Мова — це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма нашого організовування. Мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб…
Іван Огієнко, український вчений, митрополит, політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець

Момент iстини

Українська трагедія 1919 року очима ад’ютанта Симона Петлюри
22 лютого, 2013 - 12:10
СИМОН ПЕТЛЮРА В РОБОЧОМУ КАБІНЕТІ (ФОТО)
АНТОН ДЕНІКІН (ФОТО). НАВІТЬ ПОПРИ «СТРАТЕГІЧНІ МІРКУВАННЯ» ЦЕЙ ГЕНЕРАЛ ФАКТИЧНО ДІЯВ В УНІСОН ІЗ БІЛЬШОВИКАМИ, КОЛИ ЙШЛОСЯ ПРО ЗБЕРЕЖЕННЯ «ЄДИНОЇ І НЕДІЛИМОЇ РОСІЇ». УКРАЇНУ ВІН НЕ ВИЗНАВАВ / ФОТО З САЙТА PORTAL-KULTURA.RU
БІЙЦІ 1-го КУРЕНЯ 6-ї БРИГАДИ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ. САМЕ ВОНА ВІДІГРАЛА КЛЮЧОВУ РОЛЬ У ТОМУ, ЩО 30—31 СЕРПНЯ 1919 РОКУ УКРАЇНСЬКІ ЧАСТИНИ ВСТУПИЛИ В КИЇВ / ФОТО З САЙТА UKRCENTER.COM

В історії кожного народу, що бореться за свою свободу, неминуче (взагалі незалежно від людських бажань) настають вирішальні хвилини вибору (мить визначення або ж момент істини), коли вирішується його доля, його майбутнє, відстоюється його право на вільний розвиток. В історії України ми теж можемо назвати декілька таких «моментів істини»; наприклад (вибір тут завжди, безумовно, буде суб’єктивним) це Петро Сагайдачний під Хотином, Богдан Хмельницький під Берестечком, Іван Виговський після Конотопу (саме після, а не «до» або «під час» цієї славетно битви!), Петро Дорошенко 1668 року, коли йому, здавалося б, ось-ось, буквально завтра, вдасться об’єднати розірвані Руїною лівий та правий береги Дніпра... Ці поворотні миті історії бували для нашої нації переможними (коли вдавалося передовсім приборкати внутрішній розбрат); коли ж українці зазнавали в таку доленосну хвилину поразки, це була катастрофа, що відкидала нас на століття назад.

І ХХ століття дає в цьому відношенні багатющу поживу для роздумів. Зокрема, один із найдраматичніших етапів Української національної революції 1918 — 1922 рр., котрий багато в чому визначив її остаточну долю, — це боротьба за Київ наприкінці серпня 1919 року між збройними з’єднаннями Української Народної Республіки (серед них — Наддніпрянської армії), їхніми побратимами — військовими частинами галичан (варто відзначити січових стрільців), це були українські сили, а також арміями «Півдня Росії» генерала Денікіна, що теж наступали на нашу столицю зі сходу та південного сходу, і, нарешті, більшовицькими з’єднаннями, що в той момент зазнавали поразки й мусили відступати з Києва на Північ. Варто пам’ятати: якби українське військо спільними зусиллями наддніпрянців і галичан змогло тоді здобути і, головне, утримати за собою Київ, результат цієї боротьби за незалежність міг би бути зовсім іншим. Так не сталося. Чому?

Єдиний шлях у пошуках відповіді на це запитання — аналіз і зіставлення документів та фактів. У такій непростій справі нам допоможе цікава людина — Олександр Доценко, у 1919 — 1920 роках — старший ад’ютант Головного отамана УНР Симона Петлюри, доволі близький співробітник військово-політичного керівника УНР тієї кривавої пори, котрому Петлюра, бувало, ввіряв не тільки досить секретні документи, але й свої потаємні думки. 1923 року у Львові Олександр Доценко видав об’ємний том спогадів під назвою «Літопис української революції» («Матеріали й документи до історії української революції»), який дуже швидко став бібліографічною рідкістю; останнього разу, як відомо автору цих рядків, він перевидавався у США (у Фінляндії) в серпні 1988 року. А між тим корпус історичних свідчень і документів, використаних О.Доценком у своїй праці, є воістину солідним, частково унікальним; саме це (а також прагнення відповісти на поставлене вище запитання) і спонукає нас звернутися до тієї книжки, обмежуючись лише боротьбою за Київ у серпні 1919-го.

У передмові до «Літопису» Олександр Доценко, зокрема, писав: «Починаючи з 1917 року, я мав змогу докладно ознайомитися з перебігом політичних подій визвольної боротьби за УНР, беручи активну участь у цих подіях та маючи доступ на підставі свого становища як відповідального старшини в українській армії до різних урядових документів. Пізніше, з 1918 року, коли я вже був у Ставці Ад’ютантом, а потім старшим Ад’ютантом Головного Отамана військ УНР, активна участь моя у політиці стала ще ширша, а тим самим зросла й моя поінформованість. Почуваю велику відповідальність за свою працю, яку беруть читати не тільки сучасники, а й майбутні покоління, і по якій будуть судити про вину чи заслуги тих, що революційною хвилею життя були винесені на його поверхню і керували державно-політичним і військовим життям на Україні серед тяжкого лихоліття, моря крови і безлічи жертв — чи то були окремі особи, політичні партії чи політично-громадські угруповання». Схоже, це були щирі слова.

Думається, почати варто з опису Олександром Доценком загальної військово-політичного становища в серпні 1919 року. Можливо, це був момент найвищого підйому української революції. «Війська, упоєні побідами, — пише автор, — самі рвалися до бою. Ворог (більшовики. — І.С.), розбитий по частям, залишаючи полонених, зброю, амуніцію, обози та величезне інтендантське й санітарне майно. Большевики самі говорили, що наступала 400-тисячна армія. Тріумф був повний». 9 серпня 1919 року, перелічує Доценко, військами УНР взято Жмеринку, 12-го — Вінницю, 14-го — Хмельник, 16-го — Старокостянтинів і Шепетівку, 19-го — Бердичів, трохи згодом армія УНР вступила у Фастів. Просування з’єднаних сил УНР та галичан до Києва здавалося справді нестримним. Причому всі чудово розуміли значення української столиці; так, начальник Штабу Головного Отамана Юнаков заявив: «Я надаю величезного значення здобуттю Києва і не тільки в політичному і моральному відношенні, а й у військовому і економічному через те, що із здобуттям Києва ми перерізуємо весь зв’язок півдня Правобережної України з північчю, і таким чином все те величезне майно, яке є на Півдні України, попаде в наші руки. Фактично така мета — відрізати ворога вже досягнута, і здобуття Києва тільки закріпить досягнуте».

Проте була одна «непроста» обставина. Якщо червоні стрімко, подекуди в паніці, відступали з Правобережжя, то з лівого берега Дніпра («за допомогою українських повстанців», як недвозначно зауважує Доценко, — це окрема й повчальна тема!) успішно наступала армія Денікіна («її передові частини, — відзначає автор, — уже підходили до Яготина — Переяслава по лінії залізниці Полтава — Гребінки — Київ»). Отож не варто було мати якості провидця, щоб зрозуміти: момент зустрічі (а точніше зіткнення) двох озброєних армій у Києві справді наближався.

Доценко наводить у своїй книжці дуже цікавий епізод зустрічі під Білою Церквою українських військ із добровольцями Денікіна. Відбувся прецікавий діалог. Ось як відтворив його ад’ютант Петлюри: «Наші козаки зупинили броневий потяг «южной армии». Із бронепотяга, протестуючи, вискочив комендант його, звичайний корнет із золотими погонами. «Кто меня остановил?» — «Ми». — «А кто вы такие?» — «Козаки українського війська» — «Кто вами командует?» — «Отаман Петлюра» — «Мы вас не признаем, вы изменники. Вы должны исполнять приказы командующего Южной Армией».

«Наші козаки досить ввічливо відповіли: «У нас є своя влада Української Республіки, і ніяких южних армій ми не знаєм». — «Ну, знаете ли, я не могу разговаривать с бандами, мне нужно ехать на Фастов». — «Ми вас не пустимо». — «Но я силой проеду». — «Ми вас обеззброїмо». — «У меня есть кавалерия». — «А у нас — кіннота». — «За мной идет целый корпус Южной армии». — «А за нами стоїть корпус галичан». — «А разве у вас есть галичане?» — «Так». — «Попросите сюда галицкого офицера». — «Гаразд».

Козаки покликали галицького старшину. «З ким маю честь вести розмову?» — «Я офицер Южной армии». — «А я старшина Української Армії». — «Какой это Украины?» — «Соборної України». — «А разве есть такая?» — «Так».

Корнет замислився трохи, але ж ненадовго, бо, мабуть, бідний, ще не навчився думати. «Все же я поеду до Фастова». — «Не можна». — «Я силой». — «Обеззброїмо».

У цієї сцени — величезний політичний та історичний підтекст (відірвімося трохи від спогадів Олександра Доценка). У цьому підтексті — фатальна українська хвороба: невміння відрізняти друзів від ворогів (сказане не стосується, звісно, українських воїнів, про котрих щойно розповів Доценко). У цьому підтексті — схильність піддаватися згубним ілюзіям, прагнення стократ перебільшувати значення перемог, хай реально здобутих (від чого, як побачимо, не був цілком вільний і Симон Петлюра). І недарма Євген Маланюк, видатний поет, блискучий публіцист та глибокий філософ, замислюючись через декілька десятиліть над причинами поразки української революції, писав: «Якою ж страшною ознакою для нас було те довге й огидне вагання, що мало місце 1919 року. Навіть ще й тепер не всім з наших людей ясно, що денікінщина — державно — політично — була більшовизмом другого сорту, «білим» ерзацом всеросійсько-босяцької «червоної» армії, яка разом з большевиками нищила в першу чергу «український сепаратизм», і що Антон Іванович Денікін лише допоміг Льву Давидовичу Бронштейн-Троцькому «собірать русскую землю»... Один із видатних російських емігрантів, Мілюков, обговорюючи історію і значення денікінщини, підносив як найголовнішу заслугу генерала Денікіна те, що він «всупереч вимогам стратегії», не тільки не скоординував своєї чинності з петлюрівцями, а навпаки, прислужився до нищення Української Армії і «боротьбу з большевиками» приніс у жертву «цілості Росії», тобто свої «соціальні» інтереси занехаяв в ім’я інтересів імперіалістичних». І далі Євген Маланюк пише: «Із досвіду останніх літ справа та представляється тепер надто простою навіть для дитини. І єдиною гіркою потіхою для нас є свідомість, що ми були першою офірою так часто пізніше практикованої совєтської штучки, на яку попадалися (і попадаються) часом зовсім не наївні державні мужі, і то в зовсім не молодих державах. Та не так просто це представлялося в нас: у тій, часами дещо малоросійській, комедії корінилася велика наша національна трагедія» (Є. Маланюк. «Книга спостережень: проза. 1966 рік»).

Проте повернімося до праці Олександра Доценка. Звичайно, Петлюра прагнув чіткіше визначити ставлення українських військ, що вони прямували до Києва, до денікінців. Так, від його імені (за підписом начальника штабу Юнакова) у війська була дана директива такого змісту: «На випадок зустрічі з частинами армії Денікіна належить триматися до дальшого розпорядження наступних норм:

1. Належить, безумовно, не вдаватися в ворожу акцію.

2. Пропонувати військам Денікіна, щоб вони не займали тих місцевостей, які є вже в наших руках, або які маємо посісти.

3. Пропонувати їм звільнити район нашого походу, щоб не спиняти нашого руху.

4. Прикласти усіх зусиль, щоб докладно розвідати організацію, стан військ, кількість і завдання, моральний настрій, озброєння та одяг і амуніцію армії Денікіна. Далі належить розвідати, як ставляться денікінські війська до Української Держави і до наших військ (Це було невідомо? — І.С.). Остаточні вказівки незабаром буде дано».

Нарешті, ось вона — столиця! Доценко згадує: «О десятій годині 30 серпня перші українські частини були вже в околицях Києва. Назустріч їм вийшло майже все населення столиці. Від радощів люди плакали. У церквах дзвонили. Картина була гідна подиву. Був розкішний серпневий день. Сонце світило як ніколи і своїми променями якби сміялося, радіючи з успіху. Але погляньмо: на просторі 20-ти верст у довжину і 60-ти верст у ширину поле було вкрите поодинокими ще непідібраними трупами. Ближче до фронту було більше. По дорогах валялися автомобілі, легкові та грузові, розкидано амуніцію, а ще недобиті коні і худоба своїм іржанням та ревом робили цю картину ще страшнішою.

Приходилося бути свідком просто страшних моментів — бачити муки покривдженого люду. Ось мати убивається за мертвими дітьми, там діти — за розстріляним батьком, своїми братами і сестрами, а там жінка б’є себе в груди, розповідаючи про надлюдські муки, які переніс її чоловік, — тіло його було почетвертоване і посипане сіллю. А ось цілі родини сидять на руїнах спалених господарств — сльози падали з очей при виді цих картин, а потім чоловік кам’янів і шукав відпочинку нервам. Та де було його знайти — всюди кров, скрізь муки, забагато людських сліз...»

Автор відтворює цікаву розмову з Петлюрою (десь 30 або 31 серпня) у вагоні в купе Головного отамана. Ось його слова: «А знаєте, Доценко, я отак собі (в цей час він здвигував плечима) ще не знаю, як воно має бути оце все, і зайняття Києва, і поширення нашої території на південь, але...» Тут він спинився і задумався. В його голосі почувалася втома. Говорив із притиском, зупиняючись на кожнім слові: «Але я маю свої особисті, якісь невиразні ще для мене, але недобрі передчуття... Денікін зайняв велику територію, а успіхи на фронті зле впливають на людей. Зазнаються вони часом непотрібно і для справи злочинно. Побіди й побіди — яка ж там може бути Україна, тим більше з «бандитом Петлюрою» на чолі. А як могло бути все добре... Велика територія дала б можливість продуктивно працювати. Більше культурних людей, засобів до роботи... З паном Петрушевичем (Лідер Західноукраїнської Народної Республіки. — І.С.) я завжди дійду до порозуміння. От тільки партії — тяжко без парламенту, але, може, здоровий державний розум побідить розлам і розбіжності...»

Це була приватна розмова. А офіційно Петлюра видав 31 серпня такий наказ по війську: «Всім частинам з’єднаної славетної армії Соборної України. Після жорстокої кривавої боротьби, що вписала в історію визволення Батьківщини нову золоту сторінку, після численних етапів слави й перемог над клятим ворогом славне українське народне військо здобуло золотоверхий Київ. Замордоване, закривавлене серце Вашої матері-України — заспокоїлося у ваших мужніх руках. Весь український народ побожно і вдячно підносить до вас свої радісні очі, а всі вороги наші узброєні й не узброєні збентежено опускають очі долу».

Проте подальші події не підтвердили оптимізм цих красномовних рядків.

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Україна Іncognita»

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: