Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Козацька школа в Данині

Маловідомі секрети давньої української педагогіки
20 березня, 2015 - 14:09
Козацька школа в Данині
СТАРОВИННА ШКОЛА В СЕЛІ ДАНИНА

Нині критиків шкільної освіти побільшало. Кажуть, усе слід змінювати — і програми, і вчителів, і учнів. Експерименти колишньої влади зі шкільною, із вищою школами ні до чого доброго не привели. Найприкріше, що вдалося усіляким табачникам від освіти, — вихолостити її серцевину — національний компонент. Цікаво, якою була ця серцевина у давні часи, коли Україну ще не встигла остаточна поглинути україноненависницька хвиля з Російської імперії?

Про першу школу у віддаленому чернігівському селі Данина — мовою фактів, добутих нещодавно з архівних джерел.

Найдавніші відомості про школи в селах нашого краю відносяться до кінця ХVІІ століття,коли в Україні ще панував козацький устій.

Колишні сотенні козаки, які поверталися додому із Запорізької Січі, охоче оповідали громаді, як у краях, недалеких від Чернігівщини, повсюдно заводяться школи: і для молодиків, і для старших. Відкривалися і для найменших. Зазвичай, на Січі віддавна не дозволялося селитися козакам із сім’ями, але там було багато дітей-сиріт.

Було в козаків таке правило: не залишати напризволяще дітей самих. І за часів татарських набігів, і в пору протипанських та протипольських повстань, коли горіли цілі села й містечка, старшина давала вказівку підопічним побратимам дбати про тих із малечі, хто залишався у спалених селах без батьків. Їх звідусіль привозили з собою на Січ. Для багатьох дітей козаки ставали потім хрещеними батьками, а відтак дбали про подальше виховання повноправних мешканців Запорожжя. Тому й окремі шкільні класи для них відкривали.

Так поступово у селах Лівобережної України стали виникати перші освітні осередки. В історичних розвідках вони отримали назву старі народні школи, а в народі — школи козацькі. Ініціаторами заснування таких шкіл виступали сільські громади. Винаймали чиюсь хату, рідше — будували для цього нову, шукали вчителя та брали на себе всі витрати.

ЗАПОРОЗЬКИЙ ДУХ У ТІ ХАТИ ПРИХОДИВ

Вчителями перших шкіл ставали здебільшого мандрівні дяки. Тоді, за почином першого українського філософа Григорія Сковороди, серед багатьох молодих людей, хто добре володів грамотою, почався своєрідний мандрівний рух. Ходили такі люди від села до села та вчили селянських дітей і дорослих грамоти, співу, лічби на рахівниці. Серед перших сільських учителів — і учні старших класів семінарій, гімназій, студенти, котрі у такий спосіб проводили вакації. З-поміж них було немало й таких, хто добровільно покидав подальшу науку через неуспішність чи розчарування в неправильному виборі, або пускався у мандри просто з інтересу чи заради пригод. Прийшлі в побуті й харчуванні були невибагливі, тому охоче приставали на умови сільських громад.

Про таких учителів казали в нашому селі, що, як заходив у хату, то й запорозького духа за собою запускав.

КОЗАКИ В СЕЛІ. МАЛЮНОК

Той своєрідний мандрівний учительський рух існував у гетьманській Україні до 1782 року. Тоді ж російська влада провела на приєднаних до імперії українських територіях перший перепис населення. Результати його для волелюбних українців були несподіваними: люди закріплювалися за тими місцями, де були переписані; будь-яке не дозволене владою переміщення чи мандрування надалі заборонялося. Окреме розпорядження було видане за церковним відомством: від 1786 року штати кожної церкви та їхні причти обмежувалися певною кількістю людей. Переміщенням священиків, паламарів, дяків відтоді стали займатися консисторії єпархій, а інформація про це публікувалася на сторінках офіційного друкованого єпархіального видання. Отож, мандрівного дяка чи недовченого студента сільська церковна громада вже не могла вільно найняти до своєї школи.

ЯК ОБИРАЛИ «СВОГО» ВЧИТЕЛЯ

Проте в багатьох селах з’явився й надовго «прижився» інший спосіб залучення грамотної, доброї та веселої на вдачу людини до навчання селянських дітей. Громада збиралася в центрі села біля церкви, кандидат на дяка піднімався на дзвіницю і звідти голосно мав продекламувати якусь гарну коротку промову до своїх односельців. Якщо промова подобалася, чоловіка відразу зараховували до когорти вчителів. Якщо було два і більше кандидатів — вислуховували кожного, а потім голосували — перемагав той, хто зібрав більше голосів.

Конкретних документальних свідчень про першу в Данині народну школу (в якому кутку села знаходилася, хто був першим учителем, скільки дітей навчалося) віднайти не вдалося, але маємо переконливе свідчення про існування її в селі ще до 1747 року. Сліди такої школи проглядаються на сторінках Архіву Малоросійської Колегії, уривки з якого друкувалися в 1862 році на сторінках першого українського часопису «Основа». Із наявних тоді в гетьманській Україні десяти полків тут наведені дані про сім. Інформація про Київський, Гадяцький та Стародубський полки, напевне, втрачена назавжди. Згідно з даними цього давнього козацького архіву, Ніжинському полку, куди відносилася й Данина, підпорядковувалося 167 сіл та 15 сілець, у яких налічувалося 217 народних шкіл (для порівняння, в Прилуцькому полку було відповідно 94 населені пункти та 69 шкіл). Найменше шкіл було в Миргородському полку — лише 37.

ЦЕРКВА У ДАНИНІ — ЦІКАВА ПАМ’ЯТКА СТАРОВИННОЇ КОЗАЦЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ КУЛЬТУРИ

У іншому джерелі, де оприлюднено інформацію з цього архіву, маємо дані про кількість шкіл у розрізі сотень Ніжинського повіту. Для прикладу, у Дівицькій сотні, куди відносилося одне містечко (Володькова Дівиця) і шість сіл та хуторів, включаючи Данину, за архівними даними значилося вісім шкіл.

Перша Данинська школа була такою, як і в інших подібних селах краю: у звичайній селянській хаті під солом’яною стріхою; два-три довгі столи з двома довгими лавицями по боках кожного; на столах — Буквар, Часослов та Псалтир, видані в друкарні Києво-Печерської лаври. Ще — кілька обпалених до суцільної чорноти та добре вимащених воском прямокутних дощечок, приблизно однакового розміру. На таких своєрідних прописах багаторазового використання вчилися писати крейдою початківці. Ті, хто вже добре тримав перо в руці, писали чорнилом на підручному папері. Окремо на ослоні — відро з водою та, прив’язаною за вушко до гвіздка на стіні поруч, чашкою.

ПРОСЯНА КАША ДЛЯ ВИПУСКНОГО

 Учнями були хлопці різного віку. Часом дяк призначав собі на підмогу найрозумнішого зі старших — такий допомагав перевіряти написане меншими. У певні дні з вікон школи на вулицю доносився спів — то були уроки народного і церковного співу. Зазвичай навчання велося давньоукраїнською мовою з деяким впливом церковнослов’янської.

Чого навчали в такій сільській школі?

Передусім ішлося про християнську мораль, поняття про початки наук, а також народні звичаї, знання про які могли пристосувати до умов часу та соціального становища майбутні дорослі громадяни. Вчилися читанню, письму, арифметики. Подавалися основи городництва, домоведення, хліборобства, медицини та ветеринарії. Тодішні вчителі також навчали різних корисних навичок селянського побуту та торгівельної справи.

У виданнях давньої пори віднаходимо різні пропозиції та рекомендації щодо того, як краще навчати дітей у сільських школах. Так,в архіві гетьмана К. Розумовського зберігаються із цього приводу цікаві пропозиції лубенського полковника Івана Кулябки, які вже були втілені в багатьох школах:

•  навчання слід починати із Букваря і Часослова: до обіду вчити грамоти, а після обіду — писанню;

•  слід вчити також рахуванню;

•  наказувати дітям щонеділі і в свята ходити до церкви та вчити там співу;

•  тих хлопців, які не надаються до шкільного навчання, збирати в окремі дні в одне місце для козацьких військових вправ.

Заробітну плату дякові-учителеві батьки платили здебільшого натурою — борошном, картоплею, курячими яйцями, медом, а частково — і грошима. Переказували в селі, що сума та залежала від розуму дяка та рівня навченості дитини. Така оцінка була в компетенції батька школяра. Обидві сторони наперед не визначали ціни й ніколи не сперечалися про неї.

Народні перекази зберегли і цікавий чин завершення дитиною періоду школування в козацькій школі. Зранку мати варила молочну просяну кашу (була й гречана, вівсяна, гарбузова), насипала її в чималий горщик, який покривала вишитим рушником або хусткою. «Випускник» ніс той горщик до школи і врочисто ставив на стіл учителя. Той зазвичай брав рушник чи хустку собі як подарунок, а те, що в горщику, призначалося для всіх, хто був у класі. Після спільного споживання тієї каші (звідси і назва — однокашники) всі бігли на майдан, ставили горщик перевернутим на кілок і камінчиками по черзі цілилися, поки не розбивали його в друзки.

ГОРЩИК ДЛЯ ШКОЛЯРА

Відтак зрозумілою стає давня традиція в Данині купувати господинями в господарство зайвий горщик — «для школяра». Вона зберігалася тут до 60-х років минулого століття.

І тепер перед очима та незабутня картина: їде курною сільською вулицею валка чужих возів — може з три чи чотири. Вози високі, з багатьма дірками з двох боків, закладеними сіном. «Гаршкі! Гаршкі» — чуються з-за тину голосні вигуки одягнених у дивні кобеняки візників. «Горшки! Горшки!» — вторить цим вигукам дітвора, що біжить, босоніж за возами, зацікавлена новиною. Через кожні три-чотири двори вози зупиняються. Господині виходять із сусідніх хат вибирати крам з наперед відкладеними кількома рублями.

Мати підходить до воза зі мною, малим, і просить показати глечик для молока «від одної корови» та великий горщок «до борщу на всіх». Рука візника витягує то з одної дірки, то з іншої яскраво-коричневий посуд різних форм, розмірів і малюнків, стукає зігнутими пальцями сильніше по випуклій поверхні — так, щоб дзвенів. То значить, що без тріщини. Гарний!Прилитий зверху блискучою емаллю, пахне щойно випаленою глиною. Мати бере, що надумала раніше, а візник навздогін, посміхаючись: «А для шкаляра?». «О, так!» — добре відповідає, й не вагаючись, обирає той, що мені сподобався, — маленький горщик, вкритий рослинним орнаментом. За 50 копійок...

Валка повільно рухається далі — на Шатуру. Там вона зробить нічліг, щоб зранку вже в’їхати до Рівчака. Так за кілька днів вона добереться до найбільшого на Чернігівщині села — Макіївки...

Тепер, коли бачу десь на базарі васильківську, косівську чи опішнянську кераміку, шкодую за тим, що не зберіг до сьогодні ту дитячу реліквію «для шкаляра», в якому мати так нічого й не варила — тримала на згадку. Як шкодую й за тим, що знамениті колись гончарські осередки в селах Ріпкинського району, що на пограниччі з Білоруссю, нині вже не існують.

Тоді, в злиденні 60-ті, селяни ніжинських сіл чекали своєї черги, коли й на їхніх вулицях появиться валка «горщечників» аж з-за Чернігова, щоб прямо під двором придбати той нехитрий, але так потрібний у кожній хаті крам. Цікаво було розглядати сховані у заповнених нішах ті дивовижні ручні вироби з глини, вслухатися в незвичну для наших країв українсько-білоруську говірку візників, які, торгуючи крамом, жваво повідомляли данинцям зібрані за довгу дорогу новини краю.

Нашими селом валка з ріпкинською керамікою звично проїздила у серпні-вересні — від Спаса до Усікновення. Пізніше данинські чорноземні шляхи розквашувало від дощів та негоди аж до пори, поки те непроїзне місиво не замерзало від лютих чернігівських морозів.

***

Старі народні, або так звані козацькі, школи відіграли помітну роль у захисті й ствердженні національного елементу тогочасної української школи. Їхні вчителі самі були вихідцями з народу, вважалися кращими носіями і рідної мови, і народних звичаїв, що й прищеплювали своїм вихованцям. Вони не були залежними від різних урядових програм, залізної дисципліни та схоластики, що визначала характер російської церковноприходської школи.

Безальтернативна епоха саме такої школи — схоластичної, чужої за мовою і духом — неухильно наближалася до українських поселень від половини ХІХ століття. Проте в Данині появу такої школи затримало ініційоване й утримуване упродовж багатьох років місцевою громадою сільське народне училище.

Про нього — потрібна окрема розмова.

Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, с. Данина Ніжинського району Чернігівської області, ілюстрації надані автором
Газета: 
Рубрика: