Є лише один спосіб зробити велику роботу – полюбити її
Стів Джобс, американський підприємець і винахідник, засновник корпорації Apple Inc.

НАРОД — «ДОНОР»?

«Найсвітліший князь» Олександр Безбородько — «Права рука» Катерини II
12 квітня, 2002 - 00:00


Процес формування української нації після розпаду Київської Русі продовжувався протягом кількох століть і, мабуть, отримав свій реальний смисл лише у XVII столітті. Одна частина еліти орієнтувалася на Європу (насамперед — на Річ Посполиту), інша і найбільш значна — на Російську імперію. Постійна загроза з Півдня, що існувала з боку Турецької імперії та Кримського ханства, вносила свої корективи — вільно і, частіше, мимоволi частина еліти була вимушена орієнтуватися на Стамбул (особливо за часів Руїни — 60—80-ті рр. XVII ст.). Із втратою Києвом ролі центра невблаганна сила історії виштовхнула багатьох найкращих представників української нації за межі батьківщини. Там, у Санкт-Петербурзі, Москві, Варшаві, Стокгольмі і навіть у Парижі (маршалом Франції був Григорій Орлик — аеропорт «Орлі» названо його ім’ям) вони сподівалися реалізувати свій потенціал, здібності, таланти і задовольнити честолюбство. Український народ протягом тривалого часу був розділений кордонами різних держав і став на багато віків «донором», що віддавав свої найкращі уми на службу чужоземцям. Але хоч якою б трагічною була його історія, якими б драматичними були протиріччя, які призводили до кривавих конфліктів — саме завдяки такому перебiгу історичних подій Україна, зрештою, здобула незалежність. Київ сьогодні просто приречений на те, щоб повернути собі статус повноправної європейської столиці, центру політичного та духовного життя нашого народу. З урахуванням цього, мабуть, і слід розглядати діяльність представників української еліти, що служили у російських монархів, вшанувати їх та спробувати зрозуміти. Один із найбільш удачливих царедворців часів Катерини II «найсвітліший князь» Олександр Андрійович Безбородько (1747—1799), за сімейними переказами, був зобов’язаний своїм прізвищем предку Дем’яну Ксенжиницькому, який втратив підборіддя у битві від шабельного удару. Вельми немилозвучне прізвище, проте виявилося щасливим і згодом започаткувало ще один знатний дворянський рід Російської імперії. Звичайно, блискуча кар’єра Безбородька не могла не спричиняти заздрість та здивування сучасників, але історія його піднесення була типовою для тієї доби. Люди освічені та тямущі цілком могли розраховувати на прихильність мудрої імператриці

О. А. Безбородько народився 255 років тому, 14 березня 1747 року (за старим стилем) у місті Глухові Чернігівської губернії. Його батько служив генеральним писарем і близько десяти років знаходився під слідством за обвинуваченням у хабарництві. За таких обставин атмосфера у сім’ї була далеко не ідеальною. Тому здібний, до того ж старанний хлопчик, рано почав виявляти ознаки самостійності. Київська духовна академія дала допитливому Олександру відмінну освіту. В її стінах він розвинув неабиякі літературні здібності, які дуже стали у нагоді в житті — в катеринівську добу особливо цінилося вміння витончено та ясно писати. Юнак вражав сучасників феноменальною пам’яттю, цитував цілі сторінки із Біблії, літописів.

Здібному юнаковi вже у 18 років вдалося поступити на службу до канцелярії президента Малоросійської колегії та генерал-губернатора України графа Петра Олексійовича Румянцева, діяльність якого була спрямована на остаточну ліквідацію автономії України та поширення на її теренах порядків, що існували у Російській імперії. Граф займав у Глухові величезний будинок; у ньому ж знаходилася й канцелярія. Поступивши на службу, Безбородько зумів завоювати прихильність та довіру начальника, і в 1767 р. (у 20 років!) став правителем канцелярії. Під час роботи він товаришував із своїм однолітком та земляком Петром Васильовичем Завадовським, якому згодом судилося стати першим міністром освіти Російської імперії. Фортуна з роками винагородила обох сповна за таланти й старанність.

Коли П.О. Румянцева призначили командуючим російською армією у війні проти Туреччини (1768—1774 рр.), разом iз ним на війну відправилася і його канцелярія. Безбородько зарекомендував себе хоробрим офіцером, навпереміну командував Ніжинським, Лубенським та Миргородським полками — він відзначився у битвах при Ларзі та Кагулі. Крім того, він вів секретне листування фельдмаршала та виконував інші відповідальні доручення. І все ж таки рішучий поворот у долі О.А. Безбородька стався не на військовiй нивi…


Катерина II не відчувала особливої симпатії до П.О. Румянцева, але віддавала належне його досвіду. Вона попросила його вказати на молодих людей, здатних обійняти посади статс-секретарів її канцелярії. Тоді П.О. Румянцев відрекомендував Безбородька та Завадовського — йшов 1775 рік. Коло обов’язків статс-секретарів було широким: вони вели листування імператриці із всіма державними установами та особами, що їх очолювали, курирували справи Сенату, Синоду, Іноземної колегії та Адміралтейства. До них надходили рапорти від правителів намісництв, донесення губернаторів, керуючого асигнаційним банком, звіти провіантмейстера. Вони доводили до відома установ «найвищі розпорядження» про призначення чиновників на службу, про звільнення, переміщення по службі, нагородження чинами, відзнаками...

Звичайно, на посаді статс-секретаря Безбородько не приймав самостійних рішень, але брав участь у підготовці багатьох питань і міг впливати на «высочайшие» рішення Катерини II. Канцелярія статс-секретарів була добре організованою установою, де все підкорялося волі імператриці, яка не терпіла тяганини у справах. Вона вимагала від своїх секретарів чіткості у роботі, коротких та ясних доповідей. Крім цього, статс-секретарі брали найдіяльнішу участь у складанні проектів указів та маніфестів, вносили на затвердження різноманітні доповіді та рапорти, готували матеріали для законодавчих актів. Влiтку — восени 1775 року Безбородько та Завадовський взяли участь у написанні Укладення про губернії, затвердженого 7 листопада 1775 року.

Катерина II зуміла роздивитися й оцінити природний ум молодого сановника та вважала за необхідне використовувати його у складних ситуаціях. Вона навіть жартома називала свого нового секретаря «мій Фактотум», тобто «моя права рука». На відміну від багатьох своїх попередників Безбородько залишався головним доповідачем імператриці близько 20 років (!), суміщаючи цю роботу з іншими важливими державними справами: він був директором Поштового департаменту, членом секретної експедиції Сенату, а також всіляких комітетів і комісій. Але головним полем дiяльностi Безбородька стала зовнішня політика.

Дипломатія Катерини II у той час визначалася завданнями зміцнення дворянської диктатури, подальшою реалізацією планів у східному та польському питаннях та урахуванням міжнародного становища Росії, що склалося в результаті Першого розділу Польщі (1772 р.) та російсько-турецької війни 1768-1774 років. Питання про Правобережну Україну дедалі тісніше пов’язувалося із питанням про подальше просування Росії до Чорного моря. Вся зовнішня політика Росії тієї доби була зав’язана у складний балтійсько-польсько-східний вузол.

Велика міць Російської імперії позначилася також на тій позиції, яку зайняв уряд Катерини II під час боротьби американських колоній за свою незалежність. Росія відхилила прохання Англії використати свої сили для ведення війни в Америці; у Санкт-Петербурзі 28 лютого 1780 року було опубліковано декларацію про «озброєний нейтралітет», спрямовану фактично проти Англії. Вона проголошувала — будь-який нейтральний корабель перебуває під захистом усіх нейтральних держав і має право захищати себе на морі зброєю. Відповідальність же за насильство над нейтральними кораблями лягає на кораблі держави-нападника. До цієї декларації приєдналася більшість європейських держав.

Імператриця різко змінила курс російської зовнішньої політики, автором якого свого часу був граф М.І. Панін (так званий Північний акорд). В результаті намітилося явне охолодження російсько-прусських відносин, але, з іншого боку, почалося зближення Росії з Австрією. Між Романовими та Габсбургами на основі спільних інтересів у польському питанні та завдань боротьби проти Туреччини було укладено оборонний союз. Такий хід подій не міг не призвести до відставки графа Паніна з посади керівника російської зовнішньої політики. Катерина II поставила перед собою завдання «вирішити» турецьке питання, що було відображено у так званому грецькому проекті, передбачав вигнання турок із Європи, а на території європейських володінь Туреччини — відновлення Візантійської імперії, яка, за задумом імператриці, мала стати не чим іншим, як «філією» Російської імперії. Із дунайських князівств — Молдавії та Валахії — мала бути створена нова держава — Дакія, західна ж частина Балканського півострова ставала сферою впливу Австрії. Цю ідею вперше було сформульовано саме Безбородьком у меморандумі, який він подав 1780 року імператриці. Хоча здійснити зухвалий задум не вдалося, але того ж року його автора було зараховано до Колегії закордонних справ, а одразу ж після смерті 1783 року графа М.І. Паніна, став другим її членом, а 1784 року отримав чин генерал-майора. На цій посаді він і перебував аж до смерті Катерини II, але, оскільки місце канцлера весь цей час залишалося вакантним, головним виконавцем волі імператриці та її першим радником у справах зовнішньої політики був Олександр Безбородько. Йому російські посли надсилали з-за кордону депеші, з ним вели переговори іноземні представники у Петербурзі; він же регулярно доповідав імператриці про все, що обговорювалося та вирішувалося в Колегії.

Російська імперія твердо поставила собі на меті закріпитися на берегах Чорного моря. Останній кримський хан — Шагін-Гірей — 1783 року, після переговорів з Потьомкіним, змушений був зректися влади, і Крим анексувала Росія. Англія у той же час намагалася зіштовхнути Росію з Туреччиною. Остання демонстративно не виконувала умов Кучук-Кайнарджийського договору, й у 1787 році оголосила війну Росії; Відень став союзником Санкт- Петербургу. Але англійська дипломатія зуміла нацькувати на Російську імперію Шведське королівство, котре мріяло відвоювати у неї Прибалтику. Зазнавши кількох військових поразок від росіян, шведи були змушені 14 серпня укласти мир у Верелі на умовах status quo.

Російська армія завдає турецькій кілька тяжких поразок — 6 грудня 1788 року було взято Очаків, битви при Фокшанах та Римнику стали для Блискучої Порти суцільним кошмаром. Нарешті, 11 грудня 1790 року штурмом узято неприступну фортецю Ізмаїл. У цій війні повною мірою розкрився військовий геній Олександра Суворова. Але сепаратний мир, підписаний Австрією та Туреччиною, а також небезпека, що виходила з півночі від Швеції, змушують Росію відмовитися від ширших військових планів на Балканах. На основі Ясського миру, 1791 року, підписаного від Росії О.А. Безбородьком, Туреччина зобов’язувалася неухильно виконувати умови Кучук- Кайнарджийського договору, визнала новий кордон з Росією по Дніпру та анексію Криму. У череді російсько-турецьких воєн XVIII століття величезну роль відігравали уродженці України, здебільшого — запорожці, в деяких частинах вони складали понад половину особового складу.

Безумовно, російська дипломатія багато в чому зобов’язана своїми успіхами О.А. Безбородьку, який з 1783 року був її фактичним керівником. Катерина II не забувала заслуг свого улюбленця, і коли 1784 року з Відня прийшов патент на титул «графа Священної Римської Імперії», вона написала йому: «Труды и рвение привлекают отличие. Император дает тебе графское достоинство. Будешь граф! Не уменьшится твое усердие ко мне. Сие говорит императрица. Екатерина же дружески тебе советует и просит не лениться и не спесивиться» . 1790 року Безбородько стає дійсним статським радником, 1793 р. — обер- гофмейстером двору.

Новоспечений князь і граф активно працював над новими законами, допомагаючи імператриці. Багато законодавчих актів того часу, що викладалися від імені Катерини II були написані їм власноруч. Крім усіляких почесних титулів, імператриця заохочувала свого протеже матеріально: маєтками, кріпосними селянами, грошима; в кінці життя Безбородько став одним із найбагатших вельмож імперії.

З воцарінням на престолі Павла I у кар’єрі Безбородька відкрилася нова сторінка. Його єдиного (!) із всіх катерининських міністрів не відправили у відставку. Бiльше того, за найвищим повелінням у 1797 році він став сенатором, «найсвітлішим князем» та державним канцлером. Це, в свою чергу, породило чутки про те, що князь Безбородько зробив наступнику Катерини II якісь особли ві послуги; можливо, доставив Павлу Петровичу довірений йому Катериною II заповіт, за яким престол мав отримати онук Олександр, оминаючи сина. В кінц і XVIII — початку XIX століття по руках навіть ходив анонімний твір «Розмова у царстві мертвих», де Катерина II, яка ніби зустріла О.А. Безбородька на тому світі, гірко докоряла йому, що він не виконав її волю. Але документальних підтверджень про те, що такий заповіт дійсно існував, не знайшлося, і особлива милість нового імператора до Безбородька залишилася загадкою.

Талановитий виходець із Чернігівської губернії був незвичайно діяльним та плодовитим. Перу Безбородька належать кілька творів з історії України, Молдавії та російсько-турецьких воєн; 1798 року на прохання свого племінника В.П. Кочубея, близького до спадкоємця престолу — великого князя Олександра Павловича, старіючий канцлер підготував «Записку про складання законів Російських», у якій виявив себе гарячим прихильником ідей французького Просвітництва і, зокрема, Шарля Монтеск’є. «Записка» була і своєрідним конспектом нездійснених законодавчих проектів Катерини II. 1796 року Безбородько зумів наполягти перед Павлом I на частковому відновленні на Лівобережній Україні адміністративно-судової системи Гетьманщини.

Безбородько був істинним сином свого часу і дотримувався ідей освіченого монархізму. Він уявляв собі «істинну монархію» у вигляді станового суспільства, де права кожного із станів, у тому числі селянства, визначаються тільки законом. Так, згідно із «Запискою», слід було чітко встановити повинності селян і заборонити їх продаж без землі; у принципі допускався перехід із одного стану в інший. Безбородько вважав, що представники усіх станів повинні засідати у Сенаті і Генеральному суді; Сенат розглядає законопроекти і може робити подання государю, якщо той або інший із них зустрів заперечення сенаторів. Таким чином, «найсвітліший князь» Безбородько фактично пропонував включити в управління країною всі стани, що, на його думку, мало допомогти Росії уникнути жахів Французької революції. «Записку» було уважно вивчено «молодими друзями» Олександра I і згодом використано ними в роботі Негласного комітету, що готував низку реформ державного управління. Але Олександру Андрійовичу не судилося побачити воцаріння на престол свого тезки — імператора Олександра I. Він помер у 1799 році, залишивши своїм спадкоємцям найбагатші зібрання живопису (вже в середині ХIХ століття 330 оригінальних полотен європейських майстрів було передано в Ермітаж) та інших мистецьких цінностей. Крім того, О.А. Безбородько, який не мав прямих спадкоємців по чоловічій лінії (від морганатичного браку з балериною Каратигіною у нього була дочка), заповідав брату Іллі Безбородьку величезну суму на благодійницькі цілі. На ці гроші (210 000 золотих рублів) було засновано на його батьківщині Ніжинський ліцей. (З 1875 року Iсторико-філософський інститут імені О.А.Безбородька, з 1920 р. — Педагогічний інститут ім. М.В. Гоголя). У різні роки тут навчалися М. Гоголь, Л. Глібов, В. Забіла, Є. Гребінка... Вже після смерті канцлер Росії «повернувся» на Батьківщину. Тому й сьогодні актуальними є слова Гавриїла Державіна, який склав на його смерть таку красномовну епітафію: «И не народный шум, не погребальный блеск, не звук, ему хвала — Дела».

Олександр Андрійович Безбородько, який став найвидатнішим дипломатом XVIII століття після графа М.І. Паніна, казав у кінці своєї кар’єри молодим дипломатам: «Не знаю, как будет при вас, а при нас ни одна пушка в Европе без позволения нашего выпалить не смела».

Фрагмент із книги «Українські царедворці», що готується до друку .

Наступну главу читайте на одній з найближчих сторінок «Україна Incognita»

ДОВІДКА «Дня»



Георгій МЕЛЬНИЧУК, за освітою журналіст, працював на телебаченні (УТ-1 і ЦТ), служив у органах МВС, перебував на дипломатичній роботі, автор багатьох пісень і віршів, фантастичних повістей для дітей, композитор, співак, художник.

Георгій МЕЛЬНИЧУК, Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments