Тепер кожен українець повинен, лягаючи, в голову класти мішок думок про Україну, повинен покриватися думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну.
Микола Куліш, український драматург, режисер, педагог, представник Розстріляного Відродження

Іван Мазепа: версія Михайла Старицького

15 лютого, 2008 - 00:00
ОДИН ІЗ ЯСКРАВИХ ПРИКЛАДІВ САМОВІДДАНОЇ ПРАЦІ МИХАЙЛА СТАРИЦЬКОГО НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ — АЛЬМАНАХ «РАДА», 1883 РІК / ІВАН МАЗЕПА. ВІДОМИЙ ПОРТРЕТ XVIII СТОЛІТТЯ

Михайло Старицький звернувся до постаті Івана Мазепи зовсім не випадково: дилогією «Молодость Мазепы» та «Руина» він продовжував реалізовувати задуману ним серію історико-пригодницьких романів про національно-визвольну боротьбу українського народу проти іноземних поневолювачів. Цю серію, зрештою, склали трилогія «Богдан Хмельницький», дилогія про Івана Мазепу, а також романи «Останні орли» (гайдамацький рух, Коліївщина) і «Разбойник Кармелюк». Якщо ж додати до цих романів кілька повістей («Первые коршуны», «Облога Буші», «Червоный дьявол», «Заклятий скарб»), окремі з яких описують київські події ХVI— XVII ст., то побачимо, що в поле художнього зору М. Старицького потрапило майже три століття української історії, багатої на трагічні й героїчні сторінки.

Абсолютна більшість згаданих вище творів М. Старицького була написана російською мовою. Причини доволі банальні: цензурні заборони на українське слово, відсутність україномовної періодики, яка б узялася друкувати масштабні епічні полотна, зрештою — можливість заробітку на прожиття. Витративши всі свої немалі статки на організацію театру, Михайло Петрович мусив жити й утримувати родину з літературної праці. А ще — глибоко та щиро жалкувати з приводу чужомовності своїх історичних повістей і романів. «А це хіба нормально? — з болем писав М. Старицький до М. Комарова, — насущника ради, я примушений писати по-російськи романи й повісті з української історії і життя... А «Киевская старина» не може сплатити їх хоч дешево, щоб були по-українськи».

А втім, у свої писання Старицький вкладав і інший зміст: знайомити широкий російський загал із важливими подіями української історії, та ще й показуючи ту історію з позицій патріотичних, українських, полемізуючи з офіційним тлумаченням минувшини. І весь цикл історичних романів, і кожен епічний твір, зокрема, пройнятий такою полемічною спрямованістю. Очевидним подразником для написання трилогії «Богдан Хмельницький» для Старицького став роман Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем», тому й писав наш письменник у явно антисенкевичевському дусі (хоча польський табір у трилогії виписаний набагато об’єктивніше, аніж описав українців Сенкевич у своєму романі). Явно «антирозбійницьке» трактування гайдамацького руху й боротьби Устима Кармелюка презентують відповідні романи Михайла Старицького, хоч він із навмисним викликом назвав один із романів «Разбойник Кармелюк». Таку ж полемічну спрямованість маємо в дилогії про Івана Мазепу: романи Старицького мають виразне антиімперське, «антианафемське» трактування образу великого гетьмана.

Та ж чи гетьмана? Старицький, повторимося, витворив образ молодого Мазепи, але цей образ творився прозаїком із явним «оглядом» на його майбутнє гетьманування. І творився так, щоб у читача, по-перше, не виникало сумнівів у симпатіях самого автора щодо головного героя дилогії, а по-друге, щоб той же читач розумів логіку майбутніх дій гетьмана Івана Мазепи 1709 року.

Історіософсько-мистецька позиція Михайла Старицького з його дилогією про Івана Мазепу мала очевидні новаторські риси. Основна з них та, що Старицький виписав образ Мазепи — «не-гетьмана», Мазепи молодого. Немає сумніву в тому, що нашому письменнику були відомі твори європейської і російської мазепіани. Безсумнівно, вони стимулювали творчу уяву Старицького і його громадські поривання, служили джерелом ідей чи об’єктом полеміки. Романтик Старицький охоче використав легенду вольтерівсько-байронівського «походження» про дикого коня, до якого нібито прив’язали молодого королівського пажа Мазепу за його роман з одруженою шляхтянкою. Кінь поніс юнака в Україну, і йому вдалося дивом уціліти й вижити з допомогою простих хуторян. Із цих картин, власне, й розпочинається роман. Згадана легенда, як і слава красеня- юнака Мазепи, в якого закохувалися жінки, цілком укладалися в параметри історико-пригодницького твору. Крім усього, «несерйозний» пригодницький елемент хоч якимось чином згладжував закладену в романі історіософську тенденцію, «прикру для Москви».

В одному з листів до Дмитра Яворницького (квітень 1898 р.) Старицький сповіщав: «Я тепер пишу великий роман про Мазепу, тільки щось ся тема небезпечна для цензури, а в цензурнім смаку я не напишу». І дещо раніше, в листі до Цезаря Білиловського, йшлося про те ж саме: «Знов я одержав оце заказ із Москви на історичний роман «Мазепу»: хтів би разом писати по-російськи й по-українськи, щоб хоч у Галичині друкувати поки що...»

У Старицького був налагоджений добрий зв’язок із видавцями газети «Московский листок», у якій друкувалося чимало прозових творів письменника. Газета виявляла зацікавленість історико-пригодницькою белетристикою, яка привертала увагу читачів до видання. Цензура, однак, уже після друку першої частини дилогії звернула пильну увагу на крамольний твір. Тому редактор «Московского листка» мусив звернутися до Старицького з пропозиціями дещо «підкорегувати» образ головного героя. «Добрейший Михаил Петрович! Простите, что долго не отвечал: дел так много, что не найдется свободной минуты. Николай Иванович (Пастухов, видавець газети. — В.П. ) предлагает продолжить «Мазепу», но я боюсь одного: на первую половину уже обращено внимание; в первой половине Мазепа — чуть ли не идеальный человек, герой и т.п. Не таков ли он будет и во второй половине романа? Это неудобно, лучше тогда возьмите другую тему; говорю это ради Вас же, чтобы не вышло после нежелательных недоразумений...»

Редактор хвилювався, бо панівна в Російській імперії пушкінська версія образу гетьмана Мазепи піддавалася Старицьким явній ревізії. Письменник не зважив на пропозиції редактора: історіософська концепція образу Мазепи, як і глибоко прихильне ставлення автора до майбутнього гетьмана, в «Руине» не змінилося. Та й змінитися не могли, бо тоді б вони суперечили життєвим і суспільно-історіософським принципам самого Старицького. Більше того, державницький (національний, український) світогляд письменника найчіткіше і найпослідовніше виявився саме в дилогії про Івана Мазепу. Якщо у трилогії про Богдана Хмельницького, в деяких інших творах історичної тематики, зокрема тих, де зображені українсько-польські взаємини, Старицький тримався історіософської ідеї України як субдержави (вільнолюбна й самовладна Україна під рукою справедливого польського короля у складі Речі Посполитої), то дилогія про Івана Мазепу помітно «виламується» із загального «субдержавного» дискурсу. Саме в романах «Молодость Мазепи» та «Руина» їхній автор засобами художнього письма неодноразово висловлюється на користь повноцінної державності, вкладаючи відповідні судження, передовсім, в уста гетьмана Петра Дорошенка й молодого Івана Мазепи чи мовлячи про них. «Он (Дорошенко. — В.П. ) мечтал о самостоятельности отчизны. Это была самая задушевная его мысль, самая страстная мечта»; « —Эх, пане атамане, пане атамане! — покачал головой Мазепа (звертаючись до Івана Сірка, який ратував за московську руку. — В.П. ). — Все-то ты думаешь, что не можем иначе, как на пристяжке, ходить!..» Природно, що така історіософія, таке трактування «заанафемованого» Мазепи не могли бути сприйнятими імперською владою — чи царською, чи комуно-більшовицькою. Саме в цьому криється причина майже повного замовчування й забуття твору про Мазепу, який ціле століття лишався тільки в газетному варіанті у глибоких архівах Санкт-Петербурга.

Між тим Старицький, задумавши написати прозову епопею про національно-визвольну боротьбу України проти іноземних поневолювачів «від доби Богдана до Коліївщини», звісно ж, не міг обійти увагою мазепинську епоху. Мазепа в дилогії хоч «іще» не гетьман, але вже помітна й доволі популярна в Україні особистість. М. Старицький так виписує образ і розставляє такі смислові акценти, щоб аргументовано (історично й художньо) заперечити ярлики й міфи, показати Мазепу політиком європейського типу і патріотом України. Не те що з прихильністю, а, як відчувається, з пієтетом і зворушенням Старицький «моделює» цей образ, глибоко й послідовно. Численними ненав’язливими репліками й ситуаціями підкреслює, що така людина зрадником свого народу бути не може. «Вернулся на Украину, чтобы служить ей головой, рукой и сердцем, — говорит Мазепа старому Сычу, — вижу уже много горя, и куда повернуть, еще не знаю; думаю присмотреться да разузнать все, где будет счастье отчизны, — там буду и я». Причину таких позицій і переконань молодого Мазепи Старицький пояснює, передовсім, традиціями Мазепиного роду й відповідним вихованням. У такому контексті значимо прочитується фраза про те, що Іванів батько, Степан Мазепа, «все не хотел к Москве прилучаться, с Выговским был заодно... Наш был и телом, и душой, от казаков не отступал, нет!», а також епізод із материнськими знаковими повчаннями й настановами: «Мазепы не были «перевертнями», «зрадныками», и не будут!..» Так само зовсім не випадковий, а в сенсі історичної перспективи, знаковий, внутрішній роздум Мазепи про принципи сучасної йому європейської політики, які він поділяв навіть усупереч деяким усталеним національним політичним традиціям і якими скористався в часи гетьманування: «Мазепа взглянул с изумлением на Сирко. Его, присмотревшегося в Европе к смелой и хитрой политике, не пренебрегавшей никакими компромиссами, а руководствовавшейся правилом — цель оправдывает средства, — такая прямолинейность и даже, как ему показалось, узость Сирко — поразила его». Безсумнівно, у цих і подібних фраз та ситуацій був очевидний підтекст, спрямований і на подальшу Мазепину долю, і на сучасну Старицькому пору.

Іван Мазепа в дилогії Старицького — молодий політик-інтелектуал, політик-патріот, дипломат і воїн, який воює насамперед розумом, а не шаблею. Ні, романний Мазепа і шаблею володіє вправно, і вершник він, яких мало, і співак-бандурист умілий, зрештою — красень-чоловік і ледь не супермен. Але весь цей «антураж» є даниною стилеві й жанрові твору, смакам читацького загалу, і ... якоюсь наївною мірою — цензурі. Правда, зображенням цієї іпостасі образу героя Старицький успішно полемізує з ярликуванням Мазепи як «ловеласа». Між тим, часто й широко виписані лінії любовних перипетій, передовсім класичного «трикутника» Галина — Мазепа — Мар’яна, за всіма канонами європейських літератур (передовсім — досвід Вальтера Скотта) витворене пригодництво мають і самодостатню цінність, а водночас виконують «місію прикриття» головної історіософсько-державницької парадигми дилогії взагалі й головного її героя зокрема.

Через дилогію про Мазепу Старицький реалізує і певний свій історіософський поступ, почасти полемізує сам із собою тих років, коли писав трилогію про Богдана Хмельницького. Іван Мазепа виступає в нього і як продовжувач Богданових державницьких діянь, і як діяч, покликаний виправити деякі необачні політичні кроки свого великого попередника (вельми показово виписані в цьому сенсі роздуми Мазепи про Хмельницького на руїнах Суботова й Чигирина чи глибоко символічний образ Івана Богуна). Палкий козакофіл Старицький вельми критично «думає думкою» Мазепи про некеровану стихійність козацької маси, про руїнницьку сутність «чорних рад», вже й не так однозначно-захоплено описує феномен Запорозької Січі. Мазепу (звісно, і Старицького) не тільки захоплюють залізні м’язи й дивовижна відвага січовиків, а й настрашує здатність цього озброєного натовпу піддаватися хвилинним емоціям, бездумно реагувати на якесь слово заклику, коли «вся эта масса могла броситься очертя голову и наделать непоправимых бед».

Через вельми прихильно виписаний образ Івана Мазепи, як зрештою й через інші знакові образи дилогії (й української історії) — Петра Дорошенка, Івана Богуна, Івана Самойловича, Івана Брюховецького та ін., Михайлові Старицькому вдалося художньо переконливо й історично правдиво відтворити один із найдраматичніших періодів буття нашого народу й держави. З огляду на хронологію, письменник його відтворив не до кінця. Є недоведені відомості про те, що нібито Старицький мав намір продовжити дилогію третім романом із назвою «Большая руина». Можливо, ми тоді мали б завершену історію «вже» гетьмана Івана Мазепи у трактуванні письменника- класика. Але цей намір, якщо він був, не реалізувався. Дилогія ж завершується стислим і вельми промовистим епілогом: «У Батурині, в будинку генерального судді Василя Кочубея, на хрестинах його доньки Матрони гуляють її хрещений — генеральний писар Іван Мазепа, полковник Гордієнко, «и другие соседи- казаки». Вони випивають за те, щоб надалі горя не знати...»

Володимир ПОЛІЩУК, професор, Черкаси
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments