Ваші мертві обрали мене.
Джеймс Мейс, американо-український історик, політолог, дослідник голодомору в Україні

«Робили те, чого не бажали»

Реальність і міфи Переяславської ради
30 січня, 2009 - 00:00
ПРИБЛИЗНО ТАК МОГЛА ВИГЛЯДАТИ КАРТИНА ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ РАДИ. ЯК БАЧИМО, ДО ОДНОСТАЙНОСТІ БУЛО ДУЖЕ ДАЛЕКО

Не того мені хотілося й не так тому ділу бути

Богдан Хмельницький

Історичні дати, кратні п’яти, заведено відзначати. Не стала винятком і чергова річниця Переяславської ради. Ця історична подія, якій сучасники не надавали такого великого значення, дуже вплинула на подальший розвиток як України, так і Росії. Після входження України до складу російської (тоді Московської) держави кардинально змінилося співвідношення сил на сході Європи. І таким чином це відчули багато які народи цієї частини континенту. Безпосереднім підсумком стало зростання російської імперії, вихід її в північне Причорномор’я, поділ Польщі й становлення нової структури міжнародних відносин. Так часто буває, коли рядова на перший погляд подія залишає довгий слід в історії. Наслідки Переяславської ради наша країна відчуває й досі.

ВОЗЗ’ЄДНАННЯ?

Як писав український історик і філософ В’ячеслав Липинський, в історії існує два факти: Переяславський договір, відомий за назвою Березневих статей, і Переяславська легенда, яка нічого спільного з реальністю середини XVII сторіччя не має. Саме ця легенда після смерті Богдана Хмельницького повністю затулила сам договір і створила в свідомості багатьох поколінь в Україні та Росії спотворене уявлення про реальні події, які привели до його укладення. Вінцем свідомого спотворення та перетворення історії, замовчування одних і випинання інших фактів стали сумнозвісні «Тези ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією» і написані на їхній основі статті в газеті «Правда», покликані служити єдино правильним, з погляду їхніх авторів, поясненням історії. Саме тоді московські пропагандисти винайшли термін возз’єднання стосовно події в Переяславі. Його застосування мало заглушити прагнення народу України до незалежності. Український історик Михайло Брайчевський писав, що «в порядку оберігання «споконвічної дружби українського народу з російським» під заборону потрапили навіть деякі твори Тараса Шевченка, в яких висловлюється критичне ставлення до «возз’єднання». Так, наприклад, «Кобзар» 1954 року вийшов без творів «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові», «Чигирине, Чигирине» та інших...» Звільнення від легенди проходило складно й важко, досі в свідомості багатьох вона продовжує існувати.

Основою міфу про возз’єднання служить уявлення про поділ єдиного древньоруського народу через складну історичну ситуацію в середині XIII сторіччя. Про те, чи дійсно в ранньофеодальній Київській Русі сформувався один народ, історики сперечаються й досі. Власне, для нашої теми це не має принципового значення. Відомо, що до середини XVI сторіччя три східнослов’янських народи себе уламками колись єдиної спільності ніяк не вважали. Характерно, що білорусів у Московській державі називали литвинами або «людьми литовськими», а українців черкасами. Відповідно майбутніх росіян білоруси й українці називали москвинами чи «людьми московськими». Зауваження радянського історика, академіка Нечкіної, що українці називали себе руськими абсолютно правильне, проте мешканців сусідньої держави вони такими не вважали. Якраз спадкоємцями Київської Русі вважали себе гетьман Богдан Хмельницький і козацька старшина. Не випадково він підписувався як Гетьман Війська Запорізького і всія Русі. Так само він підписував документи на адресу царя Олексія Михайловича, і це в дуже чутливого в протокольних питаннях московського Посольського наказу ніяких заперечень не викликало. Для порівняння, неправильне написання титулу московського государя послужило безпосереднім приводом для російсько-польської війни 1654 р.

Досить показові відносини московської влади і українських козаків. Вони розвивалися під знаком двох протилежних тенденцій: постійної конфронтації і спроб взаємодії у відбитті агресії з Криму. У період із середини XVI сторіччя до початку визвольної війни під керівництвом Хмельницького українські козаки охоче брали участь у всіх війнах польської корони проти Московської держави. Особливо показовий їхній рейд під командуванням гетьмана Сагайдачного, який завершився взяттям Кремля 1618 р. Цей завершальний епізод Смути в Московській державі з абсолютно випадкових причин не спричинив до падіння Москви і розгрому залишків російського війська. Навіть після Деулінського перемир’я між Московською державою та Польщею в грудні 1618 р. козацькі загони ще довго воювали навколо Москви, доходячи іноді до Вологди, заподіюючи «много кривд и неправд служилым и черным людям, а такоже детям боярским».

Часто використовується, як доказ прагнення українців потрапити під високу руку московського царя — релігійна спільність. Навіть у той період, коли релігійний чинник відігравав більш значну роль, ніж за наших часів, його дію не потрібно переоцінювати. Ще під час литовсько-московських війн XV—XVI століть православне населення Литви однозначно підтримувало власну державу і бачило в московських претензіях загрозу для себе. Незважаючи на посилення релігійної дискримінації в Польщі, саме київське православне духівництво й церковні ієрархи української церкви були найбільш рішучими противниками договору з Москвою. Єдність віри не дуже бралася до уваги запорізькими козаками, коли вони йшли походом на Москву та російські міста. Відповідно і на берегах Москви-ріки не розводили сантиментів із приводу релігійної спільності. Вона ніскільки не перешкодила великому князеві Івану III 1479 р. спрямувати татар на Київ, що піддали його страшному розоренню. І надалі московські дипломати не упускали випадку умовити кримських беїв іти за ясиром на українські землі. На початок Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького обидва народи дивилися один на одного з великою підозрою, а ще більше — їхні уряди. Що й виявилося вже в ході українсько-польських битв.

До середини XVII сторіччя ніякого прагнення до возз’єднання двох народів не було й бути не могло. Не можна возз’єднати те, що ніколи не було єдиним. Але так склалися історичні обставини того часу, що уряд Хмельницького змушений був піти на цей крок. Як вважав гетьман, тимчасовий ...

ПЕРЕЯСЛАВСЬКИЙ ЕПІЗОД

Взаємовідносини Богдана Хмельницького і репрезентованої ним української держави, зі своїм північним сусідом Московією були складними протягом усього періоду визвольної війни з Польщею. Не один раз гетьман погрожував цареві війною в союзі з кримськими татарами, молдованами і волохами. Розуміючи, що Зборівський мир із Польщею не буде тривалим, Хмельницький прагнув домогтися якомога більшої участі Москви в його конфлікті з Польщею. Навесні 1650 р. він заявив московським посланцям: «Ніхто мені так не докучив, як цар московський... що йому буде, як я зложуся з турками, з татарами, з волохами, з мунтянами, венграми та піду й землю його спустошу так, як волоську». Сказано це було не лише для надання дипломатичного тиску. Москва мала достовірну інформацію, що Туреччина та Крим пропонували українському гетьманові йти на Москву й навіть хотіли сприяти в урегулюванні проблем із Польщею. Чим би закінчилася ця справа — судити складно. Похід не здійснився внаслідок зростання загрози польської агресії та чергового ускладнення внутрішньополітичної ситуації в Туреччині.

Приблизно до початку 1653 р. в Москві поступово пробивається думка про необхідність втручання на боці Хмельницького. Для цього були вельми вагомі причини. По-перше, козацька держава мала в своєму розпорядженні величезну, як на ті часи, армію, загартовану в боротьбі з польською — однієї з найкращих у Європі. Москва повинна була зважати на перспективу усвідомлення Варшавою необхідності компромісу з Хмельницьким. У цьому випадку вона зіткнулася б із дуже серйозними противниками як у особі Польщі, так і Хмельницького. Союз із козаками посилював безпеку південних кордонів і був важливим у зіткненні з Польщею.

По-друге, в разі союзу з Україною відкривалися можливості змінити умови невигідного Поляновського миру і повернути Смоленськ. Боротьба за спадщину Київської Русі і втілення месіанської програми перетворення Москви на третій Рим без союзу з козаками були неможливі. По-третє, з економічних міркувань Московській державі було необхідно дістати контроль над торговельними шляхами на південь і схід, що було неможливо без України. По-четверте, була велика соціальна проблема. Україна (Запоріжжя) була реальним прикладом фактичного існування без кріпацької залежності і не випадково стала метою великої кількості втікачів, в основному, кріпаків. Вільні землі Слобожанщини були дуже привабливі для них. Не випадково, що саме в цей час засновується Харків і ряд інших міст у межиріччі Сіверського Донця та Дону. Без допомоги української влади неможливо було відшукати й повернути втікачів. По-п’яте, нечисленні, але досить поінформовані люди в оточенні царя розуміли культурну цінність України для практично суцільно неписьменної Московської держави. Києво-Могилянська колегія могла стати центром підготовки таких необхідних кадрів, але під контролем московського уряду. З цих і ряду інших причин улітку 1653 р. в Кремлі вирішили піти на союз із Хмельницьким і скликати в жовтні Земський собор для ратифікації цієї ухвали.

На початку січня 1654 р. на виконання ухвал Земського собору до Хмельницького виїхало «велике посольство» для «великаго земскаго дела» на чолі з ближнім боярином і тверським намісником Василем Бутурліним та окольничим і Муромським намісником Іваном Олфер’євим. Незважаючи на такий високий ранг, приймали послів не дуже привітно. Всі переговори, як видно зі звітів Бутурліна, проходили офіційно й сухо, без відомої всім гостинності Хмельницького. Як зазначив український історик Олександр Оглоблін, «... начебто переговорювали не майбутні союзники, а колишні вороги». Хмельницький знизив ранг події ще й тим, що відбувалася вона не в златоглавому Києві, а провінційному Переяславі.

Закінчення читайте в наступному випуску «Україна Incognita»

Юрій РАЙХЕЛЬ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments