Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

Микола Зеров: три літа в Златополі

25 жовтня, 2002 - 00:00

У старі часи Златопіль славився своїми ярмарками, на які з’їжджалися базарувальники з усієї округи. Але славився й чоловічою гімназією, відкритою ще в 1868 році на базі повітового дворянського училища, яке було засноване князем Лопухіним, місцевим меценатом. У 1900 р. тут екстерном складав випускні іспити Володимир Винниченко. Саме тут здобував освіту Борис Лятошинський, майбутній композитор. Сюди привезли батьки навчатися Павла Филиповича (у 20-х роках він стане відомим як поет-неокласик і професор Київського університету)... А в серпні 1914 року до Златопільської гімназії приїхав викладати латинь та історію Микола Зеров, теж у недалекому майбутньому неокласик і професор.

Про перший день своєї появи в Златополі Зеров через 16 років напише у сонеті, рядки якого «реставрували» ті передчуття й сумніви, які супроводжували 24-літнього випускника історико-філологічного факультету Київського університету того дня, коли він мав стати викладачем гімназії:




«З білявих хмар,
із шовкових запон
Дивився місяць на стерню
і поле;
Низами мла стелила
довгі поли
І сяяв церкви вирізний
картон.
Степ розповзавсь,
без міри й перепон,
Над ним склеплялось небо
білочоле,
Мотались дзвоники,
і Гуляйполе
У діл спускалось,
оповите в сон.
Я думав: «Степе! За твоїм
порогом
Що за добридень, дасть
моїм тривогам?
Понура пустка? Темнота
гірка?
Чи буде день і світла
бистрі скалки
Заграють синім усміхом
ставка
На жовтім дні западистої
балки?»

А й справді: що чекало молодого Зерова в Златополі? Радість і душевна втіха? Чи, може, розчарування й тривоги? Один із київських однокашників, Миколи юрист Олександр Гольденвейзер, якось написав йому: «Итак, Вы педагог! Простите, но с трудом представляю себе Вашу ироническую физиономию на учительской кафедре... Вот Шульгин (Олександр Шульгин, ще один однокласник Зерова, в часи Української Народної Республіки — міністр закордонних справ. — В.П. ) — другое дело... Ваше психологическое лицо никак не укладывается у меня в образ гимназического учителя...»

Проте Гольденвейзер помилявся. Ті, хто бачив Миколу Костьовича у гімназійному класі (як, наприклад, брат Павла Филиповича – Олександр), згадували, що «його лекції завжди слухалися з інтересом. На лекціях він умів подати сухий історичний матеріал у живій і цікавій формі, інколи вдаючись до особистих споминів. Виклад його відзначався ясністю, легкістю, струнким пов’язанням думок». Невисокий на зріст, світлоокий, з білявим волоссям і рум’янцем на щоках, він отримав від гімназисток кумедне прізвисько — «Пупсик». Коли влаштовувалися спортивні змагання, вчитель латини й історії Зеров виходив на бігову доріжку разом із старшими гімназистами...

Був він неабияк начитаним, мав дивовижну пам’ять. Більшість часу проводив у гімназії, серед учнів. Утім, були й вечірні чергування на вулицях Златополя. Замість суботніх балів, на яких господарі раніше приймали учениць із сусідньої жіночої гімназії, — концерти для поранених бійців, благодійні заходи зі збором коштів у різноманітні фонди, що створювалися для потреб фронту... Не забуваймо: 1914 рік, Перша світова війна...

Миколу Зерова теж могли мобілізувати для проходження «дійсної служби»: у себе вдома, у Кролевці на Сумщині, він стояв на обліку як «ратник ополчення I розряду». Але — минулося. Вечорами в будинку на Дворянській, 41 Зеров переносився уявою в світ давньої поезії. Перекладав карбовані рядки улюблених римлян, французьких поетів-парнасців... У Златопільській гімназії працювали три творчих гуртки. Поети-початківці навіть видавали збірник «На путях к искусству» (в одному з його випусків Зеров помістив свій російський переклад вірша Леконт де Ліля «Антична медаль»). Через кілька років, у 1920 році, в Києві вийде «Антологія римської поезії» у перекладах М.Зерова. Початки її пов’язані з годинами натхнення на Дворянській...

Про златопільські роки Миколи Зерова дослідники, як правило, пишуть як про «периферійне небуття», серед якого він, мов байронівський герой, страждав і зітхав за Києвом. Зітхав, звичайно. «От культурного мира стеной Отделила нас топкая грязь...» — написав він в одному з віршів 1915 року. Втім, не все було так однозначно. Мені в цьому зв’язку згадуються слова кирило-мефодіївця О.Тулуба, написані ним у середині ХIХ ст.: «Благородні златопільці люблять освіту... Розумове і моральне життя в Златополі може витримати суперництво не тільки з другорядними містами Росії, але навіть із такими, як Київ». Не більше й не менше! А вже на початку ХХ століття чомусь саме до Златопільської гімназії віддавали своїх дітей батьки, які мали можливість вибирати навчальний заклад за критерієм престижності. Ті ж таки Филиповичі — чим не приклад?

«Периферійному небуттю» Миколи Зерова додавали життєрадісних барв його молодість і ті романтичні історії, які її завжди супроводжують. На початку 90-х на Русанівці ще жила майже 90-літня Віра Трохимівна Ромасюкова, донька інспектора, який працював разом із Зеровим. Як дорогу реліквію часів своєї молодості показувала вона мені зошит, списаний акуратним зеровським почерком, а в ньому — і вірш, присвячений їй, Вірі Ромасюковій! «Він був тоді якийсь самотній, тому, можливо, й горнувся до нашої сім’ї. У нас все-таки тримався український дух, а він був щирим українцем...»

У зошиті, який зберегла Віра Трохимівна, переважають інтимні вірші. В них проглядається цільний любовний сюжет. Жінка в цих віршах — із печаттю скорботи на чолі, з вечоровою тінню якоїсь драми, викликаної, можливо, ранньою хворобою, що гасить дух. Частина віршів друкувалася ще за життя М.Зерова, а деякі побачили світ тільки в 1992 році. Найчастіше вони датовані 1917—1918 роками. Мінор любовного переживання у них пов’язаний зі спогадами. «И вот три года полон вами...» — це написано у 1918 роцi... Значить, сам любовний сюжет відноситься до 1915 року, коли Зеров ще тільки дебютував у ролі викладача гімназії. О.Филипович згадував, що саме в ту пору М.Зеров приятелював із викладачкою французької мови Валерією Арсенівною. Взимку їх обох та ще викладача історії Антона Антоновича Приходька часом бачили разом на льоду великого ставу на околиці Златополя — Микола Костьович був завзятим ковзанярем! Про «попівну з Волині», яка викладала в гімназії французьку, написав у своїй «Болотяній Лукрозі» й Віктор Петров, згадавши, що якогось літа Зеров навіть їздив із Валерією Арсенівною у гості до її батьків на Волинь...

У зеровському зошиті Віри Трохимівни Ромасюкової я читав інтимні вірші, сповнені прощального мінору. Можливо, їх адресаткою якраз і була викладачка французької, чиї білі руки, злітаючи над клавішами рояля, заворожували поета?

А тим часом прийшов 1917 рік. Уже позаду лютий, аже в кімнатках Педагогічного музею збирається Центральна Рада, уже пролунав над Софією золотий гомін молодої Української держави. «Що чекало б Зерова, викладача латини в гімназії глухого містечка, відкритого для всіх вітрів світу, якщо б не трапилася революція?» — риторично запитував В.Петров. Тиха провінційна кар’єра з підвищенням по службі й надбавками до платні? Втеча від дійсності, умовно кажучи, — «на Таїті» (подібно до Гогена, який кинув Париж, щоб навіки поселитися на самотньому острові в Тихому океані)?

Ні, Микола Зеров обрав «третій шлях», пов’язаний із доланням самого себе, розривом із заданими обставинами. В.Петров, який одного разу побував у Златополі і запам’ятав кімнатку на Дворянській із фікусом біля вікна, вважав, що в «скитському степу» Зеров опинився «за бортом життя». Є якась таємниця у словах автора «Болотяної Лукрози» про Миколу Зерова, який у 1917 році «повстає проти себе, рве з дійсністю, руйнує цілковито (!— В.П. ) дійсність назовні, щоби ствердити єдину й виключну, абсолютну дійсність свого ізольованого «я». Шлях у хворобу, шлях нервового потрясіння, абсолютної свободи суб’єктивного. Я вже згадував: таке було. Була нервова хвороба, лікування у водолікарнях...»

Що то було за потрясіння, пережите Миколою Костьовичем Зеровим у Златополі? Чи пов’язане воно якось із суто сердечними справами? Чи, може, йшлося про ЗЛАМ ДОЛІ, вибір шляху, болісне, внутрішньо конфліктне усвідомлення необхідності рішучого повороту в житті, без якого неможливою ставала реалізація себе як особистості, митця, вченого? Златопіль Микола Зеров покинув раптово, невдовзі після початку нового навчального року. Була осінь 1917року...

Його чекав Київ. Україні були потрібні інтелігенти. Зеров їхав назустріч долі, назустріч своїм тріумфам і випробуванням. Він ще не знав, що дорога його буде хресною: рівно через 20 років Миколу Зерова, соловецького в’язня, капітан НКВС Матвеєв розстріляє в урочищі Сандормох разом із ще 1110 приреченими, яких проковтне жорстокий молох революції...

Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво–Могилянська академія»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments