Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава
Ліна Костенко, українська письменниця, поетеса-шістдесятниця, лауреатка Шевченківської премії, Премії Антоновичів

Iсторія мовою «вольностей»

Українська державність XVIII ст.: погляд козацьких інтелектуалів 1730—1750-х рр.
19 червня, 2009 - 00:00
В. ВОЛКОВ. ПЕТРО І ВІДВІДУЄ ПАВЛА ПОЛУБОТКА У КАЗЕМАТІ ПЕТРОПАВЛОВСЬКОЇ ФОРТЕЦІ. ОЛІЯ. ХІХ ст.

Покоління козацьких інтелектуалів з кінця 20-х до початку 60-х рр. XVIII ст. жило, на відміну від своїх батьків, у новій політичній ситуації та іншій інтелектуальній атмосфері. Вони пам’ятали «зміну Мазепи», «нещасливий шведський рік», Полтавську битву, проголошення Петра І «отцом Отечества». Однак у них не було страху кари смертю за відстоювання традиційних прав їхньої вітчизни, в їхній мові з’явилися загальновживані імперською елітою слова «гражданин», «польза государству», «общество», «верность Отечеству» тощо. Епоха «палацових переворотів» (1725—1762 рр.) в Російській імперії сприяла зменшенню тиску центральної влади на українську автономію та дозволила світським інтелектуалам Гетьманщини відстоювати свої інтереси в обмеженому обсязі, але не менш заповзято в порівнянні зі своїми батьками.

Відновлення гетьманства 1727 р. та поновлення традиційної гетьманської адміністрації підбадьорили світську інтелектуальну еліту Гетьманщини до захисту пером чи просто констатації природного для них суспільно-політичного устрою. На відміну від відповіді козацьких інтелектуалів на порушення «вольностей» їхньої Батьківщини в перші десятиліття XVIII ст., творчість їхніх дітей виглядає епігонством. Особливостями інтелектуального продукту перших були страх смерті та бажання зняти з себе клеймо «изменников», а других — прагнення одержати статус, владу та багатство, які передбачалися за служіння «отчизні». Однак уподобання й аргументація поглядів перших і других були однаковими. Збільшення кількості світських рукописних пам’яток стало свідченням, що козацький автономізм залишався основою суспільно-політичних поглядів не тільки військових канцеляристів, які були в цьому зацікавлені матеріально, але й усієї світської та частково церковної еліти. Історико-літературні твори цього покоління значною мірою були політичними памфлетами, які в рамках офіційної ідеології в темних тонах зображували наслідки втручання центру в українську автономію, яка щасливо жила зі своїми «правами та вольностями».

Образ минулого, створений козацькими інтелектуалами. Суспільство України раннього Нового часу мало церковну та світську візії свого існування. Вони були взаємопереплетеними, хоча, водночас, відзначалися яскраво вираженими відмінностями. Ці бачення стосувалися як минулого, теперішнього, так і мали свою проекцію в майбутнє. Описання українського/малоросійського минулого розпочалося саме представниками церковної еліти, а козацькі інтелектуали лише порушили церковну монополію влади над історією. «Действие о презельной брани», яку розглядають як першу редакцію «Літопису Грабянки», написано мовою «вольностей», але ще в межах релігійного розуміння історії.

Козацька концепція історії минулого та тих перспектив, які випливали з такого її трактування, була відповіддю на церковну версію «зближеної» історії України та Росії раннього нового часу. З одного боку, сукупність ідей козацьких інтелектуалів не становила чогось оригінального в суспільній думці Центральної Європи того часу. Ні «Конституція Пилипа Орлика», ні апелювання до старовини в інтелектуальному обгрунтуванні козацького автономізму не були новими в регіоні. Але, з іншого боку, особливістю політичної свідомості козацьких інтелектуалів стало те, що вони створили нове бачення історії на противагу традиційному теологічному. Наприклад, вихідці з Молдавії після Прутського походу не тільки увійшли до загальноросійського інтелектуального простору, але й стали одними з засновників імперської політичної свідомості. У цьому контексті козацька концепція Малоросії була альтернативою уніфікованому баченню Російської імперії. Автори «козацьких літописів» подавали минуле своєї батьківщини як козацьку історію. Для них історія розпочиналася з повстання проти «ляхів», а Київська Русь була своєрідними «темними віками». Головну увагу козацькі інтелектуали звертали на «права», «свободи», «вольності», які мали козацтво та «весь народ малоросійський» від перебування у складі Речі Посполитої та до автономного існування під протекцією государів Московської держави/Російської імперії. Світські інтелектуали доводили, що представники Малоросії добровільно укладали політичні угоди спочатку з польськими королями, а потім і з московськими царями.

В 1730-ті рр. активізувалося написання історико-літературних творів військовими канцеляристами. З цього часу представники козацької еліти починають старанно збирати історичні матеріали — літописи, хроніки, грамоти. Серед історико-літературних творів найвідоміші «Короткий опис Малоросії», «Чернігівський літопис», «Краткое літоизобразительное знаменитих дійств и случаїв описаніе» та ін. Важливими свідченнями розвитку козацького автономізму були й інші рукописні твори, різноманітні їхні редакції та списки. Серед них анонімні «Гисторія Козацкая, откуда оны произышли, и о войне Хмельницкого съ поляками», «Летопись о начале света, особливо о Польше и Малой Россіи» і т. д.

Появу «Короткого опису Малоросії» спричинив «Літопис Грабянки». «Короткий опис...» вважається першою спробою написання прагматичної української історії. Анонімний автор цього твору виклав події з початку литовського панування до 1734 р. «Короткий опис...» був удалою переробкою «Літопису Грабянки», позбавленою пафосності, церковно-слов’янської риторичності та написаною доступним для читання стилем. Свідченням популярності «Короткого опису Малоросії» стали доповнені списки Г. Покаса, Т. Маньківського, О. Білогруда, І. Мировича та інших козацьких інтелектуалів.

Представники світської інтелектуальної еліти Гетьманщини в численних творах створили цілий пласт історичної літератури, який подавав окремішну історію українського народу (насамперед в межах Гетьманщини). Причому факти, які «ввели» козацькі інтелектуали, увійшли не тільки до історичної свідомості самої козацької еліти, але й у нову та новітню історіографію. В козацькому історіописанні зосереджується увага на боротьбі української еліти за свою самобутність. Григорій Покас в «Описі...» свій народ уявляв так: «Сколь древных літ у сего народа учрежденны главные их владітелы, называемые гетманы, и хто именно, и из каких фамилій, и каких годах билы, и что и каковы их дійства и діла военныя, и с какими народами происходилы, и казково военною храбростію отечество свое от противних их и от поляков чрез многіе года защищалы». Згідно з записами цього козацького інтелектуала, «слава сего народа и учрежденія их во всем світі и сосідственным иностранным народам совершенно извістны и никогда потаитись могут».

Світські інтелектуали Гетьманщини в своїх історико-літературних творах розвивали концепцію козацького автономізму. Згідно з нею, українська еліта героїчно відстоювала свої «права», «свободи», «вольності» перед російськими протекторами. Так, автор «Короткого опису Малоросії» про Павла Полуботка та його оточення записав: «Поехали в Санкт-Петербург до его величества, наміревая по давнім статям, привилегиям и грамотам высокомонаршим, на волности козацкіе данным, просить у его императорского величества милости... дерзновенными запросами... прогнівали его императорское величество и за то взяты там под арест». В Чернігівському літописі П. Полуботок з його прихильниками «подали імператорському величеству сентября 13, в иностранную колегію челобытную с прошенім милости от всей Украины, об оставленыи зборов, о ненарушном содержаніи судов, прав и вольностей козацких, грамотами отца его величества... за гетмана Хмелницкого, утвержденных и от самого ж его імператорского величества...» Про наказного гетьмана також згадується в анонімному творі: «между гетьманством челобытье наказного гетмана Павла Полуботка...»

Негативна оцінка Малоросійської колегії дається автором «Літописця, чи короткого опису знатнійших дійств та випадків», який зазначав: «Коллегія сія была аж до 1728 года: много людей значних помордовано, здірства всяким образом вымышляно, кабалы, будьто в нужді позичал кто деньги, взымано, а тое ділано, чтоб помочь в ділі чіим; такого фортелю употребляли члены коллегійскіе, а что головизною доилы, тое не в числі — выдоилы добре Малоросію». Про гетьмана Апостола Григорій Покас писав: «По волі и власти своей управленія не имел, и по главной своей в Малой Россіи команді приміру прежде бувших гетманов волость ненарушимую свою иміющих, что кому от себе и надал, по умертвіи все то уничтожено и премінено».

Козацькі інтелектуали наголошували, що царський уряд підтримував взаємини з Україною через Посольський приказ, подібно до дипломатичних зносин із іншими країнами. У «Короткому описі про козацький малоросійський народ» списки документів центральних інституцій 1742—1751 рр. засвідчували окремішнє існування Гетьманщини в межах Російської імперії. Українська автономія підтверджувалася в сприйманні тодішнього політичного життя й нормативними актами часів Анни Іоанівни.

Представники світської інтелектуальної еліти Гетьманщини переймалися політичним місцем Гетьманщини в межах Російської імперії. Так, в «Короткому журналі... Данила Апостола» зазначалося, що під час коронації Петра ІІ Д. Апостол стояв з правого боку від входу на спеціально облаштованому місці поруч із грузинським царевичем — монархом незалежної держави. Козацькі інтелектуали також цікавилися імперським законодавством для відшукання в ньому норм для захисту своїх «вольностей». У промові малоросійських депутатів, яку виголошував М. Ханенко 14 грудня 1749 р., наголошувалося на давніх правах Гетьманщини. Світський інтелектуал переконував імператрицю «для вящшей всероссійскія имперіи славы и для лучшой томуж краю пользы в первобытность привести...» його Батьківщину.

Військові канцеляристи наважувалися констатувати негативні наслідки втручання російської центральної влади в українське життя. У «Краткому літоизобразительному знаменитых и памяти достойных дійств и случаев описаніе» змальовано загибель Батурина. Григорій Покас в «Краткому описі Малоросії» про взяття Батурина писав: «Виждь ужасное христіян погубленіе за едину злобу и беззаконіе змінника, беззаконне бо и престоли силних превращает». Автор Чернігівського літопису називав О. Меншикова «нашої Української Вітчизни недоброхот». Козацькі інтелектуали навіть перебільшували несправедливе ставлення російської влади до українців. За «Чернігівським літописом», у військових походах та на будівництві каналів гинуло понад 30% козаків. Якщо підрахувати кількість таких походів, то виявиться, що козаки як військовий стан мали фізично зникнути. Так, автор «Літописця, чи короткого опису знатнійших дійств та випадків» писав, що у 1715 р. генеральний хорунжий Сулима з 10 000 козаками ходили копати Ладозький канал, та зображував загибель козаків: «Робыть каналы, гді премного козаков вымерло и почитай половина заледве выйшла оттудова». Насправді Сулиму 1716 р. послали копати канал поблизу Царицина, а за новими дослідженнями, втрати козаків на будівництві каналу перебільшені козацькими інтелектуалами. Автор «Хронічки» з Сулимівського архіву свідчить про 3000 козаків, замерзлих від холоду. «Літописець...» повідомляє: «Еще 10 000 козаков войска на Сулак ходили с Михайлом Милорадовичем Гадяцким, откуду ледве третяя доля возвратились — вымерли». В «Короткому описі про козацький малоросійський народ» змальовано розорення Гетьманщини протягом російсько-турецької війни 1735—1739 рр. Поставки продовольства на потреби російської армії влітку-восени 1736 р. занотував Іван Забіла. Г. Покас зобразив російсько-турецьку війну в темному світлі: «Народ вовся скоренить или крайне в волностях их умалить и разорить». Інтелектуали «занотували» висловлювання Мініха, який українців «публично... называл государству непотребними и мышами в гумнах пакостными». Автори Чернігівського літопису та багатьох редакцій «Короткого опису Малоросії» повідомляли про арешт та заслання 1730 р. київського архієпископа Варлаама Ванатовича, зображуючи смиренного ієрарха в образі охоронця козацьких вольностей, який «желал и совітовал Малороссіи от Россіи отступить и тем зделать мятеж». Взагалі, зміна титулатури Київського митрополита в 1722 р. стала наслідком незавершеної Петром І реформи: поділу Руської церкви на п’ять архиєпіскопій.

Водночас козацькі інтелектуали позитивно описували м’якшу політику центру щодо Гетьманщини за Єлизавети Петрівни. В копії указу цієї імператриці від 22 травня 1751 р. її ставлення до Гетьманщини зображувалося наступним чином: «И понашимъ Імператорскаго величества указамъ определеннимъ и в предъ определяемимъ и к нему посилаемимъ без нарушенія правъ и вольностей стародавнихъ народа малороссійского, а маетности на булаву определенними противъ инныхъ подданихъ... и нашимъ наследникамъ верно и постоянно совсемъ, под правленіем Его Гетманскимъ обретаючимся подданнимъ нашимъ войскомъ запорожским и народомъ малороссійскимъ противъ всех наших непрыятелей». Незважаючи на схвальне ставлення козацьких інтелектуалів до Єлизавети Петрівни, вони відзначали випадки набору посполитих, військових постоїв, реквізиції худоби та ін. протягом Семилітньої війни 1756—1763 рр. Важливо, що козацькі інтелектуали сприймали православного самодержця в нерозривному зв’язку до узвичаєного наголошення на українських «правах», «свободах» та «вольностях». М. Ханенко називав Єлизавету Петрівну «Всепресветлейшая и великодержавнейшая государыня августейшая императрица и самодержица всероссійская государыня всемилостивейшая», підкреслював самодержавний характер влади імператриці та величав «помазанницею Божою». Поряд із цим він робив акцент на давніх правах своєї батьківщини та переконував їх підтримувати «для вящшей всероссійскія имперіи славы...» Ідеалом суспільно-політичного устрою для абсолютної більшості козацьких інтелектуалів 30—50-х рр. XVIII ст. була автономна держава на чолі з гетьманом під протекцією московського царя. Козацькі «літописці» минуле своєї Батьківщини бачили у зв’язках української державності з Польщею та Росією раннього Нового часу. Також військові канцеляристи звертали увагу на Крим, Османську імперію, меншою мірою Молдавію, Швецію, імперію Габсбургів, Прусію, Валахію.

Для козацьких інтелектуалів важливим було традиційне життя, що розумілося у «вольностях». Тому вони свідомо та несвідомо творили історичний міф заради збереження своєї суспільно-політичної самобутності.

Василь КОНОНЕНКО, Інститут історії України НАН України
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments