Щоб любити — треба знати, а щоб проникнути в таку тонку й неосяжну, величну й багатогранну річ, як мова, треба її любити.
Василь Сухомлинський, український педагог, публіцист, письменник, поет

Чи мають право українські православні на автокефалію?

4 серпня, 2006 - 00:00

Українські православні сьогодні становлять — за чисельністю — найбільшу помісну церкву у Всесвітньому православ’ї. Навіть Російська православна церква на території власне Росії (якщо не брати до уваги її закордонних єпархій, що існують на всіх континентах) поступається українському православ’ю. Як усім відомо, за чисельністю населення і територією Україну важко зарахувати до малих держав, а історія її християнства нараховує понад тисячу років; деякі помісні церкви (наприклад, Російська православна церква) сформувалися на цілі століття пізніше. Варто пригадати й те, що залучення Київської митрополії до складу Московської церкви сталося не так давно — 1686 року. Важко також заперечувати, що «малороси» привнесли в життя московського духовенства письменність, інтелект, любов до книжки й освіти. Це визнають і російські історики. І невідомо, як розвивалася б російська церква і загалом російська культура без цього впливу. Зараз Україна — велика незалежна загальновизнана держава. За стародавніми неписаними православними законами вона має всі підстави — ВСІ! — мати свою незалежну (автокефальну) церкву, а не входити до складу церкви сусідньої країни хай навіть на якихось чудових умовах.

То чому ж саме українцям, носіям давньої православної традиції, в цьому категорично відмовляють? Хто має право перешкоджати нам на шляху до автокефалії? Хіба ми не вільний народ, який має право вільного вибору, зокрема й статусу Церкви? Усім абсолютно зрозумілий опір так званої церкви- матері — Московська патріархія допомагає Кремлю всіма доступними (і недоступними) засобами у становленні чергової Російської імперії, в якій сама РПЦ отримає нарешті жадану роль «Третього Рима». Але чому так клопочуться про задушення української автокефалії інші церкви Всесвітнього православ’я? Навіть ті з них, дорога яких до незалежної церкви була складною, важкою й тривалою, — як сьогодні в нас.

Як відомо, недавно до Києва приїжджали — у зв’язку з 40 річчям єпископського служіння предстоятеля УПЦ митрополита Володимира — представники деяких автокефальних церков Всесвітнього православ’я. Через наполягання («ініціативу») Московської патріархії вони звернулися до Президента України Віктора Ющенка та до інших структур влади з політичним «Зверненням» — із метою «захистити» УПЦ МП від зазіхань Київського патріархату. Іншими словами, «захистити» церкву, яка так пишається незліченною кількістю парафій і має впливових «захисників» на всіх рівнях української влади.

У згаданому «Зверненні» є вельми цікаві пасажі, наприклад, такий: «Позбувшись тоталітарного атеїстичного ярма радянського минулого, Україна не змогла, на жаль, позбутися його негативних наслідків, зокрема грубого втручання світської влади в церковне життя». Тут вельми важко зрозуміти, про яку світську владу йдеться — про українську чи російську? Адже втручання Московської патріархії в українські церковні справи набагато перевищує слабкі спроби української влади якось врегулювати православний конфлікт у своїй країні. (А чи можна уявити собі, що хтось з України — світський або духовний — намагається впливати на Російську церкву!).

У «Зверненні» висловлюється жаль із приводу «розділення українського суспільства». Можливо, іноземні владики не знають, що провина за це розділення значною мірою лягає на політиків, зокрема на політиків російських. Скільки їх, дрібних і великих, приїжджали до нас під час кожних виборів (а також — без будь-якого приводу) — агітувати, розпалювати, роз’яснювати, розділяти! Хоча добровольці з України ніколи не їздять у Росію, щоб агітувати за проголошення автокефалії Української православної церкви. А те, що «розкол шкодить Україні, її міжнародному іміджу», це свята правда — розкол справді нам дуже шкодить. Ну навіщо, скажімо, планувати прийняття України до Європейського Союзу, якщо на її території впевнено розташувалася «п’ята колона» — емісари Російських православних братств, колоцерковні лектори, єпархіальні єпископи-українофоби та ін.

Особливо варто зупиниться на тому, про що не згадує «Звернення»: там немає ані натяку, ані слова про перспективи УПЦ (МП) стати справді автокефальною Українською церквою — з усіма наявними від цього правами й наслідками. Схоже, це питання остаточно (до Другого пришестя) зняте з порядку денного Московської патріархії та її слухняних сателітів у Всесвітньому православ’ї.

А щодо того що церква УПЦ Київського патріархату самовільно вийшла з-під юрисдикції Московської патріархії («за активної підтримки світської влади, з грубим порушенням священних канонів»), то радимо деяким іноземним владикам, якi побували в нас, пригадати історію становлення автокефалії своїх власних православних церков. Невже, наприклад, митрополит Некреський і Єретський Сергій Грузинської православної церкви забув історію своєї церкви, однієї з найдавніших християнських церков у світі (IV століття)? Забув про те, що в 1811 році, після приєднання Грузії до Росії, грузинська церква повністю втратила самостійність і перетворилася на екзархат московської церкви? І що лише через сто років, одразу після Лютневої революції, грузинське духовенство та миряни проголосили незалежність своєї церкви. Усупереч волі Московського патріархату, який розірвав тоді всі відносини з «бунтівною» церквою. Протягом аж 26 років Грузія залишалася «неканонічною» та невизнаною і тільки під час Вітчизняної війни удостоїлася автокефалії (за наказом Сталіна). Сьогодні ж владики цієї церкви приїжджають до Києва та засуджують Українську церкву за прагнення до незалежності від зарубіжної Московської кафедри (щонайменше підписують «Звернення»). Період тривалого «неканонічного» існування переживала не лише Грузинська православна церква. Не треба далеко ходити — Московська церква з 1448 го по1589 рік не мала статусу автокефальної!

«Звернення» до влади України завершується закликом: «Не потурати діям розкольників... Просимо вжити всіх можливих заходів для урегулювання в правовому руслі церковного питання на Україні». На цьому місці також виникає велике запитання: вжити заходів? А як же бути з проголошеним вище невтручанням світської влади в справи церковні?. Щось тут не стикується, шановні владики!

Клара ГУДЗИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ