Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

Михайло Драй-Хмара та українська національна ідея

До 120-річчя від дня народження
2 жовтня, 2009 - 00:00
МИХАЙЛО ДРАЙ-ХМАРА. МОЛОДІ РОКИ

Ім’я М.О.Драй-Хмари передусім асоціюється з гроном неокласиків, тобто з групою київських поетів, які розвивали в українській літературі 20-х років ХХ ст. класичні форми художнього мислення. До цієї групи, як правило, зараховують, окрім М.Драй-Хмари, М.Зерова, О.Бургардта, М.Рильського та П.Филиповича. За уявленнями тогочасної критики, неокласиків приваблювали не сучасні, а віддалені часи — часи античності чи французького «парнасизму». За справедливим твердженням М.Наєнка, звернення до віддалених часів було, скоріше, поетичною грою, хоча й із натяком на серйозність. У М.Зерова, за дослідником, «віддаленою» в його творчості сприймається тільки форма, а зміст її цілком сучасний...» Нам видається прийнятною інша теза вченого, що «поезія неокласиків — це поезія пристрасного, цілковитого неприйняття прийшлої радянської влади, яка становить загрозу для людини й світу загалом».

Одним із виявів неприйняття неокласиками сучасної діяльності є прийом інакомовлення, ця найвиразніша ознака їхньої художньої поетики. Слушно зауважує І.Дзюба, що «прочитання поетичного інакомовлення в політично небажаному, небезпечному для поета сенсі... перетворює критику на донощицтво». Саме це й трапилося з М.Драй-Хмарою, зокрема з його сонетом «Лебеді». За свідченням доньки поета Оксани Ашер, «Лебеді» написані під впливом сонета французького поета-символіста Стефана Малларме («О лебедю, згадай, ти був і є один / прекрасний, та дарма змагатися в пустині...») Його опублікував, як відомо, Микола Хвильовий у грудневій книжці «Літературного ярмарку» 1928 року. Сонет відтворював ту тяжку моральну й творчу атмосферу, в якій змушені були жити друзі-неокласики, закликав до мужності, віри у свій естетичний ідеал. Символіку сонета недруги неокласиків витлумачили в політичному сенсі: як опозиційність М.Драй-Хмари до радянської влади і як його заклик до побратимів-неокласиків бути мужніми в цьому протистоянні. У псевдопоказі одного з неокласиків П.Филиповича зафіксована саме така позиція НКВС, найвищого карального органу тих часів: «Драй-Хмара нам всем был хорошо известен как украинский националист и своими литературными националистическими работами (стихи и историко-литературные статьи) занял довольно видное место в националистических кругах. Характерным моментом в его деятельности является то, что Драй-Хмара в одном своем произведении «Лебеди» ( Вид. ред.) призывал писателей-националистов не сдавать своих позиций. Когда пролетарская критика вскрыла к.-р. [контр-революционную] сущность этого замаскированного символикой стихотворения, Драй-Хмара напечатал в газете «Пролетарская правда»... фальшивые пояснения этого стихотворения». Показовий рівень грамотності працівників НКВС та мовний стиль взагалі, що й виказує «правдивість» зізнань Филиповича. Подібне знаходимо й у «заяві» від 19/І 1936 р. підсудного М.Драй-Хмари помічнику начальника особливого відділу Самойлову. Літературну діяльність неокласиків він називає «националистической», а неокласицизм пов’язує з націоналізмом, з яким він рішуче «порвав». Впізнаємо технологію допитів 30-х років! Там же нібито М.Драй-Хмара дає визначення націоналізму: «Между мной и социальной революцией долгое время стоял национализм, который я ошибочно понимал как служение своему народу». Фарс цих та подібних заяв очевидний. Не могла людина (поет М.Драй-Хмара) відмовлятися від того, що становить його суть як громадянина, члена української спільноти.

Українська національна ідея була домінуючою у життєтворчості М.Драй-Хмари. Національне в ній поєднується із загальнолюдським при певній наявності соціально-гуманістичного стержня. За свідченням О.Ашер, справжнім українцем відчув себе М.Драй-Хмара в 1915 — 1917 роках у Петрограді, де він студіював славістику в Петроградському університеті в статусі професорського стипендіата. Своїй дружині Ніні Петрівні зізнався, що у російському північному місті він відчув себе українцем і що, ставши на цей шлях, скорше помре, ніж зійде з нього (Вид. моє. — Є.С.). Обіцянка виявилася фатальною, доказом чого є передчасна смерть на засланні на Колимі («у кам’яному мішку») 19 січня 1939 року.

Українізація поета проявилася у зміні прізвища: з Михайла Драя він став Драй-Хмарою, прізвище Драй чомусь звучало у Петрограді як німецьке. У Петрограді він брав участь в об’єднанні студентів-українців, ходив на лекції з української історії, там викладав українською мовою брат Михайла Грушевського Олександр Грушевський. «Батько почав по-новому думати й жити», — зазначає О.Ашер. У травні 1917 року він повертається на Україну в Київ, щоб узяти активну участь у національному відродженні свого народу. Упродовж 1918 — 1923 років працює в Кам’янець-Подільському державному університеті спочатку приват-доцентом, згодом професором кафедри загального слов’янознавства. У протоколі допиту він «охарактеризував» свою діяльність в ньому як контрреволюційну, а свій світогляд як націоналістичний: «В 1918 — 1923 гг. я находился в составе профессуры Каменец-Подольського университета, где не националистов не было» (Вид. моє. — Є.С.). А Кам’янець-Подільський університет називає твердинею націоналізму і базою для виховання студентів у яскраво вираженому націоналістичному напрямі. Отже, по суті, влучно й справедливо!

Перша видана поетична збірка поета «Проростень» (1926) увібрала в себе поезії, написані впродовж 1919 — 1926 років. Вони певною мірою відбивають еволюцію поглядів поета-неокласика: від явного відсторонення від дійсності до щирого прагнення пройнятися пафосом нового дня — індустріальної, соціалістичної України. Бажання влитися в новий день звучить у поезіях «М.Хвильовому. Лани як хустка в басамани» (1923), «На Хортиці» (1930), «Місто майбутнього» (1930), «Донбас» (1930) тощо. Тому органічною видається поява в нових поезіях виробничої лексики (і це в неокласика-естета): «електричний вік», «Дніпрельстан», «здіймаються заводи», «залізнокрилі мрії», «залізні смуги», «стовпи димарів» тощо. Мотив майбутнього, однак, починаючи з 1930 року позначений певною тривогою та застереженням («Місто майбутнього», «Кошмар»). Тому й не виходили в нього, як у більшості його сучасників, гімни на честь нібито здійсненого соціалістичного ідеалу. Зате щирістю й задушевністю пройняті його поезії патріотичного настрою. Це передусім поезії, присвячені Україні, без якої поет не уявляє собі подальшого життя ( «Потім побачив: без неї умру» («Долі своєї я не кляну») і яку полюбив «всю — до дна» («Я полюбив тебе на п’яту, / голодну весну...»)

Ряд поезій становлять рефлексії, викликані спогадами про рідні місця, про часи дитинства («Черкаси»), про пам’ятні поїздки по Україні («На могилі Руданського», «На Хортиці», «Чернігів»). Окремо можна виділити сонет «Кам’янець» та поезію «Зимова казка (Ранішній Київ з мого вікна)». В обох присутній виразний підтекст. У першому — тривожний настрій передається через асоціації (жахи середньовіччя з кров’ю, загравами пожеж і заграви минулих / і майбутніх пожеж). Сонет написано у 1930 році. За І.Дзюбою, у 1930-х роках «заходимо вже на інше». У «Зимовій казці» (1935р.) звучать образи вогню, схованого під льодом пульсуючих артерій, які явно могли прочитуватися як пророцтва щодо майбутнього. Промовистим є й образ вогню у сонеті «Чудо» (1930р.): «зайнявсь Поділ. Огонь, огонь, огонь...»

Зворушливою є поетова пам’ять про Поділля як батьківщину Кармелюка («Прощання з Поділлям»), край урожайних нив («Мені сниться: я знов в Поділах»), край письменника А.Свидницького («Круті») і як феномен природи — Кам’янець («Кам’янець»). У названих поезіях важливе смислове навантаження несуть образи-символи (сонця, ніж Кармелюка, гаряча земля, біленька церківця, хати). Поет ідентифікує себе як любитель українських старожитностей, одвічних українських святинь. Його почуття сумовиті, прощальні. Він виразними штрихами змальовує занепад села, його зникнення взагалі (чом не пророча інтуїція?):

«А де ж стріхи кострубаті? —
Скрізь кучергани намело,
і ні однісінької хати —
неначе згинуло село»

(«В село», 1925р.)

Поетова душа стривожена великими стражданнями, які випали на долю українського народу. Так вплітається в його поезію тема трагічних наслідків революції. У вірші «Над озером рідкий туман» (1926 —1927 рр.) ця тема розкривається через образи «шибениці чорної», «трупів», «гнилого чердака»:

«Нудьга морозна і стара,
Немов історія Вкраїни,
Смоктала серце... То мара,
То — демон сивої руїни»

Подібне зустрічаємо в поезіях «І кожен день кудись в трамваї» (1926), «Симфонія» (1934), «Іспанська балада» (1934). Не випадково, з цього погляду, виникає в М.Драй-Хмари образ Утопії («Томас Мор», 1935р.) як образ оманливості та неминучості розчарувань. Цей настрій був властивий і самому поетові («Кошмар», 1930р.): «Я мчуся в безодню, у геєну, / де небуття, де темний хаос спить. / Я бачу вічну темряву страшенну...» Грізним застереженням сучасним можновладцям могли бути виписані «пишучою рукою великоогненною» слова «мене, текел, фарес». Так біблійні вирази підсилювали ідейну тональність твору. Гірким смутком віє від поетового одкровення: «не в нас цвітуть великі душі, / не наш борець Махатма Ганді».

Ідейно вмотивованим і художньо привабливим є насичення поезій збірки «Проростень» грою питомо українських (державницьких) кольорів — кольорів «золота» і «блакиті». Це теж була одна з характеристичних ознак поетичного стилю неокласиків. За влучним спостереженням М.Наєнка, це майстерно проявилося в М.Зерова, який кольорами «золота» й «блакиті» ратував за національне відродження України, визначав свою національну ідентичність. У стильовій палітрі М.Драй-Хмари синьо-жовті кольори займають значне місце, вони не поодинокі: «злотокоса осінь», «синій обрій», «блакить весняна», «хай блакитніє новий день», «синьо-золоті грімниці», «жовто-жарні заграви горять, голубе кипить вино», «копи злотомитрі», «мій човен у блакитнім крузі, зітхає золоте весло», «сині береги й золота гондола» та багато подібного.

Про генетичний, а не набутий патріотизм поета, його залюбленість у «росяні поля» (І.Дзюба) рідної України виразно промовляє пейзажна лірика поета художньо-виражальними засобами. Маємо ідеальне поєднання зорових і слухових образів, гру алітерацій та інтонацій, народнопісенні ритми. Це поезії «Ой, колом сонце догори!» (1922), «Ласкавий серпень. П’яне сонце» (1926), «Здрастуй, липню кучерявий!» (1926), «Прийшло на рано...» (1926), «Накинув вечір голубу намітку» (1927), «Лист до Оксани» (1934) та ін. Прикладом поетового замилування рідною природою може бути уривок, який створює чудову симфонію звуків і фарб:

«Ну, а чому б не написать тобі
про виноград, що спіє на городі,
до сонечка простягуючи грона,
мов пальчики дитячі на молитві?
Про ваш садок, де яблука і груші
вже налились солодким винним соком?
про вулики, де бджілки золоті
бринять, гудуть, пахучий мед на лапках
приносячи з гречок молочно-білих?»

(«Лист до Оксани»)

Чи ж не апофеозом краси природи можна кваліфікувати цитовані слова? Поклоніння красі, замилування нею, «прекрасна пластика», такі властиві неокласикам і наявні в М.Драй-Хмари, виказують риси поетики особливої школи. Сучасний дослідник називає її одним із варіантів ренесансного модернізму з властивими йому ознаками: інакомовлення, досконалість художньої форми, використання підтекстів тощо.

Справжнім «пристрасним монологом любові до України» назвав І.Дзюба поему М.Драй-Хмари «Поворот» (1922 — 1927 рр.). Поет не подав її до друку, вважаючи її «надто абстрактною й мінорною». Сьогодні легко прочитується її «абстрактність» і «мінорність». Типове для неокласиків неприйняття радянської дійсності проявилося тут на повну силу прийомом підтексту (інакомовлення). У творі постають жахливі картини пореволюційної катастрофи українського буття:

«Неначе море половіє:
стоять нескошені жита,
порожнім маючи колоссям,
і ждуть женців, —
а їх
нема.
Безлюдно тут:
ні хутора,
ні деревця: —
Степи,
степи
без краю»

Для ліричного поета земля — це рідна мати, він, «Геїн син», падає «в обійми рідної землі» і цілує «в нестямі її гаряче чорне лоно». Має місце в поемі тема Голоду, вірніше Голодомору. Відтворення жахливих картин сільського горя аж до картин канібалізму — чи не найсильніше місце в поемі. На запитання оповідача селяни розповідають йому історію гори Страшної. Така назва відповідає тій події, яка сталася в селі. Напівбожевільна жінка Соломія вбила своїх дітей і стала їсти їх... За це їй страшну придумали кару: примусили викопати собі яму і лягти в неї живцем. Біблійна картина розп’яття Христа на Голгофі (варта на гробі Соломії, її відмова дати «стратениці» води тощо), введена в сюжет твору, настільки прозора, що втрачає свій інакомовленнєвий аспект і підсилює ідейний смисл твору — осудження винуватців (зрозуміло, кого) руйнування села, хаосу післяреволюційної доби. Складовою проблематики твору є й національне питання. Селяни признаються оповідачеві, що самі винні у спричиненій Руїні: «Лежавши на печі, / держави не збудуєш...» Низька національна свідомість і була причиною поразки національно-визвольних змагань періоду УНР. Біль минулих утрат підсилюється образом уявного козака, який болісно запитує: «Скажи мені: за що, / за що мене убили?» Поема завершується оптимістичним акордом: селяни вірять, що настануть «кращі дні», адже «кров пролилася недаремно — вона розбудить нам свідомість». Ніби на підтвердження цих слів автор подає імпресіоністичну за тональністю картину пейзажу, в якій надзвичайно промовистими є образи «золотих човнів», що зникали у «сизо-голубім затоні», а над усім (степом, що прокидався, небом, що світило «в високостях») сходить, «неначе золота діжа», сонце. Метафоричність письма явно характеризує поета не як аполітичного громадянина, а як митця, заангажованого на державне, проукраїнське мислення й самоствердження. Вражаючими є поетичні візії поета:

«Я вмру,
а те, у що я вірю,
залишиться
і житиме без мене —
напевно житиме!..»

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»

Євгенія СОХАЦЬКА, Кам’янець-Подільський національний університет ім. Івана Огієнка
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ