Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

«Правда розвіє пропагандистський туман»

Професор Варшавського університету Анджей Станіслав КОВАЛЬЧИК — про «антисемітизм» і метафізичну провину Симона Петлюри
17 лютого, 2012 - 00:00
ЧЛЕНИ ДИРЕКТОРІЇ УНР Ф. ШВЕЦЬ, М. МАКАРЕНКО ТА С. ПЕТЛЮРА. КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ, 1919 РІК / ФОТО З САЙТА TOVTRY.KM

Опублікована 1998 року в Польщі й перекладена 1999-го в Угорщині книжка «Пан Петлюра?» Анджея Станіслава Ковальчика нарешті прийшла й до українського читача, який цікавиться історичними подіями доби національно-визвольних змагань 1917—1920 рр., а також діяльністю і подальшою долею їх провідників, зокрема Симона Петлюри. Серед усіх лідерів Центральної Ради та Директорії УНР він був, мабуть, найбільш яскравою, харизматичною й авторитетною постаттю. «Один козак із мільйона свинопасів», — писав про нього у «Щоденниках» академік Сергій Єфремов. Утім, якщо для патріотично налаштованих українців головний отаман Армії УНР був і є символом жертовної боротьби за незалежність, то в багатьох людей у різних країнах світу він викликає зовсім інші, переважно негативні, асоціації та емоції. Адже внаслідок масованої радянської та західної пропаганди Симон Петлюра став живим утіленням «погромника» (за що й був убитий фанатиком Самуїлом Шварцбардом), а Україна, відповідно, перетворилася на «класичний терен антисемітських переслідувань». Власне, до аналізу саме цієї проблеми й звертається в есеїстичній книжці «Пан Петлюра?» професор Варшавського університету Анджей Станіслав КОВАЛЬЧИК, який не обмежився виключно українськими реаліями та спробував ширше й глибше розглянути трагедію східноєвропейського єврейства, зважуючи позиції й аргументи всіх учасників тих непростих подій.

— Пане професоре, що спонукало особисто вас звернутися до теми українсько-єврейських відносин, адже цьому питанню присвячено вже чимало праць — як тенденційних, так і доволі об’єктивних?

— Польсько-єврейські відносини також дуже складні й болісні. Зацікавленість українськими питаннями є природним наслідком бачення Польщі в контексті Східної Європи, до якої вона належить. Історія України чи східноєвропейських євреїв для мене не є екзотичною темою.

— Чому, на вашу думку, саме Петлюра став символом українського «антисемітизму», а не, скажімо, Хмельницький, Залізняк чи Гонта?

— Це питання пропаганди ХХ століття, яка шукає офірних цапів. Український незалежницький рух упродовж усього ХХ століття не визнавався на Заході, тому що він загрожував цілісності СРСР, а для того, щоб його дискредитувати, годилося все.

— Як можна пояснити те, що подібного антигероя, «персоніфікованого зла», як Симон Петлюра, немає з російського боку, де не бракувало ідейних антисемітів з їхніми юдофобськими гаслами і вчинками?

— У певному сенсі таким антигероєм в Росії є міністр внутрішніх справ, граф Плеве, призвідник погрому в Кишиневі 1903 року. Проте на Заході Росія, особливо радянська, завжди користується поблажками й відтак має кредит довіри (згадаймо, наприклад, ставлення Рузвельта і його команди до Сталіна).

— Чи погоджуєтеся ви з формулою «accountable but not responsible» («підзвітний, але невідповідальний»), яку запропонував щодо Петлюри американський дослідник Генрі Абрамсон?

— Ця формула мені видається дуже сумнівною, тому що ми або несемо відповідальність за щось, або ні. В хаосі революції та громадянської війни багато що відбувається стихійно, й силоміць шукати винних часом немає сенсу. Покладати провину на Петлюру зручно, бо це б’є по українських самостійницьких прагненнях.

— У книжці «Пан Петлюра?» ви наголошуєте, що антисемітизм не був унікальним східноєвропейським явищем, на нього також хибувала й Західна Європа. В чому ж тоді полягала засаднича відмінність у ставленні до євреїв із боку цих двох частин Європи?

— Звісно ж, різниця є. Наприклад, в Німеччині антисемітизм уже наприкінці ХІХ століття набрав неабиякого розмаху, виходили великими накладами антисемітські видання, діяли організації тощо. Ця пропаганда (а отже, й ненависть) була в Німеччині потужніша, ніж у Польщі, оскільки німецьке суспільство було краще організоване й дієвіше, ніж польське. Хоча є країни, які майже позбавлені антисемітизму, як-от Англія, що усунула євреїв ще в середні віки. Схід Європи був бідним, із силою-силенною неписьменного населення, що стало чудовим ґрунтом для поширення націоналістичної демагогії, як це було в Польщі. Якщо на Заході євреї асимілювалися, то на Сході вони були окремим численним народом і релігійною групою. Вони були чужими, яких боялися або зневажали. Їх асиміляція в другій половині ХІХ століття не вдалася.

— До вироку паризького суду присяжних, який поміняв місцями жертву і вбивцю, як ви пишете, важко ставитися з повагою. Але, крім суто юридичного аспекту, також нагадуєте читачам і про «метафізичну провину» Петлюри. Що ви маєте на увазі під цим поняттям?

— Метафізична провина — це моральний постулат, що стосується всіх сучасників, які не зупинили зла. Вона нагадує про інший, відмінний від політичного, суспільного чи правового, вимір нашого існування. Під час Другої світової війни багато поляків не допомагали євреям, вважаючи, що «нічого не можна зробити», багато хто не хотів ризикувати власним життям і життям членів своєї родини, бо переховування й допомога євреям загрожували їм негайним розстрілом. Із юридичного погляду, їх не можна в чомусь звинуватити, але все ж таки загальнолюдський обов’язок солідарності діє для нас незалежно від статей закону.

— Чи можлива в перспективі хоча б моральна реабілітація честі Головного Отамана Армії УНР, а разом із ним — й образу патріотичного українця-«петлюрівця»?

— У Польщі, як мені здається, отаман Петлюра є шанованою особою, принаймні серед тих, хто взагалі знає, хто це був. З’явилося трохи книжок про Петлюру і його рух («Петлюрівці. Державний центр УНР в екзилі 1921—1924» (2000), «Між прометеїзмом і Realpolitik. Друга Річ Посполита і Радянська Україна 1921—1926» (2010) Яна Яцека Бруського. — Ред.). Пропагандистом Петлюри був редактор паризького часопису «Kultura» Єжі Гедройц, який роз’яснював полякам величину цієї постаті. Систематичне розкриття правди, висвітлення цих питань має, врешті, розвіяти пропагандистський туман.

ДОВІДКА «Дня»

Анджей Станіслав КОВАЛЬЧИК — есеїст, історик літератури, професор Варшавського університету. Народився 1957 р. у Варшаві. Закінчив відділення полоністики Варшавського університету. Працює в Інституті польської літератури Варшавського університету. 1990—2006 рр. співпрацював із Літературним інститутом у Парижі. Популяризатор спадщини часопису «Kultura». Викладав польську літературу на славістичних семінарах в Амстердамському університеті. Редактор і упорядник есеїстики й листування Єжі Стемповського, Станіслава Вінценза, Єжі Гедройца, Вітольда Гомбровича та інші. 2008 р. у співавторстві із Базилем Керським опублікував книжку «Розмови із Богданом Осадчуком» (український переклад — 2009). Видання «Пан Петлюра?» (1998) здобуло нагороду Фонду «Kulturа» та номінувалося на престижну польську премію «Nike».

Сергій ШЕБЕЛІСТ, Полтава
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments