Три правила досягнення успіху: знати більше, ніж інші; працювати більше, ніж інші; очікувати менше, ніж інші
Вільям Шекспір, англійський драматург Єлизаветинської епохи, актор і поет

«И начяша князи сами на себе крамолу ковати...»

Невиконаний заповіт Ярослава Мудрого
15 вересня, 2006 - 00:00
ДРЕВНЬОРУСЬКИЙ ВОЇН. РЕКОНСТРУКЦІЯ П. ТОЛОЧКА / ЗОЛОТІ ВОРОТА У КИЄВІ. РЕКОНСТРУКЦІЯ С. ВИСОЦЬКОГО ПЕРЕМОГА ДРЕВНЬОРУСЬКОГО ВІЙСЬКА НАД ПОЛОВЦЯМИ. МІНІАТЮРА З РАДЗИВИЛЛІВСЬКОГО ЛІТОПИСУ

Закінчення. Початок читайте «День» № 151.

Чи Могла Русь іти іншим шляхом за тих умов? Можливо. У значній мірі це залежало від особистості великого князя, його уміння примусити численний рід Рюриковичів ставити на перше місце інтереси держави. Одна з таких можливостей випадає на часи діяльності Володимира Мономаха та його сина Мстислава, що тривала більше за чверть століття. Видатний полководець і державний діяч, Мономах в той же час належав до небагатьох правителiв Київської Русі, які були прихильниками розв’язання внутрішніх конфліктів без застосування сили. Після смерті свого батька, київського князя Всеволода, дотримуючись заповіту Ярослава і не бажаючи кровопролиття, Володимир відмовився від київського престолу на користь сина Ізяслава Святополка, хоча й перевершував його у всіх відношеннях. Фактично цей найавторитетніший у той час на Русі князь був співправителем Святополка, однак погодився стати великим князем тільки після смерті останнього. Завдяки організованим Мономахом і Святополком походам проти половців припинилися вторгнення степовиків на Русь, що відразу ж позитивно позначилося на її розвитку. Курс Володимира Мономаха на забезпечення стабільності в державі, зміцнення її безпеки продовжив його син Мстислав. Як відмітив Василь Татищев, у той час всі руські князі жили в повній тиші і не сміли один одного ображати. Показовим у цьому плані є літописне повідомлення, що за ухилення від участі в поході на половців Мстислав заслав у Візантію полоцьких князів із сім’ями.

Наступники цих видатних правителів вже не мали ні такого авторитету, анi можливості його завоювати. За відсутності сильної руки до київського престолу потяглися численні претенденти, і Київський літопис рік за роком описує безперервні усобиці між князями. Боротьба йшла в основному між Мономаховичами і Ольговичами, хоча нерідко розбрати виникали і всередині цих угрупувань. У таких випадках князі нерідко переходили з одного угрупування в інше. Незабаром почалася боротьба і всередині табору Мономаховичів: між Мстиславичами з одного боку і Юрієм Долгоруким і його нащадками з іншого боку. Половецькі орди, якi Мстислав загнав за Дон, Волгу і Яїк, знову спустошували слов’янські землі як союзники одного з князів.

Зростаюча роздробленість Древньоруської держави вже несла загрозу її існуванню. Тільки завдяки значній території, вагомому людському потенціалу, а також відсутності на той час гідного суперника землі Київської Русі не потрапили у залежність від когось із своїх сусідів. Західні сусіди, як правило, підтримували одне з угрупувань. Зі сходу роздробленої на окремі князівства Русі протистояв розділений на окремі орди Степ.

Ворогуючі князі час від часу домовлялися між собою, йшли на компроміси, цілували хрест, клялися один одному в приязні. Однак при першій же сприятливій для неї можливості одна зi сторін порушувала домовленості заради зміцнення своїх позицій. Єдиним виключенням стало спільне управління Руссю старших князiв ворогуючих угрупувань — Святослава Всеволодовича і Рюрика Ростиславича. Ці князі вже встигли побувати декілька разів на київському престолі. З власного досвіду багаторічних усобиць вони зрозуміли, що перемога кожного з них може бути тільки короткочасною, а від продовження боротьби між ними виграють тільки вороги Русі. Вони обоє хотіли бачити Русь сильною і процвітаючою, але вихід із трясовини усобиць був можливий тільки за умови взаємовигідних поступок один одному і неухильного дотримання домовленостей між ними. Тому Рюрик, враховуючи, що Святослав був старшим, «відступив йому старшинство і Київ, а собі взяв всю Руську землю». Здавалося, що компроміс між ними також буде недовговічним. Так і правління Святослава, що перебував вже у досить солідному віці, схоже, нічого нового не обіцяло Русі. Однак у цьому випадку вперше з часів Аскольда та Діра (якщо вони дійсно правили одночасно) в охопленій усобицями Русі виникла єдино прийнятна в тих умовах форма правління — дуумвірат. Як Святослава, так і Рюрика літописець іменує великими князями. Їх правління виявилося найбільш тривалим у ХIIст., що в значній мірі було зумовлено особистими дружніми відносинами між князями, їх усвідомленням спільної відповідальності за долю Руської землі.

Перебуваючи на вершині влади, ніхто зi співправителів не намагався зiштовхнути з неї свого колегу. Навпаки, всі важливі рішення приймалися ними узгоджено. Особливо це стосувалося спільних дій проти половців, які в ХII ст. значно активізували вторгнення на ослаблені усобицями руські землі. Якщо головною темою Київського літопису протягом майже півстоліття були князівські розбрати, то за час співправління князів літописець не зафіксував у Київській Русі жодної усобиці. Зате майже щорічно на її сторінках з’являлися подібні рядки: «Князь Святослав Всеволодович, порадившись зі своїм сватом Рюриком Ростиславичем, пішли на половців»; «Святослав і Рюрик ціле літо вартували біля Канева Руську землю». За цей час Русь тільки одного разу потерпіла поразку — в сепаратному поході на половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Хоч відносини між співправителями не завжди були безхмарними. У 1188 р. вони пройшли випробування Галичем. Після смерті Ярослава Осьмомисла Галицьку землю охопила смута, і Святослав з Рюриком пішли здобувати галицький престол. Однак Святослав хотів дати Рюрику Галич, а собі взяти всю Руську землю, а Рюрик, як відмітив літописець, не хотів втрачати Руську землю. Не дійшовши до згоди, князі вирішили за краще повернутися назад.

На жаль, правляча верхівка Київської Русі виявилася неготовою до прийняття форми правління, запропонованої Святославом і Рюриком, і спільне велике князювання в Руській землі представників двох ворогуючих угрупувань так і залишилося виключенням, нереалізованою альтернативою розпаду держави. Після смерті Святослава Всеволодовича боротьба за володіння «золотокованим столом київським» поновилася з новою силою.

Особливо несприятливими для Київської Русі виявилися часи, що передували появі на її східних кордонах нового грізного ворога — монголо-татар. Досить сказати, що з 1201 р. по 1212 р. на київському престолі 15 разів змінювалися князі, і будь-які коментарі будуть зайвими. З 1235 р. по 1240 р. київський престол займали 9 князів. А напередодні облоги уперше з часів Кия заснований ним град взагалі залишився без князя.

У такому стані руські землі впритул наблизилися до трагічних 1237—1240 рр., коли проти них виступили не розрізнені половецькі орди, а добре організовані, що не знали поразок, тумени Бату-хана. І цього не могли не розуміти Рюриковичі. Однак великий князь володимирський Юрій Всеволодович відмовив у проханні допомогти рязанському князеві Юрію Інгваревичу, чим ухвалив смертний вирок і йому, і собі. Розплата за самовпевненість Юрія не змусила на себе чекати: його спроби організувати ополчення закінчилися розгромом руських військ через відмову прийняти в ньому участь його брата, суздальського князя Ярослава. Незважаючи на загрозливі вісті зі східних кордонів, той відправився на південь домагатися київського престолу. У літописах немає навіть натяків про спроби організованого опору завойовникам князів південно-західних земель. Один на один з безжальним ворогом залишилися Переяслав (Російський) і Чернігів, хоч можливості для організації спільної відсічі ще не були втрачені. Навіть падіння цих древніх міст не зупинило князів від зведення особистих рахунків. Доля Київської Русі була визначена.

Володимир ГРИПАСЬ, журналіст, Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments