Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

Мир вам!

Шолом-Алейхем і Україна
28 липня, 2000 - 00:00

2 березня 1859 року в старовинному українському містечку
Переяславі на Київщині в родині крамаря Нохума Рабиновича народився син.
Назвали його Соломоном (Шоломом). Веселого та непосидючого хлопчика чекала
незвичайна доля. Йому судилося стати класиком єврейської і світової літератури
й увічнити не своє прізвище, а безпомилково обраний літературний псевдонім
(серед десятків інших) — Шолом-Алейхем. Мир вам! — ось як перекладається
це з єврейської. Саме таким був погляд великого письменника на світ.

Мабуть, немає людини або народу, які б не відповіли на
це щире та добре побажання, що йде з глибини самого серця. Починаєш розуміти,
що творчість письменника належить не лише його народові! Це — надбання
всього людства, свідченням чого є десятки мов світу (і серед них чільне
місце посідає українська), якими перекладалися, перекладаються та, без
сумніву, перекладатимуться його твори.

У нас же йтиметься про теми та мотиви української землі
та її людей у житті та творчості Шолом-Алейхема. Про це не раз вже писалося,
але предмет цей, здається, невичерпний. Досить сказати, що саме в нас,
на Україні, Шолом-Алейхем прожив перші 45 років свого життя (з 57), бачив
десятки українських міст і сіл, жив, окрім рідного Переяслава, у Воронкові,
що на Полтавщині (саме це містечко, на думку більшості дослідників, він
увічнив у своїй творчості за назвою Касрилівка), 3 роки вчителював у маєтку
багатого підприємця Лоєва в Софіїці під Богуславом (саме там він зустрів
своє кохання — дочку Лоєва Ольгу, яка 1883 року й стала дружиною молодого
письменника). Кілька років був казенним рабином у Лубнах, жив і в Одесі,
Білій Церкві... І, звичайно ж, у Києві. Наше місто ввійшло в життя Шолом-Алейхема
назавжди (він називав його в своїх творах Єгупцем). Тут він жив у 1887—1890
рр. та з 1893 до 1905 року. На будинку №5, що на вулиці Великій Васильківській
було встановлено меморіальну дошку на його честь (а зараз зовсім недалеко
звідти, на Басейній, встановлено елегантний, майстерно виконаний пам’ятник
письменникові).

Саме тут, у Києві, Шолом-Алейхем, успадкувавши кошти померлого
Лоєва, спробував зайнятися комерцією. Йому не поталанило (є багато аналогічних
прикладів, коли великий митець зазнає прикрого фіаско в бізнесі: назвемо
хоча б Бальзака) і молодий підприємець-невдаха раз і назавжди зрозумів:
це — не його справа і... віддав левову частку грошей на потреби єврейського
книговидання. У Києві Шолом-Алейхем писав такі знамениті твори, як «Тев’є-молочар»,
«Менахем-Мендл», «Нотатки комівояжера», «Монологи»... І саме звідти, з
Києва, він виїхав із України (як потім виявилося — практично назавжди,
хоч іще кілька разів відвідував нашу землю) опісля сумнозвісного єврейського
чорносотенного погрому 1905 року...

Цілком зрозуміло, що Шолом- Алейхем, який народився і майже
все свідоме життя провів в Україні, не міг бути (і не був!) байдужим до
української культури, зокрема нашої літератури, історії, пісні. Ця видатна
людина творила мовою свого народу (але, що характерно, в основному більш
демократичною тоді мовою ідиш; твори мовою іврит становлять відносно незначну
частину його спадщини). Але Шолом-Алейхем не був би великим письменником,
якби національна злоба або обмеженість хоча б на хвилинку засліпила йому
очі (ось чому не можна погодитися з думкою, що він писав тільки для євреїв
і, мовляв, лише вони оцінили його творчість). Він був патріотом єврейського
народу, але водночас ніжно любив ту землю, де народився й виріс. Це — не
просто слова!

1879 рік. Соломонові Рабиновичу — двадцять. Його брат,
Вольф Рабинович, значно пізніше згадував, як молодий Шолом «продовжував
оповідати чудеса про Софіївку і про те, як вільно почував він себе на лоні
прекрасної природи, де він часто блукав вузькою стежкою поміж високого
жита і наспівував пісень. Пісень про поля, ліси й лани, що їх співали самі
селяни, народних пісень і пісень Богом благословенного поета України Шевченка...
Спочатку він проспівав пісню, що особливо йому подобалась: «Думи мої».
Співав він нишком, з душею. Потім розійшовся і голосно заспівав «Реве та
стогне Дніпр широкий», «Як умру, то поховайте» та інших пісень».

А ось рядки з листа Шолом-Алейхема до Вольфа (близько 1880
р.): «Коли я писав мої вірші, я, як міг, шукав «Кобзаря», цю пісню пісень
Шевченка, і не міг знайти. Я ладен був віддати що завгодно і скільки завгодно.
І ось тепер я бачу, що не прогадав би, якби заплатив найвищу ціну бодай
за одну його «Катерину».

Винятково цікава тема — це українці — герої художніх творів
Шолом- Алейхема. Ось великий трудар та дивак Тев’є-молочар раптом постає
перед страшним лихом (як на той час, лихо без ніяких лапок, справжнє лихо):
його дочка Хава покохала українського хлопця Хведора, той відповів взаємністю,
але Тев’є у розпачі: це ж — людина іншої крові та віри! Але коли нещасний
батько, який ладен мало не накласти на себе руки з розпачу, опиняється
на самоті, у голову йому приходять якісь «незвичайні», «чудні» думки (а
насправді — прості, як і все велике, правдиве і добре): «А що таке єврей
і неєврей? І навіщо бог створив євреїв і неєвреїв? А якщо вже створив і
тих, і других, то чому вони мусять бути отакі роз’єднані, чому мусять ненавидіти
один одного?» (Цікаво було б замислитись: а хіба ж це запитання Тев’є зараз,
за 100 років, втратило свою актуальність?...)

Перечитаймо й прекрасне оповідання Шолом-Алейхема «Великдень
на селі» (1910р). Місце дії — українське село Вербівка, де живе «високий
на зріст, плечистий, богатир» Нахман Вербівський. Єврей. З нього та з його
зросту сміються, «отож він пригинається, щоб набрати трохи більш єврейського
вигляду, але це мало допомагає». У Нахмана — діти, наймолодший із них —
хлопчик Файтл. «Гарна дитина», — каже про нього батько, — «ніколи він вам
не скаже на «а» — «б», а на «б» — «а». «Головань, міністерська голова».
«Росте таке золото на селі, грається з Федьком, сином Курочки (хлопець-українець.
І.С. ), їздить разом з ним верхи на дрючках, женуться вдвох за
кішкою, обидва копають одну ямку й роблять усе, що малі діти можуть робити».
«А Федько якраз теж добра дитина. Гарне личко з симпатичними оченятками,
з білим лляним волоссям, одного віку з Файтлом і готовий за Файтла у вогонь
і у воду. А Файтл теж любить його».

Це оповідання, написане дуже простою, навмисне «немудрою»
мовою (ознака високого мистецтва, а не брак майстерності!) — далеко не
ідилічне, не «святочне». Тут поставлено, може, головну для Шолом-Алейхема
проблему: чи вціліє оця зворушлива, прекрасна дружба хлопчика-українця
та хлопчика-єврея (зерно людяності, з якого, власне, й зростає та сама
«дружба народів») у, м’яко кажучи, несприятливій атмосфері початку ХХ століття?
Адже 1910 рокові (часові описаному в оповіданні) передували погроми 1905
року, свідком яких був Шолом-Алейхем, і письменник, жодної секунди не покладаючи
відповідальність за них на російський або український народи (а лише на
покидьків, яких, на жаль, не бракує в кожному народі), все ж таки не зміг
до кінця життя забути про це страхіття.

І в невеличкому селі Вербівці — теж національна підозра,
недовіра, забобони. З обох боків. Нахмен Вербівський «бачить, як його дитина
грається із Федьком, — йому це прикро». За те, що в день єврейської Пасхи
маленький Файтл прийшов додому пізно, загравшись із Федьком, батько «насамперед
відшмагав його ярмулкою, щоб хлопчик знав...» А бідолашний Файтл не може
второпати: що ж йому треба знати? Що не можна гратись із Федьком? Чому?
Федька ж його батько Курочка, волосатий писар, «низенький на зріст чоловічок
із короткими пальцями», який залюбки «читає всі оті газети, які зводять
наклепи на євреїв, накликають на їхні голови громи й блискавки», теж покарав
як слід: дав потиличника, поскуб добряче за біле лляне волосся, а на додачу
дав кілька ляпасів. Ось як страждають бідолашні хлопчаки тільки за те,
що дружать один із одним, не думаючи, хто якої крові та віри... І все ж
таки, попри ненависть та темряву людей, всі свої надії великий гуманіст
Шолом-Алейхем покладає на майбутнє. А для нього воно втілюється в чистій
дружбі Федька та Файтла!

1908 року, з нагоди 25-річчя літературної діяльності, Шолом-Алейхемові
надіслали вітальну телеграму з Києва. Ювіляр відповів: «Адреса зворушила
мене до сліз. Адже це Київ, а Київ — це ж моє місто. Бути всюди на моєму
святі немислимо, але те, що я не можу бути в Києві, навіває на мене журбу!»
Письменник помер на чужині, в Нью-Йорку, в травні 1916 року, в розпал I
Світової війни, бійні, абсурдність якої збагнути він не зміг. Зате він
міг з чистою совістю сказати, оглядаючи своє життя, що дотримав слова,
даного ним ще в юності: «Писати правду з глибини душі, кров’ю серця, але
— для радості». Це кредо робить єврейського чарівника слова близьким і
зрозумілим всім народам, і особливо нашому, українському, на землі якого
пройшло мало не все його свідоме життя.

Ігор СЮНДЮКОВ    ФОТО АНАТОЛІЯ МЕДЗИКА / «День»  ПАМ’ЯТНИК ШОЛОМУ-АЛЕЙХЕМУ В КИЄВІ (ВУЛИЦЯ БАСЕЙНА)  2 березня 1859 року в старовинному українському містечку Переяславі на Київщині в ро
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments