…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок. А він таки настане неодмінно.
Михайло Драгоманов, український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, громадський діяч

«ГУЛАГ» під покровом Кленового Листа

Доля українських переселенців у Канаді в 1914—1918 рр.
30 грудня, 2009 - 00:00
КАНАДСЬКА КАРТА РОЗТАШУВАННЯ КОНЦЕНТРАЦІЙНИХ ТАБОРІВ ДЛЯ ІНТЕРНОВАНИХ УКРАЇНЦІВ НА ТЕРИТОРІЇ КРАЇНИ. 1914—1918 рр.

Першу світову війну нерідко називають прологом двадцятого століття. З її початком пов’язано багато трагічних подій в історії нашого народу, у тому числі й масова депортація українських іммігрантів до концентраційних таборів Канади. Поява «канадського ГУЛАГУ» була безпосередньо обумовлена вступом цього британського домініону до світового конфлікту, що розгорівся. В середовищі мілітаристського чаду уряд Канади прийняв круті репресивні заходи відносно так званих ворожих іноземців. До останніх віднесли вихідців із країн-противників Антанти, які на момент початку війни перебували на території домініону. Найбільше їх було з Австро-Угорщини, звідки напередодні Світової війни до Канади масово прибували українські емігранти — в основному, галичани і буковинці. Їм і довелося випити гірку чашу страждань до самого дна.

Прийнято вважати, що перші українські переселенці приїхали в країну Кленового Листа в 1891 році з сучасної Івано-Франківської області. У провінції Альберта вони заснували поселення Една-Стар і почали заселяти Саскачеван і Манітобу. Слідом за ними до Канади потягнувся безперервний потік земляків, і на початок війни тут проживали десятки тисяч українців.

Потужною стимул-реакцією до переїзду була відсутність податків у неосвоєних регіонах Канади і, навпаки, високі побори в Австро-Угорщині. Крім того, багатьом українцям сподобалася ідея влаштуватися у віддалених місцях, де вони створювали компактні громади, не змішуючись з рештою канадців. Можливість селитися разом з рідними і близькими полегшувала адаптацію в далекій країні, проте, ця самоізоляція мала й зворотній бік. Канадське населення частенько вороже сприймало хвилі переселенців, убачаючи в них небезпечних конкурентів. Не дивно, що з початком війни місцева громадськість почала вимагати суворого контролю над іноземцями.

Під дію суворого акту, прийнятого в листопаді 1914 року, в першу чергу, потрапили нещодавно прибулі до Канади іммігранти, багато з яких не встигли натуралізуватися. Безглуздість ситуації полягала в тому, що українці, вимушені залишати рідні краї, жодних добрих почуттів відносно Австро-Угорщини, зі зрозумілих причин, не відчували. Швидше навпаки — вони сподівалися, що в результаті поразки австрійської монархії їх батьківщина здобуде незалежність. Свідченням тому могла бути активна служба українців у складі канадських військових контингентів. Відомо, що деякі з них, наприклад, капрал Ф. Коновалюк, були нагороджені високими нагородами, такими, як Хрест Вікторії. Проте, військова істерія в Канаді призвела до того, що «чужаків» почали виганяти навіть зі складу збройних сил.

Ветеранські і суспільні організації вимагали не лише чищень і депортацій, але й закриття емігрантських газет, а також введення примусових відміток для «ворожих іноземців», які приїхали з Німеччини, Італії або Австро-Угорщини. Уряд Канади вимушений був іти назустріч цим побажанням. Так, з 1914 по 1920 роки понад 80 тисяч жителів країни, велика частина з яких були українцями, були зобов’язані реєструватися у відділеннях поліції і регулярно з’являтися туди на перевірку. Близько дев’яти тисяч іммігрантів позбавили майна і відправили до концентраційних таборів. У цих таборах, розкиданих по всій Канаді, перебували як військовополонені, наприклад, моряки з потоплених німецьких кораблів, так і цивільні особи різних національностей.

За даними канадських істориків, загалом на території країни діяло 24 концентраційні табори, які згодом «політкоректно» стали називати таборами для інтернованих. Як правило, пише дослідник Ірина Періс, там опинялися самотні і безробітні чоловіки, хоча відомі випадки приміщення інтернованих з дружинами і дітьми. Так, в таборі Спіріт-Лейк протягом війни перебувало 60 сімей. Інтернованим належало власними силами побудувати табір і робити корисну для Канади справу — освоєння необжитих регіонів: лісоповалом і заготівлею деревини, прокладанням шосейних і залізних доріг, будівництвом мостів. Цікаво, що німців з Німеччини і Австро-Угорщини зазвичай відділяли від останніх іммігрантів, і вони опинялися в «першокласних» таборах у провінції Онтаріо. Для «безрідних» приїжджих, таких як «рутенці» або «галичани», європейський комфорт в заглиблених районах не передбачався.

Ув’язненим відмовляли в праві читати газети, а їхнє листування проходило сувору цензуру. Фізична праця в таборах була виснажливою, продуктовий пайок частенько не відповідав фізіологічним потребам і умовам життя в суворому кліматі. Багато в’язнів загинули від хвороб, покінчили життя самогубством або були застрелені при спробі втекти. Вмирали й діти, які потрапили разом з батьками за колючий дріт. У більш пізніх зізнаннях генерал-майора Вільгельма Оттера, який командував операціями з інтернування «ворожих іноземців», скарги ув’язнених на жорстоке поводження з боку охорони таборів були часто обгрунтованими. Більш того, він відзначав випадки, коли доведені до відчаю ув’язнені божеволіли. Дослідник канадських таборів Любомир Лусюк відзначає, що кожен арешт супроводжувався конфіскацією коштовних речей. При цьому частина конфіскованого добра була просто розкрадена. Понад 32 тисячі канадських доларів залишилися, наприклад, в офісі генерала Оттера після завершення операцій з інтернування. У сучасному вимірі це складає майже 1,5 млн. доларів. Про вартість конфіскованого майна, цінних паперів та нерухомості, які надходили до державного «Фонду майна ворожих іноземців», нечисленні дослідники проблеми замовчують.

Відомо, що дії адміністрації таборів нерідко призводили до акцій протесту серед інтернованих. У концтаборі Капускасін в 1916 році стався справжній бунт, в якому брало участь 1200 людей. На його придушення кинули 300 охоронців. У Новій Шотландії група інтернованих українців влаштувала голодний страйк, вимагаючи повернення в провінцію Онтаріо або навіть назад — до Австро-Угорщини. Про важку ситуацію, в якій опинилися імігранти, свідчили жорстокі і несправедливі закони, запроваджені в Канаді під час війни. Ці акти забороняли приїжджим конкурувати з канадцями на ринку робочої сили, передбачали заборону на купівлю землі, придатної для сільськогосподарської обробки, видання газет і журналів рідною мовою, а потім і позбавлення права голосу. Поліції було дозволено проводити обшуки в їх будинках за першою підозрою і без особливих підстав. Таким чином, люди, які їхали за океан у пошуках матеріального благополуччя і політичної свободи, потрапили в справжнє пекло.

Навесні 1917 років, коли Канада через масову мобілізацію почала відчувати дефіцит у робочих руках, на шахти, ферми і залізниці, за рекомендацією генерала Оттера, було направлено шість тисяч в’язнів таборів. Оплата їхньої праці, пише Ірина Періс, відповідала солдатській платні, яка була набагато нижчою за оплату праці найманих робітників. Проте, вирватися з концентраційних таборів вдалося далеко не всім. Після того, як у Росії відбулася Жовтнева революція, західний світ охопила ще одна фобія — страх «червоної загрози». А оскільки на Україні йшла громадянська війна, українців знову сприйняли як неблагонадійних. Таким чином, табори для інтернованих і офіс генерала В.Оттера продовжували діяти аж до 1920 року.

Відомим представникам української діаспори в Канаді довелося витратити немало сил, аби довести громадськості та уряду країни повну лояльність їх співвітчизників новій батьківщині. «У такому політичному кліматі, — пише Любомир Лусюк, — українські канадці ще довго побоювалися опинитися за колючим дротом. Американські таємні агенти відзначали, що україно-канадці досі пригнічені досвідом, який вони отримали під час Першої світової війни. Ще десятиліття потому вони згадували, як у ті роки було важко опинитися українцем в Канаді». До речі, сумний канадський «досвід» було використано США під час Другої світової війни, коли було інтерновано близько 110 тисяч японських іммігрантів — у них теж заздалегідь відняли нерухомість і майно, а потім помістили за колючий дріт. Цікаво, що багато документів, пов’язаних з «канадським ГУЛАГОМ», в подальшому були вельми передбачливо знищені. Українська діаспора неодноразово ставила питання про компенсації постраждалим та їх нащадкам, проте, остаточно це питання не вирішено й досі. На неосяжних теренах країни Кленового Листа, наскільки відомо, немає навіть гідного пам’ятника, встановленого на честь наших співвітчизників, які пройшли через канадські концтабори. Можливо, це питання майбутнього, яке варто поставити не лише уряду Канади.

Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпропетровськ
Газета: 
Рубрика: