Iсторична правда проти імперської облуди

Проблеми етно- і глотогенезу, тобто походження народу та його мови актуальні для кожної цивілізованої людини й для будь-якого суспільства загалом. Адже кожен народ має свою генетичну пам’ять, цікавиться своїм минулим, своїми предками, їхньою історією, стосунками із сусідами, а також і тим, як виникла і розвивалася його рідна мова.

Для українців ці проблеми здавна мали не лише велике наукове, а й політичне значення, яке особливо загострилося в наш час, коли політична й церковна еліти Росії на чолі з її президентом настирливо ставить під сумнів існування нас як окремого народу, взагалі існування української історії, мови, культури й навіть підстав для самостійної державності. В. Путін узяв курс на відновлення Російської імперії і, на жаль, має в цьому підтримку не тільки з боку переважної більшості російських політиків, а й понад 80% російського суспільства. Цій абсурдній, але наполегливій і небезпечній для нас меті нині підпорядковані всі російські засоби масової інформації, які діють не лише в самій Росії, а й в Україні та в багатьох країнах Європи, Азії,  Америки.

За таких умов завдання українських науковців, журналістів, усіх національних засобів масової інформації — рішуче й послідовно протиставляти московській брехні, фальсифікаціям, злісним вигадкам і наклепам історичну правду. І нам треба докладати максимум зусиль до того, щоб ця правда дійшла до нашої широкої, значною мірою дезорієнтованої і збайдужілої громадськості, щоб у неї активніше вироблявся імунітет проти ворожої антиукраїнської та антидержавної пропаганди наших недругів.

Ми маємо розуміти, що у великодержавницькій імперській риториці президента РФ та його оточення немає нічого нового. Це — чергова спроба повернути колесо історії назад, в епоху імперій та колоній, час яких давно минув, і ніхто у світі вже не мріє до нього повертатися. Лише російська еліта й російське суспільство ніяк не можуть чи не хочуть позбутися імперського синдрому й нав’язливої ідеї своєї зверхності, місіонерства, «третього Риму»,  «русского мира», прагнення всіма командувати і всім нав’язувати свої цінності. Усе це протягом кількох століть міцно увійшло в їхні гени, стало частиною їхньої ментальності. Як сказав колись Олександр Солженіцин, у Росії ніколи й ніде не було й немає друзів, у неї або вороги, або холуї.

Ідеї величі, всемогутності, «богообраності» і вседозволеності зародилися в Московії ще на початку ХVІ ст. у період князювання Василя ІІІ (1505 — 1533), а за царювання Івана ІV (Грозного) (1533 — 1584) апетити московських правителів уже розгорілися настільки, що вони стали претендувати на спадщину не лише Київської Русі, а й колишньої Візантійської імперії, а сам московський цар, на подив усій Європі, проголосив себе спадкоємцем візантійських імператорів. Однак це були голослівні, нічим не підкріплені декларації, які в європейських державах ніхто серйозно не сприймав. Щоб розвіяти сумніви скептиків і викликати довіру європейських політиків до фантастичних побудов московських можновладців, потрібна була ґрунтовна й переконлива фактологічна база.

Особливо актуальною ця проблема   стала для царя-реформатора Петра І, який намагався «прорубати вікно в Європу». Адже на той час ще не було цілісного писемного викладу історії Московської держави. Для створення престижної, хоч і фальшивої версії цієї історії Петро І  1701 р. звелів своїм указом вилучити з архівів і книгосховищ України та Білорусі всі давні першоджерела — давні писемні пам’ятки (літописи, хронографи, хроніки, давні історичні записи, архіви, церковні документи) і перевезти їх до Москви та Санкт-Петербурга, що й було зроблено. Проте до створення самої історії справа так і не дійшла.

Навіть після проголошення Петром І 22 жовтня 1721 р. Московського царства Російською імперією, а московитів — росіянами й виниклою у зв’язку з цим нагальною потребою обґрунтувати спадкоємність назви «російська» від давньоруського Київського князівства в тодішній поголовно неграмотній Росії не знайшлося кандидатури для написання історії Російської імперії. Неодноразове звернення новоспеченого імператора  до освічених українців — випускників Києво-Могилянської академії з цією пропозицією не дало бажаного результату. Справжні причини цього провалу достеменно не відомі, але вони, без сумніву, були зумовлені не браком історичного матеріалу, а радше небажанням тодішніх мислителів його фальсифікувати.

Після Петра І ідею написання повної історії Російської імперії на якийсь час забули, і лише по-європейськи освічена імператриця Катерина ІІ блискуче втілила її в життя.

Царювання Катерини ІІ, що тривало 34 роки (1762 — 1796), ознаменувалося багатьма трагічними для України подіями: запровадженням кріпацтва, зруйнуванням Запорізької Січі, посиленням національного гніту, асиміляторським наступом на українську культуру тощо, а також тотальною фальсифікацією української та російської історії.

Історією своєї держави Катерина ІІ зацікавилася аж через 20 років свого правління — після завершення всіх ключових державних справ, і для цього мала досить вагомі підстави. На її думку, велика держава, якою вона правила,  мусила мати й величну історію. Звичайно, самовпевнену царицю не міг задовольнити єдиний на той час посібник з історії східних слов’ян — «Синопсис Київський» («Синопсис, или Краткое описание о начале русского народа»), авторство якого приписують архімандритові Києво-Печерської лаври Інокентію Гізелю.  Хоч цей «Синопсис», уперше виданий 1674 р., потім витримав аж 30 видань і до початку ХІХ ст. використовувався як шкільний підручник з історії, насправді він викладав не встановлені історичні факти, а компілятивно використані популярні етногенетичні міфи та легенди, починаючи від давніх слов’ян і до другої половини ХVІІ ст. (наприклад, прабатьками московитів він називає біблійного Масоха — шостого сина Яфета, внука Ноя і т. ін.). Щоправда, в «Синопсисі» йдеться й про значно серйозніші речі, зокрема про єдність Великої та Малої Русі, про єдиний «православно-российский народ», прославляється Київ як найдавніший центр усієї Русі, з чого випливало, що Київська Русь була першим етапом російської державності, і т. ін. Усі ці твердження в «Синопсисі» не аргументовані й не підкріплені жодними історичними документами.

Катерина ІІ намагалася осягнути історію своєї держави на основі наданих їй писемних джерел — літописів та інших документів московської старовини, а також ті, що були звезені до столиць ще за Петра І. Крім того,   за наказом цариці вилучили всі старі документи  з Уралу та Сибіру. Правдива російська історія її шокувала, бо видалася непривабливою, досить куцою й дуже бідною. Фактично вона починалася лише від ХІІ ст. — від князів Юрія Довгорукого та Андрія Боголюбського. Особливо імператрицю вразило те, що могутня держава Київська Русь, слава якої протягом трьох століть гриміла на весь світ і з князями якої вважали за честь породичатися королі Франції, Угорщини, Швеції та інших держав, як з’ясувалося, до Росії не має жодного стосунку, тобто Росія до неї зовсім не причетна. Звичайно, така історія не могла задовольнити самозакохану і владолюбну імператрицю й спонукала її створити свою версію російської історії. Цьому вона присвятила 10 років свого життя.

10 грудня 1783 р. Катерина ІІ видала указ, яким звеліла створити «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно российской» під керівництвом відданого їй графа О. П. Шувалова. До цієї комісії увійшли близько 10 поважних осіб, зокрема найвідоміші в той час історики І. Болтін, О. Мусін-Пушкін, М. Бантиш-Каменський та ін. Вона була зобов’язана «совокупными трудами» укласти «полезные записки о древней истории, преимущественно же касающиеся России, делая краткие выписки из древнейших русских летописей и иноземных писателей по известному своеобразному плану»¹.

 Комісія працювала під патронатом Катерини ІІ майже 9 років і створила новий основний каркас історії Російської імперії, пов’язавши її витоки з Київською Руссю. Усупереч історичній правді, комісія доводила спорідненість Київської та Суздальської земель і цим самим утверджувала право росіян на політичну й культурну спадщину Київської Русі, усе слов’янське населення якої вважалося «єдиним народом». У створенні нової версії історії Російської імперії брала безпосередню участь і сама імператриця. Вона перечитувала всі напрацьовані комісією матеріали, вносила виправлення, писала й свій текст історії, особисто уклала родовід руських князів.

Цілком зрозуміло, що нова офіційна, але фальшива версія російської історії була створена всупереч свідченням стародавніх рукописних першоджерел, і насамперед давніх літописів. Тому за вказівкою Катерини ІІ було проведено ревізію цих джерел: багато старих оригіналів, які стали зайвими, не бажаними і навіть шкідливими, комісія підправила, переписала заново, засекретила або злочинно знищила. Найцінніші з них було зібрано в спеціальний фонд закритого типу, доступ до якого мало лише дуже обмежене коло дослідників.

Нова фальшива версія російської історії була опублікована 1792 р. й стала зразком і навіть обов’язковим еталоном для майбутніх істориків ХІХ ст. Зокрема, вона лягла в основу «Истории государства Российского» у 12 томах М. М. Карамзіна в першій половині ХІХ ст., а також фундаментальної «Истории России с древнейших времен» у 29 томах С. М. Соловйова в другій половині цього самого століття.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. з’явилися друком лекції професора Московського університету В. О. Ключевського «Курс русской истории» у 5-ти томах — від найдавніших часів і до правління Катерини ІІ включно. Його історія також написана переважно з офіційних позицій, але історію Росії він починає з другої половини ХІІ ст. і справедливо вважає першим суто російським князем сина Юрія Довгорукого — Андрія Боголюбського.

Після жовтневого перевороту 1917 р. на хвилі революційного екстазу знищити все «старе», «буржуазне» серед багато чого іншого відкинули й царську версію історії Російської імперії. Нова офіційна радянська історична школа академіка М. М. Покровського у 20 — 30-х роках минулого століття починала російську історію від другої половини ХІІ століття, тобто від А. Боголюбського. Так викладали історію і в радянських середніх та вищих школах. Однак цей процес тривав не довго.

Улітку 1934 р. за підписами Й. Сталіна, А. Жданова та С. Кірова були опубліковані «Замечания по поводу конспекта учебника по «Истории СССР»». Ці автори вважали неприпустимим розглядати історію Великоросії окремо від історії «інших народів СРСР», маючи на увазі насамперед українців та білорусів, і цим самим історики дістали пряму вказівку виводити походження росіян з Київської Русі. Таким чином радянська історіографія повернулася до історичних стереотипів царської Росії. Відтоді в радянській історичній науці поступово створилося «переконання, що минуле можна конструювати на свій смак і розсуд, що історичною істиною є директива начальства»².

Щоб піднести політичний і суспільний престиж росіян, 1938 р. на замовлення більшовицьких ідеологів російський історик і компартійний функціонер Борис Волін видав монографію «Великий русский народ». У ній уперше чітко й однозначно було сформульовано тезу про місіонерську роль російського народу, на який орієнтуватися і з якого брати приклад повинні всі народи СРСР.

Друга світова війна дещо пригасила шовіністичні амбіції московських правителів, але після перемоги СРСР вони спалахнули з новою силою. Компартійні ідеологи вимагали історичних праць, у яких би обґрунтовувалася й розвивалася сконструйована в Кремлі концепція про пріоритет росіян в історії східних слов’ян, про прямий зв’язок Московської держави з Київською Руссю та про Москву як спадкоємницю політичного й культурного надбання давнього Києва. Пропозиції на такий запит не забарилися й полилися бурхливим потоком. Докорінно переробили й підручники для шкіл та вишів.

1948 року з’явилася монографія «Великий русский народ» відомої громадської діячки й популярного на той час історика А. Панкратової («первая женщина-академик среди русских историков»). Невдовзі вийшло й друге, доповнене видання цієї праці накладом у 100 000 примірників³. Як зазначено в анотації, це — нарис «славной истории русского народа, который создал могущественное централизованное государство, самую передовую науку и культуру, военное искусство; ...показано ведущую роль великой русской нации в борьбе за свержение помещичье-капиталистического строя, в создании советского государства, в разгроме фашизма, в борьбе за победу коммунизма, за мир и демократию». Хоч у ній висвітлюється роль Москви «в собирании русских земель», претензій на давньокиївську спадщину немає, Київ і Київська Русь не згадуються зовсім. Цю прогалину успішно заповнив ленінградський історик В. Мавродін.

Ще 1946 р. вийшла друком праця В. Мавродіна «Древняя Русь (происхождение русского народа и образование Киевского государства)», в якій без належної наукової аргументації автор проголосив, що «Киевская Русь — это начальный этап в развитии всех трех братских славянских народов Восточной Европы, имеющих одного предка — русский народ киевских времен, древнерусскую народность» (с. 309).

Цю саму тезу В. Мавродін повторив і в наступній праці: «Образование единого древнерусского государства» (1951 р.), де чітко сказано, що «во времена Киевского государства восточнославянский мир сложился в единый русский народ, или, конкретизируя, в единую русскую народность» (с. 215). Це вважалося дуже позитивним фактом. А якщо так, то пізніший розпад цієї «русской народности» й утворення замість неї трьох народів — росіян, українців та білорусів — можна розглядати як прикрий історичний зиґзаґ, як негативне явище, зумовлене злою волею монголо-татар, литовців та поляків, які зруйнували спільну східнослов’янську державу і єдиний давньоруський народ. Тож будь-яке об’єднання росіян, українців та білорусів у єдиній державі має прийматися ними як відновлення історичної справедливості, а прагнення до самостійності розцінювалося як антинародна реакційна забаганка⁴.

Концепція В. Мавродіна була схвалена ЦК КПРС і офіційно проголошена в «Тезисах ЦК КПСС к 300-летию воссоединения Украины с Россией», опублікованих у газеті «Правда» за 30 січня 1954 р. Невизнання запропонованої керівниками компартії доктрини розцінювалося як політична незрілість, а її критика прирівнювалася до державного злочину. Така ситуація тривала фактично аж до розпаду СРСР, а нині ще в нахабнішій формі відроджується в російських імперсько-шовіністичних колах.

Звичайно, усі ці політичні викрутаси не мають нічого спільного з історичною правдою. А вона загальновідома, логічна, проста і зрозуміла. Адже сучасна світова славістика має в своєму розпорядженні надійні й апробовані методи дослідження далекого минулого, що дали позитивні результати, чітко відтворивши суспільну й мовну історію давніх слов’ян та їхніх нащадків, серед яких і нинішні східнослов’янські народи — українці, білоруси та росіяни. 

Як встановлено науковими дослідженнями, слов’яни з’явилися на історичній арені не раніше кінця ІІІ тисячоліття до н. е., тобто приблизно 4 тисячі років тому. Про їхню ранню історію ми знаємо дуже мало, бо від тих часів не збереглося жодних достовірних і однозначно трактованих артефактів їхньої матеріальної та духовної культури, проте відомо, що ще на початку н. е. вони заселяли величезну територію від Вісло-Одерського басейну і Південної Балтики на заході до Дніпра на сході і від Прип’яті на півночі до Карпат і зони степів на півдні. Поза цим ареалом ніде слов’ян ще не було. Північніше Прип’яті й Десни жили Балти, а на північному сході, зокрема й у басейнах Оки та Волги — фіно-угорські племена.

Важливо відзначити ще й той факт, що майже половину зі своєї 4-тисячної історії слов’яни прожили спільним життям. Хоч слов’янська людність здавна складалася з багатьох племен, які жили в різних природно-кліматичних умовах, мали певні відмінності в матеріальній і духовній культурах, усе ж таки спільного в них було набагато більше, ніж розбіжностей. Усі вони розмовляли близькоспорідненими діалектами  з багатьма спільними рисами, що дало ученим підставу назвати їх «праслов’янською мовою».

Спільнослов’янський (тобто праслов’янський) період тривав до середини І тисячоліття н. е. Проте ще на його початку намітився поділ праслов’янської етномовної території на дві підгрупи — західну та східну з розмежуванням їх по Західному Бугу. У перших століттях н. е. слов’яни перейшли через Прип’ять і стали заселяти ареал сучасного Білоруського Полісся. Певні міграційні процеси на північ відбувалися й у басейні Десни.

У V — VІ ст. н. е. праслов’янська етномовна спільність остаточно розпалася, і в обох її підгрупах стали формуватися окремі слов’янські етноси та їхні мови (у західній підгрупі — поляки, чехи, словаки, верхні та нижні лужичани, у східній підгрупі — українці, білоруси і значно пізніше росіяни, а також серби, болгари, македонці, словени та ін., які під час так званого Великого переселення народів у VІ ст. н. е. емігрували на південь і заселили Балканський півострів та суміжні землі.

Отже, найдавніші етногенетичні процеси у східних слов’ян, починаючи ще від праслов’янського періоду, відбувалися в межах сучасної України і поліської частини Білорусі. Цей ареал ще здавна, у ІІ — VІ ст. н. е., виразно поділявся на дві частини: Полісся заселяли слов’янські племена склавинів, а лісостеп — анти. Від цих угруповань бере початок становлення українців як окремого етносу.

Формування українського етносу від середини І тис. н. е. обґрунтовується тим, що від цього часу спостерігається культурно-історична неперервність розвитку слов’янських племен у цьому ареалі (саме вона вважається визначальним показником зародження будь-якого етносу з усіма його характерними ознаками)⁵. Завдяки такій неперервності  зберігається генетичний зв’язок між окремими фазами розвитку культури та мови даного етнічного організму протягом усього життя.

Формування українців як окремого етносу від середини І тис. н. е. співвідноситься із загальними закономірностями етногенетичного процесу в тогочасній Європі. Як відзначають дослідники, саме в цей час, тобто після падіння 476 р. Західної Римської імперії, коли суспільно-політична ситуація в Європі стабілізувалася, «простежується безперервний розвиток не тільки українців, а й інших народів, розташованих у зоні безпосереднього впливу Римської імперії, — французів, іспанців, англійців, німців, румунів, чехів, поляків та ін.»⁶

Отже, самостійна історія українців розпочалася синхронно із зародженням і формуванням інших європейських етносів. Разом з формуванням етносу з’являється і його мова — часто до появи в нього писемності й державності. Так було і в історії українців.

Протягом VІ — VІІІ століть н. е. унаслідок економічної, культурної та мовної консолідації місцевих слов’янських племен утворювалися їхні союзи, які по суті стали окремими феодальними князівствами. Їх було десь 9 — 14: волиняни, деревляни, поляни, сіверяни, дреговичі, уличі, тиверці, білі хорвати та ін. Унаслідок їхнього подальшого об’єднання на рубежі VІІІ — ІХ століть виникла могутня держава Русь, яку історики ХІХ століття назвали «Київська Русь».

¹ Ключевский В.О. Исторические портреты. — М., 1990. — С. 564.

² Брайчевський М. Працюю незалежно від перспектив публікації // Хроніка 2000. — Вип. 17?18. — С. 369.

³ Панкратова А. Великий русский народ. — М., 1948. — 191 с.; вид. 2-ге, доп.: М., 1952. — 260 с.

⁴ Історію появи концепції давньоруської народності див. у праці: Залізняк Л. Від склавинів до української нації. Вид. 2-ге, доповнене. — К., 2004. — С. 85—94. 

⁵ Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 59—60.

⁶ Там само. — С. 58.

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»