«Преданья старины глубокой»
Все, що відбувається в сучасному суспільстві будь-якої країни, має, як правило, глибоке історичне коріння, є повторенням — у новій формі — того, «що вже було за часів, які були до нас».
1650 року в Варшаву, до двору короля Яна Казимира прибули посли Московського царя Олексія Михайловича. Хоча після Поляновського мирного договору («Вечное докончание» війни) 1634 року відносини між двома державами були нібито дружніми, московські посли висунули до польського двору кілька серйозних претензій. Серед них — протест проти незадовільного висвітлення у польській пресі (як сказали б нині) московського життя, а також подій недавньої Смути. Згаданий візит описує російський історик Сергій Соловйов у багатотомній, базованій на архівних документах «Истории России с древнейших времен», виданій у 1851— 1879 роках.
Московські посли закидали полякам, зокрема, те, що в книгах, надрукованих у Польщі під час правління короля Яна Казимира, є «много бесчестья и укоризны покойному царю Михаилу Федоровичу, самому царю Алексею Михайловичу, боярам и всех чинов людям, чего и помыслить нельзя». У книгах вжито «хульные неистовые и поносные слова», наприклад, «бідна Москва» або: «Московитів тільки називають християнами, а справою і звичаєм вони гірше за варварів». За образи посли зажадали компенсації: «За такое бесчестье пусть король Ян Казимир уступит те города, которые отданы были царем Михаилом (в соответствии с Поляновским договором); пусть казнит смертью гетмана Вишневецкого и тех воров, которые печатали, а за бесчестье бояр и всяких чинов людей пусть заплатят 500 тысяч золотых червонных. А книги — сжечь, чтоб не называли нас «худыми людьми и побирахами». При невиконаннi їхніх умов російські посли погрожували порушити «Вечное докончание», піти на поляків війною.
Пани-дипломати дуже здивувалися висловленим претензіям і намагалися довести, що Москві немає ніякого діла до того, що у Варшаві або Кракові друкують. І що король і Сейм книги друкувати не примушують і не забороняють: «Який друкар надрукує у книзі добре, справедливо, і ми те хвалимо; а якщо дурні надрукують що погано, негідно і брехливо, над тим ми, пани, сміємося. Якщо ж книг не друкувати, то нащадкам нашим і знати (історію) не буде за чим… Про Польщу і Литву також багато ганьби друкують, однак Король і ми за ганьбу собі того не ставимо. Нехай Великий государ ваш велить у себе друкувати що завгодно про Польське королівство. До того ж, у мирному договорі не написано, щоб книг не друкувати і про те не писати, що ведеться на світі; а вам було б соромно про те й казати — міст просити і розривом «вечного докончания» погрожувати».
Але де там! Московські посли вирізнялися надзвичайною дипломатичною впертістю — вмінням нескінченно повторювати одне й те саме. Пани-радники не знали, що й робити, які доводи знаходити. Вони, зокрема, сказали: «Ми тому дуже дивуємося, що ви самі й ніхто в Московській державі по- польському і по латині не навчаєтеся, а хтось вам укаже на сварку (книгу) — ви й вірите». На ці інсинуації московські посли відповіли з великою гідністю: «Сами вы говорите неученую и неучтивую вещь. Мы польских и латинских письм себе в диковинку не ставим, учиться им и перенимать у вас никакого ученья не хотим, по милости Божьей держим преданный нам славянский язык твердо и нерушимо… И нам кажется, что вы, ученые, нас ненавычных глупее».
Суперечка про книги та компенсацію тривала довгий час і загрожувала перерости на черговий московсько- польський конфлікт. Пани товкмачили одне: «Якщо всяку книгу ставити у справу, то цьому й кінця не буде. Якщо за все, що надруковано і написано, смертю карати, то це означає без упину кров проливати». Коли поляки навідріз відмовилися говорити про страту друкарів і авторів, московські посли дещо здали свої позиції — почали вимагати вже не смертi журналістів і видавців того часу, а усього лише публічного спалення всіх «хулительных» книг. Король і на це спочатку не погоджувався, а потім запропонував спалити книги таємно — щоб не було ганьби Польщі «від усіх навколишніх держав». Посли категорично не погодилися.
Поступово зійшлися на тому, щоб видрати із книг сторінки, що містять «докори московським государям і людям», і спалити їх публічно. Це було зроблено на ринку у присутності деяких «московитів». Після аутодафе дворянин Фустов, свідок спалення, доповів послам, що під час екзекуції в народі казали: «Краще б Король з Московською державою мир розірвав або містами поступився, ніж така велика ганьба впала на Корону Польську і Велике князівство Литовське — опис великих справ королів Сигізмунда та Владислава на ринку спалено!» Так успішно — очисним вогнем на ринковій площі — закінчилася місія московських дипломатів. Адже «не надруковано» — це все одно, що «не існує». Ми це знаємо аж надто добре!
P.S. За кілька десятиріч до описаних подій у Києві було засновано Братську школу (1615), спудеї якої вивчали, окрім книжкової української, церковнослов’янську, польську, грецьку та латинську мови.
