Дрімучий ліс чужих імен
Мабуть, і найбільшого мудреця можна б було спантеличити запитанням: «Чи треба, чи варто перейменовувати оточуючі нас об'єкти, що носять радянські назви?» Тут, скоріше за все, і не може бути однозначної відповіді, особливо коли йдеться про назви населених пунктів, вулиць та різних закладів, побудованих за часів радянської влади. Зовсім інша справа — старі, а тим більш старовинні імена, відмова від яких фактично призвела до стирання з пам'яті самих перейменованих історичних об'єктів, до розриву «ланцюга часів».
Не все так просто також з новими назвами, бо радянським чиновникам часто бракувало смаку та інтелігентності. Численним новобудовам дано наймення, які не тільки не мають сенсу для загалу, але й не дуже просто вимовляються, бо мають не слов'янську фонетику. Чимало подібних назвиськ на Оболоні. Ось візьмемо вулицю імені Мате Залки. 99% мешканців вулиці, безперечно, не знає, ким був той достойний чоловік («А може — жінка?», — питають декотрі), який носив це прізвище. «Мате Залка», однак, має одне важливе достоїнство — легко й приємно звучить, бо не включає жодної шиплячої літери чи «р», зате має три звука «а». Таке ім'я хоч до італійської опери включай. Єдина заковика — як його відмінювати? Музикальне «Мате Залка» перетинається зовсім іншою фонетикою — вулицею «Лайоша Гавро». Носій цього ім'я не більш знайомий мешканцям Оболоні, ніж Мате Залка, а з вимовою тут гірше. Люди мають власні варіанти, іноді досить екзотичні, як наприклад «Гаврош» (може, за Віктором Гюго?).
Я повернулася до цієї старої, говореної-переговореної теми у зв'язку з нещодавно надрукованою у газеті «Оболонь» статтею «Вулиця Лайоша Гавро». І мала нагоду переконатися, що проблема існує далеко не для всіх тих, хто приймає рішення або формує громадську думку. Стаття зворушливо розповідає читачам про подвиги, які під час громадянської війни звершив в Україні «червоний мадяр» Лайош Гавро, колишній шахтар Австро-Угорської імперії, бранець Першої світової війни. 1919 року на чолі Астраханського інтернаціонального полку він нещадно й героїчно нищив «бандитські зграї навколо Києва» (читай: селянські повстання). Докладно перелічено всі ордени, отримані героєм, всіх уславлених комдивів Червоної армії, які їх йому вручали. Загалом, склалося враження, що автор заснув десь там у 1985 році, а сьогодні прокинувся і, не виглянувши у вікно, почав писати свій матеріал про інтернаціональні революційні бригади. Не питаючи вже про те, яке відношення все це має до Оболоні? Панегіричний тон статті в котрий раз нагадав слова Талейрана, сказані про Бурбонів, що колись втратили французький трон: «Вони нічого не забули і нічому не навчилися!»
Справа, звичайно, не в авторі (то його особиста справа, що писати), а в редакції газети, яка це друкує. В тому, що навряд чи ми можемо очікувати якихось близьких змін у топоніміці, що давно стала суттєвою складовою забруднення навколишнього середовища.
Не втрачаємо, однак, надії й очікуємо, що раніше чи пізніше назви навколо нас приберуть більш відповідного рідній мові звучання, а головне — будуть нести інформацію про ті місця, про ту землю, де нам трапилося жити. Про старовинні городища на території Оболоні, про озера, затоки, протоки, на берегах яких зараз стоять вулиці, про дивовижні придніпровські урочища та ліси. І все це має найменування, колись давно надані нашими пращурами, які тут жили, полювали, воювали. Вслухайтеся тільки в деякі — протоки «Боровня», «Чорторийка», урочище «Наталка», «Верблюжа затока», «Князів острiв», озеро «Опечень». Була б охота вчитатися в природу та в історію, а також звернутися до спеціалістів — істориків, археологів, літературознавців, поетів!
