Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Націологія за Ольгердом Бочковським

8 листопада, 2002 - 00:00

Біографію О. Бочковського написати поки що непросто, навіть коли йдеться про короткий нарис. Надто багато в ній білих плям. Ларисі Хосяїновій, співробітниці Кіровоградського міського літературно-меморіального музею ім. ІванаТобілевича (Карпенка-Карого) вдалося розшукати в архівах книгу реєстрації актів про народження римсько-католицької церкви Єлисаветграда, в якій записано, що «Гиполит, мещан Апполона Бочковского и Анны, урожденной Раецкой, законных супругов сын», народився 1 березня 1885 р. «на станции железной дороги Долинской» (нині — райцентр Кіровоградської обл.). Нехай нікого не збиває з пантелику ім’я «Гиполит» (Іполит): батько новонародженого, Аполон Бочковський, мав польське коріння; мати походила з литовського роду, — цим і пояснюється незвичне для степової України подвійне ім’я майбутнього вченого.

Євген Маланюк згадував Ольгерда Бочковського серед учнів Єлисаветградського земського реального училища, де в різний час навчалися брати Тобілевичі, Є.Чикаленко, К.Шимановський, Г.Нейгауз, Ю.Яновський, а також сам Маланюк. І справді: в 1899 р. Іполит разом iз родиною приїхав до Єлисаветграда. Було йому тоді 14 років. Перед тим він якийсь час навчався у Катеринославі, куди перевели служити його батька (урядовця на залізничній станції). Аполон Бочковський і до Єлисаветграда потрапив, вочевидь, iз тієї ж причини — перевели по службі. «В г.Елисаветграде Вокзал Х.Н.Ж.Д.» — така адреса Бочковських, зафіксована в документах «реалки», може означати, що жили вони в якійсь службовій квартирі, яка належала Харківсько-Миколаївській залізниці. А вокзал у Єлисаветграді — з а кілька хвилин ходи від реального училища, де й судилося протягом чотирьох років навчатися Іполиту, а також його молодшому братові Тадеушу.

З матеріалів Л.Хосяїнової випливає, що Іполит був одним із кращих учнів «реалки». У п’ятому, шостому й сьомому (випускному) класах його навіть звільняли від плати за навчання, а це свідчило про неабиякі успіхи учня. Всі випускні іспити Іполит Бочковський склав на «відмінно», і 8 червня 1903 р. отримав свідоцтво про закінчення училища. В ньому відзначено особливі успіхи Бочковського в опануванні французькою та німецькою мовами (а ось із російської мав «четвірку» — єдину серед всіх інших оцінок). У числі чотирьох кращих випускників педагогічна рада нагородила його книгою «Путешествие Его Императорского Величества Наследника Цесаревича». З того моменту й починаються його життєві мандри.

Два роки Ольгерд-Іполит Бочковський навчався в Лісовому інституті в Петербурзі, але після революційних подій 1905 р. змушений був емігрувати до Чехії. Про причини здогадатися неважко: йшлося, звичайно ж, про участь у заворушеннях, про антимонархічні політичні погляди… У Празі він став свідком чеського відродження. Онімечена інтелігенція поверталася до своїх національних коренів, і ця обставина не пройшла повз увагу Бочковського, як не пройшли для нього безслідно й лекції професора Томаша Масарика, присвячені національним проблемам у країнах Європи. Отримавши в дитинстві польське виховання (брат Ольгерда став католицьким священиком), Бочковський з часом прийшов до українського самоусвідомлення, — і сталося це далеко від України!

Перед Першою світовою війною він увійшов до празької групи Української соціал-демократичної робітничої партії. В добу Української Народної Республіки був секретарем української дипломатичної місії у Празі (1918—1923). Після поразки УНР працював професором Української господарської академії (УГА) у Подєбрадах. УГА постала навесні 1922 року з ініціативи Українського громадського комітету, очолюваного Микитою Шаповалом, і за підтримки Президента ЧСР Томаша Масарика. Борис Мартос і Євген Маланюк згадували, що сама назва закладу мала вказувати на зв’язок із традицією Київської академії Петра Могили, а водночас — і з «прагрунтом загальноєвропейської культури (антикою)». Розмістилася УГА в містечку Подєбради, неподалік від Праги: під неї було віддано колишній готель «У Короля Юрія». Затверджений Міністерством хліборобства статут визначав заклад як приватну вищу школу із трирічним навчанням. Для забезпечення діяльності УГА в 1922 р. уряд ЧСР виділив 140 000 крон, — половина цієї суми призначалася для стипендій студентам.

Як свідчить Б.Мартос, «чехи в своїй більшості були завзятими русофілами», і «прагнення українців до створення власної держави були їм незрозумілі». У великій і могутній Росії багато хто з них бачив гаранта чеської державної незалежності (мовляв, слов’янська солідарність в разі чого стане противагою потенційним загрозам з боку Німеччини). Місцевому населенню в Подєбрадах треба було пояснювати, хто такі українці і чого вони хочуть. Б.Мартос згадує, що йому доручено було виступати з публічними роз’яснювальними лекціями. І тут знову спливає ім’я нашого головного героя. «Якщо я впорався з цим завданням успішно, — зізнається Б.Мартос, — то тільки завдяки допомозі доц. О.Бочковського. Будучи секретарем Місії УНР, живучи в Празі багато років і досконало володіючи чеською мовою, він мав широкі знайомства серед чеських літераторів і політичних діячів...»

О.Бочковському судилося, отже, брати найбезпосереднішу участь у творенні того, що його земляк Є.Маланюк назвав ЧУДОМ у Подєбрадах. Малося на увазі, що «подєбрадська академія була… лабораторією, де культивувався тип новітнього українця», що «Академія навчила оцінювати й поважати Людську Особистість взагалі, Українську — зокрема й передовсім». У міркуваннях Є.Маланюка варто виділити також думку про виняткове значення «культурного середовища», про те, що «без культури немає політики»

Як і педагог, учений і громадський діяч Ольгерд Бочковський був серед творців того «культурного середовища», про яке з ювілейної нагоди говорив Є.Маланюк. Бібліографія його праць починається з публікацій чеською мовою, датованих 1907 роком. Присвячені вони аналізові становища української, польської та фінської націй у Російській імперії. 1913 року кілька статей О.Бочковського з’явилося в московському журналі «Украинская жизнь», редагованому Симоном Петлюрою. Одна з них мала назву «Проф. Т.Г.Масарик об украинском вопросе» (1913, №4). Це, здається, перша наукова рефлексія українського вченого з приводу діяльності чеського філософа й політика, який у 1918 році стане Президентом Чехо-Словацької республіки. Згодом, у 1930 р., О.Бочковський видасть у Подєбрадах велику монографію «Т.Г.Масарик: Національна проблема та українське питання (спроба характеристики та інтерпретації)», у якій висвітлить діяльність Томаша Масарика всебічно.

З ім’ям О.Бочковського пов’язане становлення націології. Класичною є його праця «Вступ до націології» (Подєбради, 1937; перевидання — Мюнхен, 1991—1992). Скорочений варіант її вийшов у 1998 р. у видавництві «Генеза» в Києві.

Якщо етнологія і етнографія вивчають початкові фази формування народів (етногенезис), то націологію цікавить націогенезис, себто — становлення і розвиток модерних націй. Доба західно-європейського етногенезису завершилася, за О.Бочковським, після Великої французької революції. З того часу й бере початок пробудження так званих «неісторичних» народів, яке поступово виллється у справжній національний ренесанс Європи. Йдеться про «весну народів» 1848—1871 рр.

Цікавими є міркування Ольгерда Бочковського щодо самого поняття нації. Віддаючи належне об’єктивним ознакам нації (спільна територія, спільне походження, спільні мова, релігія, звичаї), вирішальним він усе ж називав суб’єктивний чинник. Формування модерної нації неможливе без «національної свідомості» і «національної волі», які виявляються у прагненні нації до політичної та державної самостійності. НАЦІЯ — ЦЕ ВОЛЯ БУТИ НАЦІЄЮ! Що ж до ролі мови, то нація нетотожна з мовою, проте й без національної мови вона утворитися не може.

Одним із розділів націології є етно-націополітика, яка вивчає політичні аспекти буття нації, зокрема — питання політичного самовизначення нації. Важливим був його висновок про те, що «примусова асиміляція — політичний анахронізм», оскільки «вона руйнує підвалини держави, бо гартує сили переслідуваного народу, спрямовані на рішуче протистояння в національному визволенні». Історія СРСР, що завершилася розпадом комуністичної супердержави, у якій національна політика була зорієнтована на форсоване «злиття націй» в інтернаціоналістському екстазі, по суті, підтвердила спостереження вченого.

Серед головних праць О.Бочковського — монографії «Поневолені народи царської імперії: їх національне відродження та автономічні прямування» (1916), «Фінляндія та фінське питання» (1916), «Національна справа: Статті про національне питання в зв’язку з сучасною війною» (1918), «Націологія і націографія» (1923), «Боротьба народів за національне визволення» (1932) та ін. На початку 1930-х О.Бочковський був членом Голодового комітету; в 1933 р. широкий розголос мав його «Одвертий лист» до президента французького сенату Едуарда Еріо, який не визнавав факту голоду в Україні.

Був Ольгерд Бочковський людиною великої ерудиції, чудовим промовцем. Знав кілька мов, і з-поміж них грузинську, а також такі рідкісні мови, як каталонська й кельтська. Поза всяким сумнівом, він був видатним ученим, чиї ідеї могли б знадобитися і сучасній Україні.

Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments