Всяка державна будова тільки тоді може бути непохитною, коли в її основу покладено не примус, а добру волю її складових частин.
Володимир Винниченко, український прозаїк, драматург, політичний і державний діяч

Хутір Надія — колиска театру корифеїв

4 квітня, 2003 - 00:00


120 років тому, у жовтні 1882 року, в Єлисаветграді у Зимовому театрі прем’єрою «Наталка Полтавка» у постановці Марка Кропивницького, в якій дебютувала Марія Заньковецька, фактично розпочалася історія українського професійного реалістичного театру. Непроста доля чекала і трупу, і акторів. Були терни, але була й слава. Це вони в часи розгулу імперської політики та шовінізму їздили до Петербургa «...засвідчити, що живий ще 30-мільйонний український народ», це вони винесли на сцену його розчарування і приниження, вони таврували вади сміхом любові і співпереживання, возвеличили безсмертну душу народу.

Царський полковник, а потім червоний командир Муравйов, який, увійшовши в 1918 році до Києва, залив місто кров’ю, «справедливо» визначив: «Надо было в свое время повесить Марка Кропивницкого, Ивана Тобилевича, Мыколу Садовского, Марию Заньковецкую й Панаса Саксаганского. Вот тогда об Украине никто ничего и не слышал бы».

Колискою українського театру, який так дратував Муравйова, по праву вважається хутір Надія. Саме тут народжувалися ідеї, засновники професійного театру черпали наснагу і натхнення, знаходили прихисток і розраду. На хуторі, за 29 кілометрів від Єлисаветграда, Карпенко-Карий написав десять драм і комедій. Найвідомішу з них — «Сто тисяч» — у батьковій хаті, яку 131 рік тому побудував Карпо Адамович Тобілевич.

А назва з’явилася у хутора після смерті першої дружини Івана Тобілевича — Надії Тарковської, представниці славного роду, 150-річчя від дня народження якої відзначено у музеї відкриттям виставки. Із восьмирічного віку на хуторі виховувався її молодший брат Олександр, батько відомого російського поета Арсенія Тарковського і дід режисера Андрія Тарковського, який зайняв чільне місце в історії світового кіномистецтва. Народивши сімох дітей, Надія Карлівна померла зовсім молодою — у 30 років. Мармурову плиту з її могили із зворушливим написом, зробленим чоловіком, і досі не знайдено. Як розповідає науковий працівник музею Валентина Тобілевич, у 1932-му році плиту з могили стягнули волами; вона використовувалась як поріг до входу в сільську раду, будівля якої пізніше стала приватною. Десь там, у землі, лежить плита. 20 років тому останки Надії перепоховали на Карлюжинському цвинтарі, поруч із чоловіком, де вже спочивають чотири покоління Тобілевичів (у квітні позаторік тут, за його заповітом, поховано онука Івана Карпенка-Карого — Назара Юрійовича, діда відомого режисера Андрія Жолдака).

Хутір Надія, у його нинішньому вигляді, своїм існуванням має завдячувати онукові Івана Карпенка-Карого Андрію Юрійовичу. Серед тих, хто допомагав йому долати бюрократичні перепони — Іван Козловський, Максим Рильський, той же Арсеній Тарковський. Музей-заповідник офіційно існує вже 46 років, у червні 1969-го, до 100-річчя одруження Івана і Надії відкрили літературний музей. Тоді ж було відкрито і пам’ятник Карпенку-Карому. І лише в 1982-му, до 100-річчя українського театру, остаточно відбудували меморіальний музей.

До речі, другу половину цього будинку Іван Карпович збудував буквально в останній рік свого життя, заповівши, щоб на хуторі народжувались усі його онуки і правнуки. Заповіту нащадки дотримувалися — тут з’явилися на світ восьмеро його онуків, усі правнуки та шестеро праправнуків. Десятки років наполегливої боротьби за відбудову, збереження, реставрацію експонатів... У яких умовах це доводилось робити, говорить той факт, що Андрія Юрійовича за його безкомпромісну діяльність навіть засудили до трьох років позбавлення волі. Правда, відсидів він лише дев’ять місяців. А сталося це тому, що він змушений був захищати дуби, які запопадливі «господарі» (щось на кшталт нинішніх прагматиків) взялися зрізати. От і отримав строк «за хуліганство». Але дуби, посаджені Михайлом Старицьким, Фотієм Красицьким, Людмилою Ліницькою врятувати не вдалося. На хуторі — 95 іменних дубів. Деякі з них садили Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, відомі та шановані гості хутора. Кремезний дуб Миколи Карповича ніби обіймає своїм гіллям дуб, посаджений Марією Заньковецькою, яку кохав при житті. Ріс тут і дуб (у нього влучила блискавка і спалила...) Марії Садовської-Барілотті — сестри братів Тобілевичів, яка померла зовсім молодою на самій сцені. Багато дубів тут посаджено на вшанування різних річниць, ювілеїв. Торік, наприклад, прийнявся дубок на честь 150-річчя Надії Тарковської.

Аж не віриться, що й досі ця перлина серед степу, як часто називають хутір, яка мала б стати однією з духовних столиць України, усього лише філіал Обласного краєзнавчого музею. І справа навіть не в сумнозвісній матеріальній скруті, а у відсутності наукових — останнім часом фінансування поліпшилося; тут поставили міні-котельню, замінили підлогу, ремонтують дах. Директора музею-заповідника Володимира Чорного начальник управління культури облдержадміністрації Юрій Компанієць називає не інакше, як справжнім господарем. Єдиний і науковець, і екскурсовод тут — Валентина Тобілевич, невістка Андрія Юрійовича. Колишній директор Микола Хомандюк, небайдужий до наукових пошуків, перейшов на іншу роботу, науковий працівник Віктор Биков, який самовіддано займався своєю справою, передчасно пішов із життя. Були спроби залучити до наукової роботи місцевих учителів, але вони успіхом не увінчались. І музей-заповідник, що визнає і Юрій Компанієць, зупинився у своєму розвитку.

А були ж плани, і можливості відкривалися грандіозні. Існував проект (розроблений молодими архітекторами під керівництвом професора Володимира Савченка) побудови сучасного, зручного, естетично довершеного літнього театру з невеликим готелем для туристів. На той час (початок 90-х років) здійснення проекту коштувало стільки ж, як 100-квартирний будинок. Влада вирішила: дорого! Звели невеликий павільйончик зі сценою, десяток-два рядів дерев’яних лавчин...

Тоді ж ставилося питання про передачу музеєві-заповіднику 200 гектарів землі, які колись належали родині Тобілевичів. На думку Миколи Хомандюка, там можна було б організувати прибуткове фермерське господарство — з пасікою, садом, зарибленим ставком та баштаном, яке заробляло б на розвиток науково-культурної бази музею. Для цього Хутору Надії слід було надати статусу юридичної особи та Національного музею. Але... Замалий щодо «норм» об’єм експозиції, а ще більше заважали нерішучість і аж ніяк недержавницьке мислення чиновників, від яких це залежало (землю розпаювали — роздали селянам; тепер її вже не повернути). Вони, на жаль, і думки не допускали, щоб ввести Хутір Надію до мережі туристичних місць України, щоб відкрити тут науково-практичний центр із вивчення історії драматургії й українського театру.

Перед комісією Верховної Ради з питань культури і духовності ставилося питання про повернення в Україну оригіналів п’єс українських авторів, які зараз зберігаються в Санкт-Петербурзі у бібліотеці імені Луначарського; а місце їм було б якраз у такому центрі. Цих п’єс там велика кількість, бо кожен автор зобов’язаний був надіслати оригінал до II відділення поліційного управління Російської імперії для цензури, де вони ретельно зберігалися. Революційні матроси хотіли спалити непотрібні, як на них, купи паперів, але наш земляк Олександр Поляков звернувся до Луначарського, і таким чином рукописи були врятовані. Українські п’єси і досі там зберігаються. Звичайно, не всі вони рівнозначні за своєю художньою цінністю. Але безперечно те, що серед них є багато таких, які свого часу цензура пропустити не могла, а сьогодні вони прикрасили б і сучасну сцену. Міністерство культури клопотало про те, щоб повернути «Хутору Надія» хоча б п’єси Івана Карпенка- Карого... Але на тому клопотанні вся історія і завершилось.

Щоб справді відродити Хутір Надію, потрібні чималі гроші; тут не обійтися лише обласним чи місцевим бюджетами. Але ще більше потрібно розуміти роль і значення театру в духовному житті нації, у вирішенні проблем її єдності. Таке розуміння, безумовно, мали засновники українського театру. А як же ми?

Світлана ОРЕЛ, Кіровоград
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments