Мир — це не все, але все без миру — ніщо.
Віллі Брандт, німецький політик, лауреат Нобелівської премії миру

«Коли всі засоби добрі...»

Радянська боротьба з ОУН та УПА на прикладі одного документа
10 січня, 2014 - 11:02
ГРУПА ПОВСТАНЦІВ У КАРПАТАХ. ПЕРШИЙ РЯД: ПО ЦЕНТРУ ДМИТРО ОЛЕКСЮК — «ІЛАХ», ПРАВОРУЧ ФЕДІР СТОЛЯЩУК — «ЛУЖОК», ДРУГИЙ РЯД: ПЕРШИЙ ПРАВОРУЧ ВАСИЛЬ ШКРІБЛЯК — «ЧЕРЕМХА» / ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

Аналіз документів з історії ОУН та УПА радянського походження дає чудову можливість розглянути доповідну записку військового прокурора військ МВД Українського округу полковника юстиції Г. Кошарського «О фактах грубого нарушения советской законности в деятельности т.н. спецгрупп МГБ» від 15 лютого 1949 р., адресовану першому секретареві ЦК КП(б)У і Голові Ради міністрів УРСР М. Хрущову. Тут є багатий матеріал для роздумів. Перше «запитання», яке можна поставити cтосовно документа, — мета його написання. Які цілі переслідував автор, людина, повністю інтегрована до комуністичної репресивно-каральної системи, активний учасник судових процесів проти діячів українського національно-визвольного руху, навіть представлений за це до державної нагороди, оприлюднюючи (хоча і для обмеженого кола радянських високопосадовців в Україні) гостру інформацію про злочини «спецгруп МГБ», базовану на конкретних фактах? Знайти відповідь на нього досить складно.

♦ Не можна стверджувати, що Кошарський якимось чином був обурений загальною практикою створення таких «спецгруп». З самого тексту документа стає зрозумілим, що прокурор підтримував будь-які заходи МГБ у цьому напрямі, наголошуючи, що у боротьбі з українським націоналізмом «хороши все средства и нужны хитрость и изворотливость». Серед таких засобів «спецгрупи» посіли своє місце, були досить поширеними у повоєнні роки. Так, за даними наркома внутрішніх справ УРСР В. Рясного, влітку 1945 р. на Західній Україні діяло 156 псевдобандерівських боївок з особовим складом 1783 особи. Більше того, значна кількість оунівців, які піддалися на радянську амністію, потім використовувалися (після «перевірки на виконання завдань ліквідації бандитизму», тобто «пов’язування кров’ю») у таких групах. Їхня роль у «ліквідації оунівського бандитизму» неодноразово відзначалася партійно-державним керівництвом УРСР та СРСР — аж до вручення державних нагород організаторам і навіть рядовим учасникам. Завданням таких груп зазвичай було: «...действуя под видом банд УПА, выявить места нахождения руководства и главарей ОУН и УПА, захватывать их или физически уничтожать». Тому описані Кошарським злочини псевдобандерівців були повсякденням їхньої діяльності: провокація, грабунки, насильства, примушення до фальшивих зізнань у співпраці з підпіллям, знущання над мирними громадянами та їх страта.

♦ Задля справедливості слід наголосити, що СБ ОУН так само мала на озброєнні тактику створення фальшивих загонів. Діяли вони, зрозуміло, вже під іменем представників радянської репресивно-каральної системи — підрозділів НКВД/НКГБ, внутрішніх військ, винищувальних батальйонів (під «маскою совєтів»). Для здійснення подібного «камуфлювання» проводився широкий збір радянської військової уніформи, нагород, особистих документів тощо. Численні інформації районних та обласних парткомітетів фіксували, що більшість членів боївок СБ, загонів УПА 1945 — 1947 та наступних років були вдягнутими в однострої Червоної Армії та військ НКВД, носили радянські відзнаки, нагороди та зброю. Таким чином виявлялися зрадники, секретна агентура НКВД, чинилася розправа над явними й уявними колаборантами, комуністами, представниками радянських репресивно-каральних органів, сільськими активістами.

На наш погляд, не варто пояснювати народження згаданого документа лише конкурентними змаганнями МВД, МГБ, каральних і прокурорських органів, як це зробив перший публікатор доповідної записки І. Білас. Упродовж 1945 — 1947 років справа керівництва спецгрупами з числа колишніх повстанців дійсно вислизнула з рук НКВД/МВД. Із лютого 1947 р. завдання остаточного придушення національного руху в  Західній Україні було повністю покладено на МГБ УРСР. Керівництво МВД УРСР упродовж наступних років кілька разів намагалося аргументувати необхідність повернення йому основних функцій боротьби з УПА, проте це не мало успіху. Але, на нашу думку, 1949 р. ця конкуренція не могла так відкрито вилитись у документ, який фактично розкривав найбрудніші методи радянських репресивно-каральних органів у боротьбі з українським повстанським рухом. До того ж слід врахувати, що невдовзі підпорядкованість військ МВД змінилася, і вони перейшли під оруду МГБ.

♦ Ще менш реальною причиною могли б бути сподівання на зацікавленість найвищого партійного керівника УРСР у наведенні «законності» в цій сфері. Перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов виступав переконаним прихильником діяльності «спецгруп», про що він відкрито заявив ще 1945 р. на нараді секретарів обкомів, начальників облуправлінь НКВД та НКГБ у Львові; його турбувала лише проблема: «Нельзя же до бесконечности посылать спецгруппу с заданиями, ведь это бандиты и они могут манкировать, подводить нас. Нужно дать одно конкретное задание, и когда они его выполнят, можно сказать, что они свою вину искупили, и отпустить их». Досить згадати також підтриману ним ініціативу ровенського прокурора Комолова, датовану листопадом 1944 р., стосовно запровадження прилюдних страт бандерівців «з метою застрашення бандитів», спрощення процедури винесення смертних присудів повстанцям у західних областях за допомогою «трійок» (партсекретар, начальник управління НКВД та облпрокурор), створення військово-польових судів при внутрішніх військах НКВД, викладену найвищим партійним очільником УРСР уже від свого імені у листі на ім’я Й. Сталіна. З певних міркувань ці пропозиції не знайшли підтримки у союзному центрі, навіть у Л. Берії. Людина, яка підтримувала такі позаправові методи боротьби з народним рухом, навряд чи вважала описані заходи МГБ незаконними.

В. Сергійчук, автор-упорядник збірника архівних документів про провокативні загони НКВД/НКГБ, припустив, що доповідну Кошарського спричинили широкий розмах «порушень соціалістичної законності» та розшифрування населенням «маневрів з перевдяганням енкеведистів в однострії УПА, що завдає відчутного удару по авторитету радянської владі. При всій слушності такого зауваження маємо наголосити на його неповноті.

♦ Одна зі справжніх причин появи такого документа, на наш погляд, полягала у реальному фактові виходу «легендованих боївок», «легендованих проводів» з-під контролю радянської репресивно-каральної системи, яка їх породила, але виявилася не в змозі стримати. Кошарський з цього приводу справедливо зауважував: «...кто может поручиться, что «обработанные» таким провокационным путем лица не уйдут из-под контроля органов МГБ и не совершат террористический акт, диверсию или иное злодеяние». Створювалася досить парадоксальна ситуація: «Выступая в роли украинских националистов, участники спецбоевок идут дальше по линии искусственного, провокационного создания антисоветского националистического подполья». Представник радянського репресивно-карального апарату переймався реаліями політичного терору, що його роздмухував «легендований рух», а ще більше — наслідками, які він міг мати. Адже «спецбоївки» МГБ були досить чисельними, їх учасники — абсолютно позбавленими будь-яких моральних гальм, а керівництво — здатним заради кар’єри на найгучніші авантюри. Крім того, занепокоєння радянських чинників зумовлював і факт розкриття місцевим населенням справжнього обличчя учасників «спецгруп» — адже поширювалася інформація про те, що насильствами, знущаннями, грабунками, провокаціями і навіть убивствами під маскою УПА займаються насправді працівники репресивно-каральних органів. Тому військовий прокурор побачив слушну нагоду, в традиціях більшовицької партії, оголосити такі дії перегинами на місцях, покарати низових виконавців, ліквідувати всю систему «спецбоївок» МГБ, а разом з тим — ще раз звернути увагу на необхідність повернути МВС функції боротьби з УПА.

♦ Наведеними причинами, на наш погляд, пояснюється і час написання доповідної — адже 1948—1949 р., в умовах очевидного зменшення чисельності та спаду активності українського національного руху, коли повстанці прагнули перейти в глибоке підпілля, розбитися на дрібні групи по 2—3 особи, оминати зустрічей з підрозділами внутрішніх військ, уже не було такої нагальної потреби у діяльності цілих спецзагонів. Навпаки, вони могли лише підживлювати антирадянські настрої, опосередковано засвідчуючи активність національно-визвольного руху, неефективність заходів репресивно-каральних органів з його остаточної ліквідації.

♦ Характерно, що розгляд цього питання на Політбюро КП(б)У 22 лютого 1949 р. не призвів до повної ліквідації «спецзагонів». Окрім суто формального засудження «порушень соціалістичної законності», найвищим партійно-державним органом республіки, результатом обговорення стала спільна перевірка МГБ УРСР та військової прокуратури МВД Українського округу діяльності «спецгруп», ліквідація ненадійних, скорочення числа їхніх учасників з 733 до 150 більш керованих і слухняних, а загальної кількості груп — до 25 (4—5 на кожну західну область). Розшифровані і скомпрометовані агенти були засуджені. Лише у березні 1949 р. МГБ УРСР розформувало такі «агентурно-бойові» групи при міських та районних відділах МГБ. Очевидно, що групи вищого рівня підпорядкування продовжували свою провокативну діяльність. Принаймні є згадування про діяльність однієї з них (агентурної групи МВД «Закат») у 1952 — 1953 роках.

♦ Кілька слів про побутування документа. Він був створений як «совершенно секретный», тобто такий, що існував лише у кількох лічених примірниках (на оригіналі вказано два: адресату та в архів — вірогідно, що цей примірник нині зберігається в архіві Внутрішніх військ МВД СРСР; але відомо і про третій, що перебуває в ГДА СБУ) і не повинен був поширюватися поза такого обмеженого кола адресатів. Це свідчить, що фактам кримінальних і провокативних дій спецгруп МГБ зовсім не збиралися надавати широкого розголосу, а навпаки, прагнули приховати як саме існування таких груп, так і жахливі наслідки їхніх дій. Найкращий спосіб такого приховування автор документа вбачав у ліквідації ненадійних груп і бойовиків, але, очевидно, що зазначений захід мав бути здійсненим без жодного оприлюднення відомостей, що компрометували радянську владу і партійне керівництво.

У терміносистемі, вживаній автором документа, привертає увагу насамперед позначення терміна «бандитизм». Як відомо, весь український національно-визвольних рух, а тим паче, діяльність УПА, в радянській ідеології й практиці таврувався саме так, і навіть як «українсько-німецький бандитизм». Найперше, що впадає у вічі, — відмова від доважку «німецький» — очевидно, що 1949 р. про це навіть з офіційної точки зору не завжди варто було говорити, адже жоден німець у лавах УПА чи в мережі ОУН так і не був виявлений. По-друге, вкрай важливо з’ясувати, чим відрізнявся в очах військового прокурора «бандитизм» спецгруп від «бандитизму УПА». Достатньо навести одну цитату: «Из приведенных выше примеров видно, что действия т.н. спецгрупп МГБ носят ярко выраженный бандитский антисоветский характер и, разумеется, не могут быть оправданы никакими оперативными соображениями. Не располагая достаточными материалами, т.н. спецгруппы МГБ действуют вслепую, в результате чего жертвой их произвола часто являются люди, не причастные к украинско-бандитскому националистическому подполью». Отже, військовий прокурор МВС не бачив принципової різниці між обома «бандитизмами» насамперед тому, очевидно, що в його очах члени спецгруп та повстанці були одними й тими ж людьми. Перші відрізнялися від других лише тим, що були умовно амністовані й слугували «гострою зброєю» в руках МГБ.

На перший план в оцінюванні згаданого документа висуваються питання моральні. Адже ті повстанці, які з’являлися «з повинною» («зголошувалися»), були вже зломлені відсутністю чіткої перспективи руху в умовах перемоги більшовиків, перебували під впливом радянської пропаганди, повірили її обіцянкам щодо амністії. Насправді замість декларованого щирого прощення вони були поставлені перед вибором — або йти у в’язницю чи на заслання, або допомагати цій владі нищити своїх колишніх провідників, товаришів, односельців, знайомих. Зрозуміло, що ті, хто пройшов обов’язкове «випробування кров’ю», перебуваючи водночас під загрозою смерті від радянських і націоналістичних спецслужб, утратили патріотичний дух, сумління, віру, всі моральні гальма, не отримавши замість цього нових ідеологічних переконань. Вони були готові до будь-яких дій: убивати, ґвалтувати, грабувати, знущатися над населенням і провокувати його за наказом радянського керівництва. Яскравим прикладом такої поведінки членів «оперативних груп» МГБ стала одна зі справ, порушена проти І. Хомицького, колишнього козака УПА, після «явки с повинной» зарахованого до групи при Почаївському райвідділі МГБ. 1947 р. його засудили за те, що «пользуясь доверием начальника РО МГБ Еременко, и в некоторых случаях по его личному указанию, на протяжении 1944 — 1946 гг. совершил ряд грабежей в селах района, избивал граждан...» Характерно, що про натхненника і замовника таких дій, районного гебіста, в звинуваченні прокурора не йшлося взагалі. Про такий розкладницький вплив практики радянських спецгруп слід обов’язково пам’ятати при аналізі доповідної Кошарного.

♦ Нарешті, останнє — це подальша доля колишніх упівців, членів псевдобоївок. Відомо, що певна частина їх — особи, які потрапили до рук повстанців, були без жалю знищені СБ ОУН. Що сталося з іншими — навіть нагородженими радянськими медалями й орденами — нам невідомо. Можна лише спрогнозувати, що частина їх була ліквідована самими радянськими репресивно-каральними органами, адже відповідні статті звинувачення для них уже були сформульовані, а проаналізований вище документ вимальовував шлях для покарання членів таких боївок також за «порушення соціалістичної законності». Це був найкращій спосіб назавжди закрити рота цим «чорноробам» брудної боротьби з українським націоналізмом, приховати всі факти самого існування і провокативної діяльності псевдобоївок, створених НКВС/МГБ. Характерно, що у своїй книзі «Большая охота» генерал КГБ Санніков присвятив цим «співробітникам» репресивно-каральних органів такі рядки, які підтверджують наше припущення: «Спустя много лет я тепло вспоминаю этих людей, смелых, простых и открытых сельских парней, сменивших в одночасье под страшным идеологическим прессом свою веру, честно и откровенно служивших своим новым командирам. Они в буквальном смысле слова кровью искупали свою вину перед советским государством, не подозревая, что их по капризу кого-либо из могущественных политиков Советского Союза могли в любое время расстрелять, не нарушая при этом принципов социалистической законности, ибо законных оснований для расстрела было предостаточно — руки у этих бывших эмиссаров, членов провода, провидныков разных рангов и положений, «эсбистов» любой категории, активных бойцов УПА и членов оуновского подполья, матерых пособников были по локоть в крови советских людей. Но эти бывшие, как тогда их официально называли в советских органах власти, бандиты, были нужны органам госбезопасности. Без них она была бессильна до конца ликвидировать остатки бандоуновского подполья, искоренить дух ультраукраинского национализма».

Георгій ПАПАКІН, доктор історичних наук
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments