, енергійні заклики до жінок не губити людські душі, очевидна відданість справі. Здавалось би, як може ця проблема обходить молодих хлопців? Чому вони витрачають свій вільний час на якісь марші протесту - проти абортів, на захист іммігрантів чи за спасіння життя засудженої до смертної кари жінки десь в іншій країні? Для нас це загадка і диво, бо ми вже давно сповідуємо одну єдину максиму - моя хата скраю і справи людей за порогом цієї хати мене не стосуються. Навіть тоді, коли йдеться не про допомогу чи якісь серйозні зусилля, а тільки про вияв елементарної поваги, просто ввічливості, не згадуючи вже люб'язність. Наведу для ілюстрації кілька сцен, безумовно - і на жаль - знайомих кожному читачеві.
Найпростіше спостерігати наші стосунки у міському транспорті. Там добре видно, що ніхто не вважає себе частиною тої маленької громади, яка в даний момент знаходиться в "одному човні", їде в одному напрямку і терпить однакові незручності. Кожен визнає себе єдиним епіцентром, а всіх інших - просто завадами, перешкодами на своєму шляху. Саме цим пояснюється той факт, що ми не можемо себе як слід поводити в будь-якому публічному місці, включно з транспортом. Звичайно, коли під "як слід" розуміти один єдиний критерій - причиняти іншим як найменше турбот, поважати їхні невідомі нам справи і наміри. З цієї причини ми не так, як інші люди, входимо-заходимо до вагону, не так сидимо і стоїмо там. З одного боку, нас цьому не вчать, а з іншого - ми a priory не поважаємо свого сусіда і тому нам все дозволено.
Подивіться як сидить у вагонах більшість чоловіків, розставивши коліна на два сидіння; а поряд жмуться, як бідна рідня, жінки. А як затишно влаштовуються деякі пані у переповненому вагоні, поставивши на сидінні поряд із собою величезну сумку. Гарне видовище являють і ті, найчастіше молоді, люди, які не можуть стояти, не повиснувши двома рукам на верхніх поручнях вагону, повністю перегородивши прохід ("Ну і що; мені так зручно!").
Є ще одна яскрава прикмета нашого міського транспорту - там всі всіх вчать. Яка-небудь неповнолітня дівка менторським і крикливим тоном може наказувати старій незнайомій людині, куди їй стати, як повернутися і як зігнутися. Та ще спитає, куди це її власне несе - сиділа б собі вдома. Таке безпардонне втручання у чужі справи можна зустріти тільки у нас.
Та найгіршим є та атмосфера інтенсивної агресивності, у хмарах якої рухаються всі наші засоби міського транспорту. Запеклі бридкі скандали розгораються з нічого, від одного слова, як наче стосунки між цими людьми виясняються роками. Спровокувати найгірші образи, лайку можна одним словом, наприклад, проханням не стояти на чужій нозі. Ситуація погіршується тим, що перепрошення у нас, що називається, не в моді. Попросити пробачення - то для більшості з нас важке психологічне навантаження. І часто марне - "потрібно мені твоє "вибачте"! Після такого спілкування важко виходити на марш, щоб когось захистити.
Згадую своє перше знайомство з трамваями Німеччини. Там не траплялося випадку, щоб ти сів поряд з кимось і не отримав від сусіда легкого визнання твоєї присутності - або кивок, або символічний рух, щоб звільнити більше місця або традиційне - "Гарна сьогодні погода". На цьому контакти закінчуються - ніхто ніколи не нав'язує тобі свою персону, свої розмови. Пам'ятаю ще такий випадок. Пізно ввечері я їхала в пустому вагоні електрички, де окрім мене сиділа тільки одна стара товста німка з ціпком - вона шкутильгала. На моїй зупинці поїзд стояв менше хвилини, а я не могла вийти, бо не знала, як відкрити ті німецькі двері. І ось через весь вагон ця стара крива жінка побігла на допомогу і таки встигнула мене висадити. Чого власне їй було трудитися?
Такі дрібниці мабуть і є прикметами отого громадянського суспільства, про яке ми розмовляємо-розмовляємо, а що робити - все не знаємо.
