Про «фірму» Маркo Вовчoк

На думку В. Доманицького, помиляються усі біографи Марка Вовчка, які твердили про її «типичне кацапство». Як тут не згадати одіозний пасаж Олени Пчілки, наведений у листі до О. Огоновського й уміщений так необачно в його «Історії літератури руської»: «...яке-то колись було неславне для української мови й літератури переконання, що нібито якась перша-ліпша кацапка, з роду не чувши української мови, ледве захотіла, у два дні перейняла мову зо всіма найтоншими її власностями і почала писати по-українськи — та ще як! — краще всіх українських повістярів! Далебі, се зневажало українську мову: що ж то за така осібна, характерна мова й письменність, коли всякій чужосторонець возьме й заразом писатиме, та ще й як досконало! Отже, ви перший прилюдно підірвали сю думку, наполовину скинувши з нахабної кацапки украдену нею українську личину чи той почесний вінець прекрасного українського автора!»

В. Доманицький слушно зауважує, що з усіх біографів найбільше до істини наблизився І. Франко, який у посмертній згадці про Марію Маркович (Марко Вовчок), висловився гіпотетично, що «вона походила з української чи, може, з польсько-української сім’ї, про яку не знаємо нічого ближче. Правдоподібно й знання української мови вона винесла з рідного дому».

3. По-третє. Розбивало «теорію» подвійного авторства твердження В. Доманицького про те, що Опанас Маркович «заходився» українізувати дружину після одруження. Виявляється, що листи до неї він писав російською, хіба що для надання їм ніжного характеру вживав українську лексику або уривок з української пісні, як-от:
Ой повій, повій, вітроньку, по зеленій траві —
Ізбери, Боже, всі любощі мої.

Часто в російському тексті вживаються українські вислови, наприклад: «голуб сизий, голуб сизий, голубка сизіша», «дружина милая» та подібне.

Українізувалася Марко Вовчок сама: й у Чернігові, в гуртку українців (1851— 1852 рр.), й у Києві, де служив Опанас Васильович у 1853—1854 роках (робила багато етнографічних записів, зокрема висловів і українських пісень, — на базарах, від бабусь на Пріорці, Шулявщині, від людей з Борщагівки та Броварів, кумувала в простих людей). І нарешті українізувалася «дорешти» (В. Доманицький) у Немирові, передусім завдяки І. П. Дорошенкові, вчителю гімназії та свідомому українцеві.

«Українізації» письменниці сприяла й домашня атмосфера: у родині Марковичів панувала виключно українська мова, син Богдан не володів російською мовою («по-московськи»). У листі до Опанаса Васильовича з Орла (1857 р.) Марія Олександрівна писала, що Богдась усіх дивує українською мовою. Тітка на його прохання мусила грати «козака».

Свідченням доброго знання української мови та української історії є наведений В. Доманицьким факт про те, що Марко Вовчок у Орлі писала для сина оповідання з української історії.

Звичайно, вчений не заперечує благотворного впливу чоловіка на перетворення письменниці в свідому українку.

4. По-четверте. За В. Доманицьким, Марія Олександрівна зберегла своє знання української мови й пізніше, відійшовши від українського літературного життя.

Стаття В. Доманицького в «ЛНВ» (1907 р.), здається, повинна була поставити всі крапки над «і». Дискусія з приводу авторства «Народних оповідань» мала б вичерпатися. Але амбіційність та вірність стереотипам надзвичайно живучі, вони ж — причина естетичної глухоти й догматизму літературно- естетичних суджень.

У журналі за редакцією Олени Пчілки «Рідний край» (1909. — № 1. — Полтава) з’являються мемуари Ганни Барвінок «Спомини про Марка Вовчка», датовані 30 серпня 1907 р., тобто написані зразу після смерті Марка Вовчка. У своїх спогадах дружина П. Куліша обливала брудом двох людей — Тараса Шевченка й Марка Вовчка. Вона знову витягла на світ заяложені твердження про незнання Марком Вовчком української мови, про надмірні заслуги П. Куліша у «відкритті» письменниці та редагуванні її творів, про аморальну поведінку Марії Олександрівни.

На писання Ганни Барвінок зразу відреагував Василь Доманицький статтею «В обороні мертвих од живих» (З приводу «Споминів про Марка Вовчка» Ганни Барвінок. — Рада. — 1909. — № 85). Він блискуче парирує сумніви та необґрунтовані описи суперниці Марка Вовчка, які були варіаціями тверджень П. Куліша, передусім його листа до О. Огоновського від 1889 р. (див. вище). За В. Доманицьким, писав його хворий душею, старий корифей української літератури, автор «п’яної музи Шевченка» («Хуторна поезія», 1882 р. — Є. С. ) і «Истории воссоединения Руси», який відрікся свого минулого, свого «святая святих».

Особливо «дістається» Ганні Барвінок за вип’ячування ролі свого чоловіка П. Куліша в редагуванні «Народних оповідань» Марка Вовчка: «Куліш черк-черк оповідання Марка Вовчка».

В. Доманицький резонно запитує й відповідає: «Якщо це писав О. Маркович (і про це йшлося в «Споминах». — Є. С. ), то він знав мову й не могло бути черк-черк. На щастя, збереглися оригінали оповідань з цього першого тому, писані рукою Марковича і почеркані — таки добре — Кулішем. Усі до одного оті «черк-черк» Куліша я виписав і опублікував у «Записках Наукового Товариства» у Львові (року 1908, т. 84, у статті «Авторство Марка Вовчка»). В. Доманицький зробив висновок: «Процент поліпшень з боку Куліша щодо самої мови зовсім невеликий, а часом можна навіть сказати, що поліпшення ті не зовсім щасливі і скоріше виглядають як погіршення».

Сама Марко Вовчок згадувала, що Кулішевих «поправок зовсім нема». Отже, Куліш сумлінно виконував свої обов’язки редактора, хоча він і заявляв, що «я зробив для нового письменника так багато, як ніхто ніколи ні для кого нового й нікому невідомого» (так він писав у листі до Д. Каменецького від 7. VII. 1858 р.).

Стаття В. Доманицького в «Раді» («В обороні мертвих». — 1909. — № 85) з’явилася після вищезгаданих його статей щодо обґрунтування авторства Марка Вовчка, датованих 1908 роком. Тому справедливим є його зауваження Олені Пчілці як редакторові «Рідного краю». На його думку, вона повинна б після появи нових матеріалів (тобто статей В. Доманицького. — Є. С. ), які стверджують безперечне авторство Марка Вовчка, «спокутувати б свій гріх, висловлений в листі до О. Огоновського». Але ні. Замість того вона друкує «Спомини» Ганни Барвінок, це «щось нудне, таке, що й купи не держиться».

Безперечно, Олена Пчілка знала про дослідження Доманицького (не могла не знати!), але не хотіла визнавати його теорії. Для неї, як і для інших, «Марко Вовчок» був спільним іменем Марії Олександрівни та Опанаса Васильовича.

До числа тих інших можна зарахувати й Сергія Єфремова. У своїй праці «Історія українського письменництва» (1911, 1918 р.р.) він нібито погоджується з висновками В. Доманицького, називає його «оборону авторства Марії Марковички» лицарським вчинком. «Дослідами Доманицького, — пише він, — авторство Марії Марковички доведено майже напевне, принаймні поставлено на такий грунт, що нехтувати цілком небіжки вже ніяким чином тепер не можна». Слово «майже» все-таки не є повним визнанням! До того ж через кілька сторінок він знову говорить про «загадковий псевдонім», який воскресили твори Марка Вовчка, що почали появлятися в друку з 1902 р. («Чортова пригода», «Дяк», «Пройдисвіт»). Правда, тут уже він не повторює тезу з 1907 р. про те, що ці твори, зокрема «Чортова пригода», могли бути написані раніше: за часів співробітництва обох Марковичів.

Але акцентує увагу на тому, що до «старого надбання Марка Вовчка не додають нічого нового, не змінять літературного обличчя нашого автора». Отже, в особі В. Доманицького маємо щирого прихильника творчості Марка Вовчка, людину, яка відстояла її літературну честь і гідність, звільнила від «павутиння», яким обвішав її Куліш. Так він писав у статті з приводу річниці смерті письменниці «Пам’яті Марко Вовчок. Марії Олександрівни Маркович».

Вдячність не забарилася нагадати про себе. М. Д. Лобач-Жученко, другий чоловік Марка Вовчка, звернувся до В. Доманицького з проханням порадити, як розпорядитися спадщиною Марка Вовчка. Він також запропонував прийняти в дарунок українським інституціям будинок письменниці в Нальчику («для проживання когось з письменницької братії»), прохав опікуватися могилою Марка Вовчка. У статті «Цінний національний дар» (Рада. — 1908. — № 195). В. Доманицький так прокоментував звернення М. Д. Лобача- Жученка: «Згодом, колись, коли кращі для українства настануть часи, певно, українці перевезуть прах Марка Вовчка на Україну і, можливо, покладуть «доню» поруч «батька», як і взагалі, мабуть, утворять Пантеон український на горі біля Канева, але поки що про це нема чого й думати... Поки що мусимо бути вдячні Вп. [поважному] Михайлові Лобачу-Жученкові за його цінний національний дар (виділення моє. — Є. С. ) і можемо лишень побажати, щоб й інші наслідники великих діячів українських виявили хоч частину такої любові і пієтизму до дорогих і для них, і для усієї України небіжчиків». І коли, справді, настануть для України такі часи? Коли належно буде шануватися українське слово, пам’ять діячів далекого й ближчого минулого? А треба!