Різдвяний спомин на чужині
Сьогодні, напередодні свята Різдва Христового, подаємо нашому читачеві (у дещо скороченому вигляді) оповідання журналіста Анатоля Курдидика «Йду по ялинку», яке світиться негасимою любов’ю до своєї далекої Батьківщини. Кілька слів про автора — відомого в Західній діаспорі українського журналіста.
Історія ХХ століття прирекла Анатоля Курдидика, як і мільйони інших українців, на важке життя — переслідування більшовицькою владою, гестапівські тюрми, примусові роботи в німецьких шахтах, доля довічного емігранта. Але за всіх тяжких умов він піклувався українськими виданнями, українською пресою. Практикувати журналістику Курдидик починав у довоєнному Львові, а продовжував у різних країнах уже за межами своєї Вітчизни. Попри це, за словами його сина Лева Курдидика, «первісним полем батькової журналістської діяльності завжди була Україна». Зусиллями Фундації імені Тараса Шевченка (Канада) частину журналістського доробку пана Курдидика було видано окремою книжкою під назвою «Записки з буднів». Ці статті написані, головним чином, у 1970-х роках і надруковані в «Українському голосі» у місті Вінніпег за життя автора. Помер Анатоль Курдидик п’ять років тому.
«…В моїй хаті ще немає ялинки. Я хочу по неї вибратися спеціально. Бо моя ялинка росте у країні, що їй рівної немає у світі. У цій країні в Різдвяну ніч зорі ніби спускаються на землю, від чого сніг стає таким білим, як гусяче крило. Мороз у тій країні, до якої я вибираюсь по ялинку, не мороз — а маляр. Малята встануть вранці, а він їм такі квіти, такі гілки лапаті, такі зорі і стрічки порозмальовував на шибках, що аж двір не видно. Але ввечері під віконця підійдуть колядники і від теплого вікового величання Бога-Сина шибки стануть прозорі — буде видно почервонілі носики і блискучі оченята, а над ними — таку велику, таку чудову і кольорову зорю колядницьку…
Я йду до тієї далекої країни по мою ялинку. Роками її привозили як велику пані на санях, сіном пахучим вимощених, кіньми запряжених. Я йду в ту далеку країну, де ялинку, як княгиню, здіймали з саней і другим входом («Тікайте діти, бо перестудитесь!» — кричала мати), несли через батькову канцелярію до вітальні. Нас клали спати, а вночі діялося чергове в ці країні чудо: вранці ялинка стояла в їдальні така пишна, така велика, така гожа, що роззявляла нам ротики і розширювала очі і ми ходили навколо неї малою процесією, не знаючи на чому спинити зір. Слова втікали нам десь у малі сердечка, а над нами якимось святвечірнім сяйвом стояла щаслива усмішка батька.
Невдовзі батько казав ставити дідуха з такої пахучої шовкової соломи. І сніп стояв — міцний, високий, колосистий, туго підперезаний перевеслом. Мені й досі здається, що той сніп був моїм батьком, а ялинка в сусідній кімнаті — наша мама, багата й чарівна, аж очей відірвати годі! Нам не смакувало нічого, ми їли тільки щоб не розгнівати батька і матір, весь час відчуваючи близькість ялинки.
А потім розпочинався своєрідний церемоніал. Кожна хата в Покропивні посилала своєму отцеві-священику «вечерю» (моєму батькові) — щонайкращого калача. Приходили обкутані хлопці і налякані дівчатка, казали: «Христо Рождається!» і говорили свої нескладні побажання, передаючи хустку з калачем. Ганя, моя сестра, відбирала, а мама вгадувала, чий калач. А потім малят у батькових, здебільшого, чоботиськах підводили до дверей вітальні, де стояла ялинка. Господи! Яка ялинка! У лискучих ланцюжках, з горіхами у щирому золоті, з яблуками, з кольоровими свічечками — та чи бачив хто коли такі? А мама наша згиналася до кожного з малих гостей і питала: «Ти хотів би щось з ялинки?» — і зустрівши найвищим щастям роз’яснені очі та за браком слів кивок головою, здіймала для цього чи тієї показане їй маленьким пальчиком. Діти не знали, де й ховати дарунок. За той час Ганя завивала в хустку кілька медяників (мати пекла їх добру сотку!), а батько додавав «приносящим» сяючу монету. І так йшло аж під північ.
За той час — з вікна було видно — старші брати засвічували в церкві світло, а перед північчю дяк Петро дзвонив на все село радісну вістку, що Спас нам народився!
Саме у цю країну я йду по свою ялинку. Я хочу станути коло неї так, як стояв, коли до неї підходили мої маленькі друзі й товаришки забав. Хочу бачити, як вони показують пальчиками, що саме їм зняти з ялинки, бачити, як мати здіймає показане, додає ще для тих, хто залишився вдома («То для Марійки, то для Стефка, а це для Федька. Розумієш?». Бо мати знала всіх дітей у селі, а багатьох тримала до хресту), з якихось чародійних коробок вішала все нові і нові цяцьки , цукерки, медяники і золоті горішки на місце знятих — і мала на обличчі щось янгольське, щось, чого до смерті не забудеш.
Не знаю, але й не присягну: може під ту ялинку в Покропивні тоді приходив з калачем у постаті малого колядника сам Христос-Дитина? Може тому мій батько мав таких усміх на обличчі і мати таку ласку в очах? Хто може сказати?
…До смерті буду щорік йти до тієї моєї ялинки на моїй Землі, на яку у Святвечірню Ніч зорі з неба заглядають у віконця сільських хатинок».
