Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

Дерево бажань

28 грудня, 2001 - 00:00

У промисловому передмісті, на захаращеному березі бурхливої автостради, яка не затихала ні вночі, ні в свята, розташувалася пивна. В ній завжди було холодно, волого, брудно, безрадісно. До того, там, незалежно від пори року чи часу дня, бракувало світла — це був напівпідвал з маленькими майже непрозорими віконцями. Та один раз на рік, в останній день зимового сонцестояння сонячний промінь попадав на коротку мить до приміщення та ще й вимальовував на стіні — «скрижалі» брудних слів — яскравий золото-червоний чотирикутник. Сонячна пляма нагадувала двері, на які ніхто із постійних клієнтів не звертав найменшої уваги. Хазяїн, огрядна, просякнута пивом і дуже заклопотана людина, іноді помічав краєм ока якісь незнайомі фігури (А може — тіні на стіні?), що начебто прямували до тих «дверей». Придивившись, однак, мотав головою — привиділось, запрацювався.

Хазяїн помилявся — йому не мерещилося. До зроблених сонцем «дверей», дійсно, підходили люди і тихо натискали на те місце в стіні, де мала бути клямка; двері відчинялися, загадкові візитери безшелесно входили кудись — у якийсь невiдомий вимір буття і простору.

За «дверима» стояв ясний сонячний і теплий, як весною, день. Все навколо — земля, гілки велетенських дубів і ліванських кедрів, доріжки, береги мальовничих ставків, столики й стільці — було вкрите товстим шаром пухкого чистого сяючого на сонці снігу. Снігом були засипані також розкішні квітники, а різнобарвні квіти розшивали сніжну скатерть пишними узорами, палали на білому фоні, як вогонь. Численні гості були вдягнені у легкий відкритий одяг; діти, знявши своє парадне взуття, весело бігали по доріжкам, загрібаючи ніжками теплі ніжні як пух кучугури снігу. Сніг йшов і йшов. Великі, геометрично довершені сніжинки прикрашали зачіски, чорні фраки, легко торкалися голих рук і плечей жінок, але не танули — вони непомітно випарювалися. Десь грали еолові арфи, лунали невидимі оксамитові дзвони, а всі присутні здавалися красивими людьми, бо в той момент всі вони були щасливими.

Гості, розкошуючи під лагідним сонцем, бавлячись снігом, насолоджуючись ароматами квітів та щебетом дітей, посміхаючись один одному — поволі рухалися в одному напрямку. Всі доріжки вели до центру — до новорічної ялинки, до подарунків, які приготував Господар своїм гостям. Кожен твердо знав, що поспішати не варто, що йому гарантовано один — тільки один, — але вельми значущий подарунок і що обирати його буде він сам, власноручно.

Срібляста ялинка вражала висотою, красою, а головне — подарунками на її гілках. Підібрані вони були таким чином, щоб зробити присутніх щасливими, але кожного по-різному — надати йому саме те, чого він найбільше бажає і чого йому завжди бракувало. На гілках висіли прозорі, сяючи гранями коробочки з написами: «Багатство», «Доброта», «Любов», «Успіх», «Самовпевненість», «Розум», «Схвалення оточуючих», «Блискуча кар’єра», «Успіх», «Подорожі», «Лідерство», «Харизма» та ще багато інших, корисних і приємних у вжитку якостей та звершень людини. Трапилося так, як було задумано. Подарунків вистачило на всіх, кожен сам вибрав, що хотів і отримав те, чого йому найбільше не вистачало на життєвому шляху. Як кожному здавалося. Всі були задоволені, кожному не терпілося розпочати те нове життя, яке тепер відкривалося перед ним.

Пізно ввечері, коли темно-синє небо засвітилося незліченними зорями, а ущасливлені гості розійшлися, з’явився, зрештою, Господар. Він довго ходив і ходив навколо ялинки, його довгу бороду присипало снігом, а химерні сніжинки утворили на сивій голові щось на зразок того німбу, який свідчить про святість натури. Господар уважно вивчав назви тих подарунків, які залишилися висіти на дереві, бо ніхто не захотів їх взяти, бо вони були нікому не потрібні. Він зітхав, сумно посміхався, іноді вголос сміявся. Адже проходили століття й тисячоліття, зміщалися материки, відходили у забуття могутні царства, руйнувався простір, на землі з’являлися полум’яні пророки й засновували великі релігії, змінювалося до невпізнанності життя людини і навіть самі люди непомітно трансформувалися, а нікому не потрібні подарунки на ялинці залишалися тими самими. Тими самими. Гості Господаря, незалежно від епохи, континенту, країни, віку, статі, заможності чи професії, ніколи не відчували потреби тільки у двох людських якостях, а саме — у розумі та у доброті. Як розуму, так і доброти всім і завжди вистачало. Одного разу трапилося так, що маленька блакитноока дівчинка, після довгих і серйозних роздумів, зняла з гілки подарунок з етикеткою «Доброта». Як заметушилася її мама! Вона вихватила «Доброту» з рук зляканої дівчинки і в одну мить повісила її на ту саму гілку ялинки. Це було зроблено так блискавично, що ніхто, крім Господаря звичайно, нічого й не помітив. Потім мама власноручно обрала значно більш корисний для дівчинки подарунок.

Господар, однак, ніколи не втрачав надії і після одного Нового року зразу починав готувати подарунки для наступного. На самому видному місці, на найнижчих гілках ялинки, у найяскравіших футлярах будуть, як завжди, розвішані «Розум» і «Доброта». Втім, можливі зміни. Господар подумує про те, аби об’єднати їх в один подарунок.

Клара ГУДЗИК, «День»
Газета: 
Рубрика: