Краса - це нескінченність, виражена у закінченій формі.
Фрідріх Вільгельм Шеллінг, німецький філософ

Межа терпіння

Панцерник «Потьомкін» — предтеча української революції?
18 червня, 2010 - 00:00
ЛЕЙТЕНАНТ ПЕТРО ШМІДТ (МАЛЮНОК З ОПОЗИЦІЙНОЇ ГАЗЕТИ 1906 р.) БУВ АКТИВІСТОМ ПІДПІЛЬНОГО УКРАЇНСЬКОГО ГУРТКА В СЕВАСТОПОЛІ
ПАМ’ЯТНИК ГЕРОЮ ПОВСТАННЯ НА ПАНЦЕРНИКУ «ПОТЬОМКІН» ГРИГОРІЮ ВАКУЛЕНЧУКУ

 Повстання моряків на броненосці «Потьомкін» (14) 27 червня 1905-го більшовицькі історики тривалий час коментували дуже тенденційно. На мою думку, цю історичну подію треба розглядати і аналізувати комплексно. Адже це повстання — найбільш яскравий вияв народного гніву, перший на Чорноморському флоті, але не поодинокий. Чорноморський же флот на той час за своїм складом був переважно українським. Повстання на панцернику «Потьомкін» почалося з вигуку Григорія Вакуленчука українською мовою: «Та доки ж ми будемо рабами?!» Це було повстання української стихії — за визначенням Івана Багряного, повстання кріпаків князя Потьомкіна, нащадків Самійла Кішки і всього українського Запорожжя. Воно розпочало, за визначенням Панаса Матюшенка, революційну «бурю на Чорному морі». Бо вже 2 липня 1905-го вибухнуло повстання на учбовому судні «Прут» під керівництвом українців Адаменка, Чорного, Захарченка, Бойка, Козуби. Незабаром сталося повстання на крейсері «Очаків», де одним із чильників був кондуктор Сергій Часник; на панцернику «Георгій Побідоносець» повстанням керували Дорофій Кошуба та Семен Дейнега... І цей перелік українців — лідерів повстань моряків на Чорному морі 1905-го року можна продовжувати. Чітко простежується певна система в цьому, своєрідна ланцюгова реакція гніву, відчувається організація, хоч не дуже досконала і не професійна, частіше ж — стихія революційної боротьби. І не випадково лейтенант Петро Шмідт (між іншим, активіст підпільного українського гуртка «Кобзар», що діяв тоді в Севастополі), один із керівників севастопольського збройного повстання 1905-го року, прийняв командування повсталим крейсером «Очаків» і проголосив себе командуючим Чорноморським флотом. Розстріляний царськими карателями на острові Березань 19 березня 1906-го, лейтенант Шмідт став національним героєм ще за життя. Та повернімося на борт повсталого «Потьомкіна», який під малиновим козацьким прапором одинадцять днів був острівцем свободи, плавучою козацькою республікою, вільною від російського царизму.

Так, ця видатна подія є невід’ємною складовою історії Російської імперії, і ніхто не заперечує її загальноімперське, загальнодержавне значення. Але відбувалося це повстання в Україні, більшість його учасників — українці, керівники його — теж українці, члени РУП (Революційної Української партії), то ж воно є передусім українським, хоч Україна тоді була частиною Російської імперії.

Отже, «Потьомкін» цілком можна назвати кораблем української революції на Чорному морі і предтечею не лише краху російської імперії, а й загальноукраїнської революції 1917—1918 років. Хоча саме під цим кутом зору за часів СРСР цю яскраву і трагічну сторінку української історії не розглядали, цьому повстанню більшовицькі ідеологи давали свою тенденційну однобоку оцінку. Так, воно наближало розвал Російської імперії, — але не лише це — воно водночас наближало і проголошення УНР, створення Української держави. І в цьому його загальноісторичне світове значення.

Я не буду перелічувати прізвища українців з «Потьомкіна» — Коваленко, Денисенко, Димченко, Мурзик, Костенко, Кузьменко, Коров’янський, Кулик, Різниченко, Пархоменко, Дорошенко, Шевченко, Осадчий... — їх кілька сотень (адже ж екіпаж цього панцерника становив майже 800 чоловік). Зупинимося лише на кількох — найбільш яскравих героях.

Григорій Вакуленчук, який народився 1877 року в селі Великі Коровинці на Житомирщині, загинув на самому початку повстання 14 червня 1905-го. Коли він очолив виступ матросів — його застрелив офіцер Гіляровський (після цього Гіляровського, командира корабля Голикова та ще кількох найбільш ненависних офіцерів матроси вбили й викинули за борт. Решту офіцерів на шлюпці висадили на берег і відпустили) — між іншим, в серпні 1917-ого один із цих офіцерів, яких повстанці пощадили, впізнав Панаса Матюшенка, після чого Панаса засудили до страти.

Убитого ж Григорія Вакуленчука наступного дня поховали в Одесі — його похорон переріс у багатотисячний траурний мітинг, з якого почалося повстання в місті. Повсталі моряки об’єдналися з повсталими одеситами і становили грізну силу. Про це повстання написано вже чимало, створено фільми, які стали світовою класикою, то ж з його перебігом в Одесі наші читачі більш-менш знайомі. Повсталих моряків на «Потьомкіні» очолив друг Вакуленчука 26-річний унтер-офіцер Панас Матюшенко, який став головою корабельної комісії, до якої повсталі обрали корабельного інженер-механіка Олександра Коваленка, єдиного офіцера, який приєднався до повсталих. І Олександр Коваленко, і Панас Матюшенко дружили з Гнатом Хоткевичем — видатним українським письменником і вченим. І ще — українським революціонером. Усі вони належали до Української революційної партії — РУП, їх об’єднувала українська національна ідея.

Панас Матюшенко народився 14 травня 1879-го в селі Дергачі на Харківщині, в родині шевця. З дитинства товаришував зі своїм односельцем Гнатом Хоткевичем, видатним українським письменником, вченим. Саме Гнат Хоткевич значною мірою впливав на формування його світогляду. Ось як згадував Гнат Хоткевич Панаса Матюшенка: «Пекучий український південь. Під повіткою холодок. Видно там збиту купу дитячих голів, що над чимось нахилились... Діти так уважно слухають. Певно, цікаве щось, і оченята повитріщали. А серед тих двох десятків очей... одні великі-великі, як дивляться, так аж страшно. Отой хлопець з великими очима і був Опанас Матюшенко, майбутній герой революції 1905 року. Один з керівників відомого повстання на царському броненосці «Потьомкін», що невмілою, невченою рукою, але глибоко й твердо вписав своє ім’я в історію революційного руху».

Так уважно слухали сільські хлопчаки учня Харківського реального училища Гната Хоткевича, який щойно прибув у Дергачі й читав їм цікаві книжки, а передусім поезію Тараса Шевченка. Через багато літ уже з Женеви писав Матюшенко Хоткевичу, що «перші зерна свободолюбності дістав із отої школи (в Дергачах)». Панас Матюшенко згадував під час останньої зустрічі з Гнатом Хоткевичем у Львові у червні 1907-го: «Того й Тараса Шевченка люблю більше будь-кого з вашого брата письменника... Він навчив мене ненавидіти все неробоче, нечесне й лукаве. І ти в цьому трохи винен, Гнате. Тоді, в Дергачах, ти посіяв у мою душу Шевченка на все життя». Тож не випадково «Кобзар» Т. Шевченка був улюбленою книжкою потьомкінців, його поезії поширювалися у вигляді «летючок» по всьому флоту. Твори Тараса Шевченка були своєрідним ідеологічним забезпеченням повсталих моряків. Це переконливо довів Василь Костенко у своєму ѓрунтовному дослідженні «Кобзар» на «Потемкине», надрукованому 1986 року в третьому випуску «Шевченківського збірника» (стор. 108—129). Як писав Панас Матюшенко «Я з ним, Шевченком, не розлучався і на «Потемкине», і в Румунії, і в Женеві. Скрізь».

Панас Матюшенко рано почав працювати, ще підлітком — спочатку в Харківському паровозному депо, вантажником в Одеському порту, потім кочегаром на цивільних суднах, побував у багатьох портах світу, тож на військову службу в Чорноморський флот був призваний 1900 року вже досвідченим моряком. Більшість з нас знає в загальних рисах перебіг повстання на «Потьомкіні», до якого згодом приєднався міноносець № 267 та панцерник «Георгій Побідоносець». Похід на Одесу від Тендри, похорон Григорія Вакуленчука, з Одеси — перехід до Криму і після невдалої спроби поповнити запаси пального (вугілля) — фактична поразка повстання, здача панцерника румунським властям у порту Констанца 25 червня 1905 р. Повсталі моряки зійшли на берег у статусі політичних емігрантів, більшість із них згодом емігрували в інші країни, ті ж, хто повернувся в Російську імперію, були репресовані царизмом. Перед здачею «Потьомкіна» Румунії Панас Матюшенко, виступаючи перед побратимами-повстанцями, заявив: «Боротьба не закінчена. Ми будемо готуватися до майбутніх боїв, повернемось на батьківщину і доб’ємо царизм». А він був людиною, у якої слова не розходилися з ділом. З Констанци він переїхав до Бухаресту, де в будинку колишнього народовольця-емігранта Земфіра Арборе за кілька днів, до 30 червня, написав спогади під назвою «Матроси Чорного моря. Правда про «Потьомкін». (Того ж року вони були видані в Женеві окремою брошурою).

Згодом донька Земфіра Арборе згадувала: «Я пригадала давно минулі дні, коли, ховаючись у нашому саду (в Бухаресті), справжній український селянин, моряк-революціонер — Панас Матюшенко — голосно читав по-українськи вірші Тараса Шевченка і награвав на бандурі українські пісні». (Між іншим, бандура була з ним завжди, і на «Потьомкіні», грати на ній його навчив Гнат Хоткевич). Після Бухаресту Панас Матюшенко разом із Олександром Коваленком подався в Швейцарію, до Женеви, потім — Франція, Англія, Лондон, зрештою — влітку 1906-го — опиняється в США. Тут він познайомився з Максимом Горьким, який сприяв виданню його брошури «Матроси Чорного моря» в Америці. Та революційна боротьба кличе його, він тужить за Україною, мріє про її визволення. 1907 року Панас Матюшенко прибув у Париж, а в червні 1907 року, попри умовляння його друга Гната Хоткевича залишитися в еміграції, нелегально повертається в Україну. Його заарештували в серпні 1907 року в Миколаєві й під посиленою охороною відправили з Одеси в Севастополь. Слідство з очними ставками, військовий суд. Серед багатьох звинувачень, висунутих Матюшенку, фігурували на суді й написані ним в еміграції та надіслані звідти в Севастополь два документи — «Звернення до офіцерів армії і флоту» та «Звернення до гнобителів народу». Суд засудив Панаса Матюшенка до страти. Він відмовився від захисників, всю вину за повстання на «Потьомкіні» взяв на себе, нікого не видав, таким чином врятував багатьох своїх побратимів; і прохання про помилування не подавав.

Панаса Матюшенка повісили вранці 20 жовтня 1907-го. Останніми його словами були: «Прощайте, товариші. Гину за правду з гордістю, як належить революціонеру. А ви, боягузи, вішайте, але настане час, і вас перевішають на ліхтарних стовпах».

Та розповідь про повстання на «Потьомкіні» була б неповною без розповіді про Олександра Коваленка — єдиного офіцера, який приєднався до повсталих матросів і став одним із керівників цього героїчного чину. За часів СРСР годі було шукати про нього бодай згадку в енциклопедіях чи підручниках історії. Тепер зрозуміло чому — знаю це з власного досвіду. Ще 24 червня 1970-го я надрукував у Сумській обласній газеті «Ленінська правда» свою статтю «Потьомкінець з Ромен» — про Олександра Коваленка. Я, на той час юний науковець Роменського краєзнавчого музею, «розкопав» інформацію про нього і поспішив поділитися нею з читачами газети. Та моя стаття спричинила великий скандал — як виявилось, цей Олександр Коваленко був, за тогочасним визначенням, «українським буржуазним націоналістом», одним із помітних діячів часів УНР.

З часом вдалося зібрати про нього більш докладну інформацію. Отже, Олександр Петрович Коваленко народився 1875 року в місті Ромен, що на Сумщині. З 1887 по 1894 рік навчався в Роменському реальному училищі, там же закінчив додатковий клас. Між іншим, вчився разом із такими всесвітньо відомими вченими, як Степан Тимошенко і Абрам Йоффе (теж роменцями). 1896 року вступає до Харківського технологічного інституту. Тут він подружився з Гнатом Хоткевичем, котрий керував підпільним студентським гуртком, до якого вступив і Олександр Коваленко, — цей гурток невдовзі став Українською студентською громадою, заснованою Д. Антоновичем. Саме тоді Олександр Коваленко розпочав свою революційну діяльність. 1899 року в Харківському технологічному інституті відбулися великі студентські заворушення, керівниками і організаторами яких були О. Коваленко і Г. Хоткевич. Про масштаби цих заворушень може свідчити той факт, що за це з інституту виключили майже 300 студентів — серед них, зрозуміло, були О. Коваленко і Г. Хоткевич. Їм та іншим заборонили проживати в Харкові. І лише через рік вони були поновлені в інституті. 1900 року О. Коваленко, разом з Г. Хоткевичем, Д. Антоновичем, М. Русовим, Ю. Колладом та Л. Мацієвичем, стає засновником Революційної Української партії (РУП), статут якої написав основоположник українського націоналізму М. Міхновський. РУП стала першою українською націоналістичною партією. Між іншим, Левко Мацієвич, видатний український авіатор, підводник і винахідник, друг О. Коваленка і П. Шмідта, теж був виключений з інституту і висланий до Севастополя, де став активістом українського національного руху. Тоді, в Севастополі, крім українського підпільного гуртка «Кобзар», РУП, «Союзу офіцерів — друзів народу», яким керував лейтенант Шмідт, в народному Домі Севастополя легально діяв самодіяльний театр із українським репертуаром, створений Мацієвичем і Коваленком, проводилися вечори пам’яті Тараса Шевченка. 1903 року Олександр Коваленко одержує диплом інженера-технолога і стає морським офіцером. І саме тут, на «Потьомкіні», у Севастополі, доля знову звела Олександра Коваленка зі своїм харківським другом Панасом Матюшенком, який служив на броненосці. Ця юнацька дружба переросла тут в бойове побратимство, гартоване у вогні повстання червня 1905-го.

Олександру Коваленку «суднова комісія» повстанців доручала відповідальні завдання. Ось один лише приклад. Коли серед команди броненосця «Георгій Побідоносець» (який теж приєднався до повсталого «Потьомкіна») виникли незгоди й ускладнення, то П. Матюшенко послав туди як представника комісії, для нормалізації становища, О. Коваленка. Той не розгубився, а діяв оперативно, активно. У своїй полум’яній промові перед командою, звертаючись до матросів, О. Коваленко сказав: «Я бачив багато неправди і вирішив приєднатися до вас, товариші. Ми тепер брати не тільки по крові, а й по духу, стоїмо за одне і вимагатимемо свого, і доб’ємося того, що потрібно не тільки нам, а й нашим дітям та внукам...» І, закінчуючи виступ, вигукнув: «Хай живе свобода!»

Після поразки повстання О. Коваленко разом з іншими «потьомкінцями» покинув свій корабель в Констанці і, вже як політемігрант, разом з П. Матюшенком через деякий час із Румунії виїхав до Швейцарії в Женеву. Там їх шляхи розійшлися. Як пише Володимир Корнелюк в «Історичному календарі» за 2000 рік, О. Коваленко перші роки еміграції перебував у Женеві, потім перебрався до Парижа, де десять років працював заступником директора російської середньої школи, а також викладав у старших класах математику і фізику. Одночасно він не полишав революційної діяльності. На еміграції Коваленко написав спогади про революційні події на панцернику «Потьомкін», які вийшли у 1906 році в «Літературно-науковому віснику» у Львові. У 1915—1916 рр. редагував у Лозанні двотижневик «L-Ukraine» французькою мовою. Повернувшись після революційних подій 1917 року в Київ, О. Коваленко обіймав посаду директора департаменту морської освіти в Морському міністерстві УНР.

З 1919 року О. Коваленко на службі в Українській дипломатичній місії. Спочатку в Женеві, а потім у Парижі обіймав посаду 1-го секретаря Української дипломатичної місії (консула УНР). 1920 року брав участь в асамблеї Ліги націй як секретар української делегації. 1922 року, коли українські емігранти створили в м. Подєбради (Чехія) Українську господарську академію (УГА), О. Коваленка запросили викладати теоретичну та прикладну механіку, згадавши його високу кваліфікацію інженера. Незабаром він керував кафедрою, а потім став деканом інженерного факультету, викладав аналітичну геометрію, останніми роками — математику та опір матеріалів. У 1926 році познайомився з видатним українським церковним та громадсько-політичним діячем Андрієм Шептицьким під час його відвідин академії.

О. Коваленко був помітним у Європі вченим. У перші роки в УГА бракувало підручників українською мовою. Своєю наполегливою працею він створив ряд підручників для вищої школи: «Приложення диференціального рахування» (1923), «Курс аналітичної геометрії в просторі та теоретична механіка» (1924), «Прикладна механіка» (1925). Пізніше, у 1936 році, Коваленко видав підручник «Основи вищої математики», а в 1940 р. для заочного навчання в Українському технічно-господарському інституті склав курсові програми для середньо-шкільного вивчення алгебри та геометрії. 1939 року вийшла його збірка спогадів «З минулого», яка для дослідників української історії має неабияку цінність. Колишній потьомкінець, почесний доктор УТГІ, професор-інженер, О. Коваленко прожив довге й цікаве життя. Помер 1963 року і похований у Женеві. Він був одним із творців історії та борцем за незалежність України, за її волю.

Тож вважаю за потрібне повторити фразу, яку надрукував ще 1970 року в «Ленінській правді» вже в Українській державі — вона актуальна і нині: «Було б дуже добре, якби Роменська міська Рада назвала одну з вулиць іменем Олександра Коваленка». Бо повстання на панцернику «Потьомкін» було все-таки передусім і українським, предтечею української революції — це переконливо доводить і О. Коваленко у своїх спогадах. Це було повстання українського козацького духу і національного самоусвідомлення.

Тож не випадково чимало колишніх «потьомкінців» — учасників повстання 1905-ого року стали активними борцями за українську державність під час революції 1917-го і громадянської війни, героями українського повстанського руху 1920—1930-х років проти більшовиків, як, наприклад, один із повстанських командирів у Холодному Яру на Черкащині, колишній «потьомкінець» Семен Гризло.

Після здачі «Потьомкіна» румунським властям частина учасників повстання емігрувала в різні країни світу. Ті ж, хто повернувся в Російську імперію, були репресовані, страчені, засуджені до багатолітнього ув’язнення, каторги. Сам же корабель восени 1905 р. Румунія повернула Росії, де його перейменували в «Святий Пантелеймон», і він під цим іменем був у складі Російського флоту ще понад 10 років. У квітні 1917-го йому повернули попереднє ім’я, але вже в травні 1917-го його назвали «Борець за свободу». Він загинув у громадянській війні в квітні 1919-го...

Так, повстання на панцернику «Потьомкін» було однією з найяскравіших подій революції 1905 року в Російській імперії, можна сказати, її апофеозом. Але, якщо врахувати, що Чорноморський флот складався переважно з українців, то воно мало й чітко виражений національно-визвольний характер, стало виявом суто українського козацького волелюбного менталітету. Адже ж тоді, коли Чорне море охопив революційний шторм, на Балтійському флоті панував, можна сказати, штиль, там не було помітних політичних заворушень чи повстань, якщо не рахувати подій на крейсері «Світлана», але й там їх очолив українець (так само, як і Кронштадтське антибільшовицьке повстання 1921 року очолив матрос родом з Полтавщини Петриченко). Відносний спокій на Балтійському флоті Російської імперії можна пояснити хіба що тим, що там служили переважно великороси, традиційно вірні своєму «царю и отечеству», тобто були монархістами, на відміну від українців з їх волелюбно-козацьким менталітетом. У цьому принципова різниця національних характерів, а звідси — відмінності історичного процесу й різні дороги з минулого в майбутнє.

Цього місяця виповниться 105 років від дня повстання на панцернику «Потьомкін». Варто було б відзначити цю дату на державному рівні. Адже ж це славна сторінка української історії.

Фото з книги «ХХ век. Энциклопедия истории» Москва, 1996 р.

Данило КУЛИНЯК, радіожурналіст
Газета: 
Рубрика: