Відгриміло наше скромне «сімейне» свято, трирічний ювілей
Газети. Знову сидимо за комп'ютерами, бігаємо містом за новинами, «чешемо
потилицю» у надiї вiднайти там цiкаву думку (найчастіше безуспішно), думаємо-передумуємо,
пишемо-переписуємо, а також сподіваємося на прихід «Апостола правди і науки».
Сьогодні, як і три роки тому, «День» поглинає людину цілком
і повністю, з черевиками й капелюшком, подібно біблійному Левіафану. Проковтнута
людина радикально трансформується й починає відчувати себе машиною, яка
всі враження буття переробляє, хоче того чи не хоче, на «матеріал» для
друку. Начебто живеш, відчуваєш, думаєш, мандруєш не для себе, а для цих
самих матеріалів. Яким ціна — один-єдиний день, адже наступний номер їх
повністю знецінює й вимагає нових, інших, кращих, найважливіших. І кожного
дня — той самий інформаційний чорторий.
Може, найважливіша іпостась «Дня» — контакти з людьми.
Значними, думаючими, цікавими, добрими, різними. Тут і європейці-городяни,
і філософи-селяни, і мудреці, які поки-що навчаються в середній школі,
і сивоволосі юнаки-вчені; навіть iз-за океану інколи прилітають ластівки.
До дня останнього ювілею ці контакти обмежувалися переважно листами, що
критикують, вчать і підтримують водночас.
Минулої неділі наші далекі абстрактні читачі чудом, що
називається, матеріалізувалися — прийшли й приїхали поздоровити Газету,
подивитися на фотовиставку, взяти участь у нашому святі. На що мали повне
право як співавтори — багато хто з них не тільки постійно відгукується
на матеріали Газети, а й друкується на її сторінках.
Спілкування з читачами — то повчальний, не завжди легкий
і комплiментарний досвід. Навіть тоді, коли тебе прямо не критикують. Бо
маєш нагоду впевнитися в тому, що не завжди достатньо зрозуміло викладаєш
свої думки; що читачі ставлять акценти не зовсім, або зовсім не там, де
їх ставиш ти; що матеріали, які ти сама вважаєш найбільш вдалими, ніхто
й не згадує. А якась думка «на задньому плані» виявляється поміченою й
оціненою. А скільки пропозицій, скільки тем, запропонованих для висвітлення
— життя не вистачить усе написати! Ось підходить до мене жінка й розповідає
про «український» дитячий садок, до якого ходить її онук: «Та там же жодна
вихователька української не знає — діти їх постійно виправляють!». Інший
переказує дуже відому, на жаль, але завжди гірку історію про «битву за
храм» між православними в рідному селі. З однією жіночкою ми сиділи в якомусь
тісному закутку й ділилися спогадами про «світлу пляму» минулого — «Литературную
газету». «А зараз, окрім «Дня», і в руки нічого не можна взяти — забруднишся».
Люди мають велику потребу в тому, щоб їх слухали, щоб зважали на їхню думку.
Між тим Газета — то тільки мікроскопічний острів в океані байдужості, що
затоплює сьогодні наше суспільство.
Іноді, дуже рідко, газета «День» дає своїм працівникам
відрадне відчуття (скоріше за все — ілюзорне) того, що вони, зі своїми
слабкими силами, роблять, бодай невеликий, внесок у становлення нового
українського суспільства, додають хоча б одну, нехай невидиму, краплю добра
до людських стосунків.






