Поки вони нас бояться, нехай ненавидять скільки бажають
Гай Юлій Цезар, давньоримський державний і політичний діяч, полководець, письменни

Розплата за яничарство

Відкритий лист Сергія Єфремова до Юрія Коцюбинського — вражаючий документ доби
27 червня, 2014 - 11:38
Розплата за яничарство
«СМЕРТЬ БУРЖУЯМ!» — ПІД ТАКИМИ «ПРОСТИМИ» І «КОНКРЕТНИМИ» ГАСЛАМИ (ДОДАМО ЩЕ: «СМЕРТЬ КОНТРРЕВОЛЮЦІОНЕРАМ!», ТОБТО УКРАЇНЦЯМ) ВДЕРЛИСЯ В КИЇВ БІЛЬШОВИКИ
СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ БУВ ОДНИМ ІЗ ТИХ УКРАЇНСЬКИХ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ, ЯКИЙ РОЗУМІВ, ЯКЕ ЗГУБНЕ ПОЛІТИЧНЕ НАСИЛЬСТВО І ЯК ВАЖКО ЙОГО ЗУПИНИТИ
ЮРІЙ КОЦЮБИНСЬКИЙ НА ВЕРШИНІ КАР’ЄРИ, НА ПОЧАТКУ 1930-х РОКІВ, КОЛИ ВІН ОЧОЛЮВАВ ДЕРЖПЛАН УРСР. ЧИ ЗГАДУВАВ ВІН СТРАШНИЙ 1918-й, ЧИ ПЕРЕДБАЧАВ СВОЮ СКОРУ ЗАГИБЕЛЬ?

Зрада, ренегатство, колабораціонізм мають різноманітні витоки, причини та першоджерела. Іноді це брутально-цинічне прагнення до грошей, прибутку, матеріальних благ за будь-яку ціну; часом це хиже, садистське, прагнення знущатися, катувати, стріляти задля «самоствердження» убогої натури, що не реалізувала себе; незрідка — банальне, звичайнісіньке боягузтво  (служити ворогу, щоб він не вбив тебе). Багато є «поштовхів» до яничарства — так само, як занадто багата, на превеликий жаль, цим ганебним явищем українська історія. Занадто, бо для перемоги необхідно, щоб його не було!

•  А є ще один приклад зрадництва, хтозна, може, найнебезпечніший. Це коли людина, цілком можливо, непересічна, талановита, стає перевертнем «з ідейних міркувань» — бо їй здається, що іще вчора ворожа для багатьох ідеологія якраз і є спроможною забезпечити невмирущі цінності свободи, незалежності й прогресу нації. Небезпека тут полягає в тому, що отакого роду вибір зазвичай робиться щиро, безкорисливо, не в розрахунку на посади, владу, фанфари (принаймні сам ренегат суб’єктивно так пояснює для себе свій вчинок). При цьому, бува, зраджується не лише державність ще нещодавно «своєї» нації, а й святині, дорогі ідеали власних батьків.

Дуже показовий приклад — доля Ю.  Коцюбинського, сина класика української літератури Михайла Михайловича Коцюбинського. Коли для окупаційних більшовицьких військ Антонова-Овсієнка та Муравйова, котрі вдерлися в Україну в січні 1918 року, з політичних та пропагандистських розрахунків знадобився безперечно «український» так званий головнокомандувач їхньої армії (зрозуміло, номінальний, бо рішення приймалися урядом Леніна), причому необхідно було, щоб це був діяч, доволі відомий в Україні (або хоча б з відомим прізвищем),  то вибір припав саме на Юрія Коцюбинського, сина великого батька й представника славетної родини. Якраз його постать вирішено було пред’явити як «доказ» «українського» характеру «робітничо-селянської революції», що вирувала на наших теренах.

l Якраз Юрій Коцюбинський, що номінально обіймав у перші тижні 1918 року посади «в. о. народного секретаря у військових справах» та «народного секретаря внутрішніх справ» маріонеткового радянського уряду в Харкові, а також певний короткий час іменувався навіть «головнокомандувачем військ Української Народної Республіки» (читай: військ її пробільшовицького, проросійського «клона» — підступний маневр!), якраз ця 22-річна молода людина мала «освятити» (не так власним авторитетом, як авторитетом покійного батька: Михайло Михайлович, як відомо, помер у квітні 1913 року) все, що коїли тоді окупанти в Києві та в Україні взагалі. Тобто «освятити» безсудні розстріли прихильників українства (нерідко траплялось — лише за вживання рідної мови); розправи над заможними людьми — лише за те, що вони заможні; варварські артилерійські обстріли Києва; брутальну зневагу до бодай найменшої законності. І він — «освятив»!

Але саме в ті ж жорстокі січневі дні 1918-го, не через роки або десятиліття, знайшлася людина, котра, жорстко розставивши всі крапки над «і», опублікувала відкритий лист до Юрія Коцюбинського, де вголос сказала все, що думали сотні й тисячі совісливих українських інтелігентів про зраду сином свого батька й своєї Вітчизни. Цей лист написав видатний український учений-філолог, політичний і громадський діяч Сергій Олександрович Єфремов; надрукований лист був на початку 1918 року в газеті «Нова Рада». Про долю обох дійових осіб нашого сюжету ми ще розповімо — це теж цікаво; а поки що наведемо текст єфремовського твору.

***

Лист без конверта. До «командуючого українським військом» та «народного секретаря» Ю. Коцюбинського

Пане Коцюбинський!

Серед імен, власники яких нахвалялись обернути Київ — це серце України й красу землі нашої — в руїну, зробити з нього купу гною й грузу і почасти нахвалки свої справдили — одне ім’я спиняє на собі увагу, од одного найбільшим жахом віє. Це ваше, пане Коцюбинський, ім’я. Морально нам байдуже, що робили з Києвом ваші товариші. Але не однаково нам, що серце України в залізних лещатах здушила людина, яка носить прізвище — Коцюбинський.

Пане Коцюбинський! Я знав і любив вашого батька. Я щиро оплакував його дочасну смерть. Я кинув свої квіти на його могилу. Але я не вагаючись кажу: яке щастя, що він помер, як добре, що його очі не бачили й уші не чули, як син Коцюбинського бомбардує красу землі нашої й кладе в домовину молоду українську волю! Доля зглянулась над ним і зробила цю полегкість, хоча кістки його, напевне, перевернулися в могилі над Десною — і Десна принесе ще до старого Дніпра і під зруйнований Київ ті криваві батьківські сльози і прокльони, яких не може не послати ота забута вами й дорога нам могила.

Та це сентиментальність, пане Коцюбинський, і за неї прошу мене вибачити. Не до лиця нашим лютим часам подібні сентименти. Я про інше хочу з вами говорити.

Ви — командуючий українським (?!) військом; я тільки рядовий український письменник. Ви — людина, що в своїх руках держить — чи на довго? — життя і долю мільйонів людей; я один з тих мільйонів, може, один із призначених на страту, якого з вашого наказу можуть щохвилини послати на смерть ваші посіпаки. Ви тільки починаєте свою життєву путь; я, може, її кінчаю. Нас ділить прірва, безодня несходима, яка тільки-но може ділити більшовика од старого соціаліста, що не раз звідав царської тюрми та жандармських скорпіонів. І проте я не заздрю вашій силі й не поміняю її на мою несилу; і проте я не хотів би починати своє життя вашим способом, як не бажаю вам кінчати, може, призначеним мені. Не бажаю, бо це було б полегкістю за нечуване діло, що тяжить на вас, а полегкості — скажу по щирості — вам я зичити не можу. Єсть учинки, пане Коцюбинський, яких нічим ні одкупити, ні спокутувати й за які опрощення не може бути. На вас лежить тавро таких учинків.

БУДИНОК ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ОСОБЛИВО НЕЩАДНО ОБСТРІЛЮВАЛИ В СІЧНІ 1918-го

•  Не буду вам, пане Коцюбинський, нагадувати, що виховано вас, по смерті батька вашого, громадським коштом, що на український гріш, на ту тяжко загорьовану удовину лепту ви, пане Коцюбинський, здобули свої переконання: це теж сентименти, які не лицюють нам тепер, в дні божевілля й жаху. Не говоритиму також і про ваші способи політичної боротьби: про них можна б сперечатися, як і про всякі способи. Але ось не сентименти вже і не такі справи, про які можна сперечатись. Десять день мільйонове місто, місто беззбройних і беззахисних дітей, жінок і мирної людності, конає в смертельному жаху. Десять день смерть літає над головами неповинних людей. Десять день творяться такі жахи — я їх бачив, пане Коцюбинський! — од яких божеволюють люди. Десять день конає українська воля... І ви, син великого батька що любив — і це я знаю — наше місто — ви його не захистили. Коли ваші «вороги», — од яких ви не стидалися, проте, брати допомогу, — щоб не руйнувати міста, вийшли з його, ви входите тріумфатором та завойовником, і, сіючи мізерні брехні про «буржуазність» та «контрреволюційність», чесним ім’ям свого батька покриваєте нечуване злочинство, яке вже зроблено і по сей день робиться — ті гори трупу, що навергано во ім’я рівності й братерства без жодного суду і слідства, ті ріки крові, що течуть вашими, пане Коцюбинський, слідами. Та ви не тільки покриваєте нечуване злочинство — ви робите нові. Ви по-блюзнірському знущаєтесь з усього, що дороге українському народові й що було дороге вашому батькові. Ви українською мовою розповідаєте про свій тріумф. Ви нею ж слебизуєте свої накази воякам...

Навіщо ви це робите?

Коли Юда поцілував свого Великого Навчителя — цей одповів йому самим коротким запитанням: «Чи поцілунком продаєш Сина чоловічого?» Що вам сказати про цей ваш поцілунок? І яким голосом відповідатимете, коли невсипущий сторож людський, совість, запитає вас: «Де брат твій, Авель?» Та найбільші зрадники в історії людськості, Каїн з Юдою, спокутували свій гріх. Один ходив по світу, «стенай і трясийся», другий — «шед удавися». Ви, пане Коцюбинський, цього не зробите. Ви не стогнатимете і не трястиметеся. Ви не повіситесь. Це ж сентиментальність. На це треба того, чого вам бракує органічно. Ви спокійно хліба-солі заживатимете, і коли вам, пане Коцюбинський, нагадають, що на ваших руках кров, — ви, як Щедринів Молчалин, усміхнетесь безтурботно: «Я вымыл-с»... і, сідаючи за стіл, не прийде вам на згадку та сім’я, яку шестипудовий набій усю знищив саме за обідом.

•  Нічого вам не скаже і той шестиліток-хлопчик, що вдарив себе ножем, коли його тата — чуєте, пане Коцюбинський, тата! — одірвали од його, беручи на катівську розправу. Не скажуть і ті ранені, яких з шпиталів брали на розстріл, і тільки тим з них, що самі і йти вже не здолали, — ласкаво кидали: «Ну, ждіть черги»... Ви скажете — то буржуазна кров... Звідки ви знаєте? — спитаю вас. І чи не більше за цих проклятих десять днів пролито крові пролетарської? А втім, для мене це ваги не має, бо і буржуазна кров так само червоніє, як і пролетарська, і так само веселіше їй текти по жилах, ніж по піску Маріїнського парку, і так само п’янить вона людей, що можуть полоскатися у ній. І голі трупи, ограбовані, роздягнені, які снопами розвозили по вулиця,х — вони німо свідчать, що п’яні од горілки й крові люди ні впину, ні межі хижацтва своєму не знають. І коли у вас, що носить прізвище Коцюбинського, знялося рука на Київ, коли ви можете чесним ім’ям великого українського письменника покривати всі заподіяні злочинства, коли ви досі жити можете — то вам вже нічого боятися: можете спокійно спати...

Спіть спокійно. Я знаю, що вашу запанцеровану совість словами не дістати. Але ж і ви знайте, що з насіння, яке посіяли ви в рідну землю, вродить не те, чого ви сподіваєтесь. Не рівність і братерство, а тільки ножі обоюдні, зненависть, кров... До чистої справи і рук чистих треба докладати, а нечисті руки і найчистішу справу загиджують, бруднять, каляють. І хоч у десятьох водах мийте їх — не змити вам ганьби і неслави, якими вкрили ви себе і своє діло. Я знаю — ви тепер цього не годні зрозуміти. Але хоч те ви, може, зрозумієте, що заважає мені, рядовому письменнику, цього листа до вас, «народного секретаря», хоч задля годиться, заради самої ввічливості, підписати -і з звичайною пошаною».

Сергій Єфремов. 28 січня (10 лютого) 1918 року.

***

І декілька слів про подальшу долю наших героїв.

Сергій Єфремов. У 1920-ті роки — віце-президент Всеукраїнської академії наук. Назавжди залишив для історії класичний курс «Історії української літератури», блискучі дослідження творчості Тараса Шевченка, Панаса Мирного, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, інших велетнів нашого слова. Особливе місце в нашій історії та культурі посідає його знаменитий «Щоденник», без прочитання якого неможливо уявити механізм тоталітаризму в Україні. Більшовицька влада нічого йому не забула й не пробачила: заарештований у липні 1929 року, Сергій Єфремов був оголошений на процесі Спілки визволення України (СВУ) головним ідеологом цієї організації. Загинув у сталінських таборах.

Юрій Коцюбинський. У 1920 — 1930-ті роки — на дипломатичній (працював у пост. представництві СРСР в Австрії та Польщі) та господарській роботі (у 1930 — 1934 рр. — заступник голови, згодом — голова Держплану УРСР). Восени 1934 р. його було звинувачено у «прикритті дворушництва контрреволюціонерів-троцькістів». Перебував на засланні в Алма-Аті, потім — у Сибірі, 1936 р. — заарештований вдруге й після важких катувань засуджений до розстрілу 8 березня 1937 р. Військовою колегією Верховного суду СРСР.

•  Отже, кожен обирає своє. Хтось — нести до кінця свій хрест гуманіста і борця за свободу рідного народу, а хтось — служити катом (виправдовуючи це високими словами про «світле майбутнє» і обманюючи народ, зрештою, й себе). Кожен робить вибір. Це, власне, й є життя.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments