Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ – нам байдуже
Василь Стус, український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, представникі культурного руху шістдесятників, Герой України

Славетний командир «запорожців»

Полковник Петро Болбочан: таємниці життя і боротьби українського воєначальника
18 квітня, 2008 - 00:00
ПЕТРО БОЛБОЧАН ПІД ЧАС СЛУЖБИ В РОСІЙСЬКІЙ АРМІЇ

28 червня 1919 року недалеко від залізничної станції Балин, що знаходиться поблизу Кам’янця-Подільського, пролунало кілька пострілів. Вони, вкупі з немилосердними ударами прикладами гвинтівок, поклали край життю Петра Федоровича Болбочана, якому судилося стати однією з найбільш відомих постатей громадянської війни в Україні 1917—1921 рр. Страченому українському воєначальнику було тоді лише 36 років...

Сам Петро Болбочан увійшов до української історії не тільки як яскравий, колоритний військовий діяч, а і як людина, що сприймалася і досі сприймається нашими співвітчизниками вкрай неоднозначно. Ті, хто писав про Болбочана, створили про нього, висловлюючись науковою мовою, дві протилежні концепції. За першою з них, Петро Болбочан був справжнім, чи не ідеальним патріотом української незалежної держави, за другою — хитрим, підступним і прихованим ворогом цієї ж самої держави, політично безпринципною людиною, яка своїми діями допомагала ворогам України. То ким же він був насправді, полковник армій гетьмана Скоропадського і Симона Петлюри — П. Ф. Болбочан? Ми сподіваємось, що в цьому нарисі буде дана хоча б часткова відповідь на це досить непросте запитання.

ЗАМІСТЬ СВЯЩЕНИКА — ЦАРСЬКИЙ ОФІЦЕР

5 жовтня 1883 року у родині священика Федора Болбочана із села Гіджеу в Бесарабії народився син, якого батьки нарікли Петром. Доля хлопчика, здавалося б, була вирішена раз і назавжди. Як і більшість батьків, які хочуть бачити своїх дітей спадкоємцями своєї справи, гіджейський «батюшка» вирішив, що його син Петро теж стане духовною особою...

Спочатку юний Петро Болбочан і справді пішов шляхом свого батька, ставши студентом духовної семінарії у Кишиневі. Проте син Федора Болбочана досить рано усвідомив, що батьківська нива йому не підходить і що його справжнє покликання — професія військового. Через деякий час вчорашній студент-семінарист кидає навчання, вступає до юнкерського училища в Чугуєві, успішно закінчує його і стає офіцером російської царської армії.

У 1914 році, з початком Першої світової війни, у складі 58 Тобольського полку молодий офіцер поїхав на фронт. Командував полком відомий теоретик військової справи П. Ейгель, а сам Петро Болбочан був призначений його ад’ютантом. Бойовими дорогами пройшов капітан царської армії Петро Болбочан через Раву-Руську, Мінськ, переправи на річці Сян... На початку квітня 1917 року ворожа куля влучила Болбочану у груди. Серйозне поранення змусило офіцера провести в госпіталі кілька довгих місяців, а потім тимчасово навіть залишити активне військове життя і стати інтендантом.

Як і більшість молодих старшин-українців, капітан Болбочан повністю прийняв Лютневу революцію, створення Центральної Ради, а особливо — українізацію підрозділів російської армії в Україні. Одна з таких частин, Богданівський полк, що прибув на фронт ще влітку 1917 року, знайшов в особі Петра Болбочана вірного друга і дієздатного опікуна. Користуючись своїм чималим досвідом, що він здобув його на ад’ютантській та інтендантській посадах, Петро Федорович допомагає богданівцям матеріально, зміцнює полк новобранцями. Однак незабаром Болбочан помітив, що українізація Богданівського полку була свого часу здійснена формально, частина його солдатів українській справі явно не співчувала. Болбочан наполіг на реорганізації цього підрозділу, і незабаром з його складу було виділено новий полк, який цього разу складався вже винятково з прибічників Центральної Ради. Він отримав назву 1-го Республіканського піхотного полку, а його командиром було затверджено Петра Болбочана.

ПОЛКОВОДЕЦЬ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Новостворений полк на чолі з Петром Болбочаном входив до складу 5 Гвардійського корпусу. Тим часом настала осінь 1917 року, яка принесла за собою значне загострення загальнополітичної ситуації в Україні. Вже в грудні 1917 року у лавах корпусу відбувся політичний розкол, причому досить значна частина його вояків схилилася на бік більшовиків. Але 1 й Республіканськийполк і сам Болбочан зберігли вірність Центральній Раді, за що відразу ж були піддані суровому випробуванню. Одного дня збільшовизовані частини корпусу зненацька атакували «республіканців», а ворожа артилерія відкрила по них шквальний гарматний вогонь... У жорстокому бою підлеглі Петра Федоровича зазнали поразки, проте Болбочан завдяки умілому командуванню зумів зберегти життя багатьом своїм бійцям. Вони прорвалися до Києва, приєдналися до Сердюцької дивізії й зайняли бойові позиції на Подолі. Час був тривожний. До Києва вже підходили більшовицькі частини на чолі з сумнозвісним радянським воєначальником Муравйовим...

Підлеглим Болбочана, як і іншим захисникам Києва, цього разу теж не судилося стати переможцями. Незабаром почався відхід військ Центральної Ради на захід, замикав відступ полк Петра Болбочана..

Біля села Ігнатівки роз’єднані й дуже втомлені українські частини об’єдналися в один великий підрозділ, який отримав назву Запорізького загону. Незабаром за сприятливих для себе обставин (Центральна Рада уклала тоді військовий союз з Німеччиною і Австро-Угорщиною) загін почав наступ на Схід. У ході кількох боїв «запорожці» перемогли більшовиків, значно поповнили свій склад і незабаром розгорнулися у Запорізьку дивізію, 2-м піхотним полком якої командував Петро Болбочан. 1 березня 1918 року разом з іншими українськими частинами командир 2 го піхотногополку увійшов із своїми вояками до Києва. А вже 2 березня Запорізька дивізія з генералом Натієвим на чолі почала наступ на Полтаву і Харків. І саме тоді, під час цього походу, уперше переконливо розкрився незаперечний військовий талант Болбочана. Долаючи впертий опір більшовиків, болбочанівці захопили Гребінку, Ромадан, Яготин, Мерефу, а 30 березня увійшли до Полтави. А далі відбувся швидкий і переможний наступ Запорізької дивізії на Харків, яким фактично керував вже сам Петро Федорович. 6 квітня 1918 року Харків було звільнено від більшовиків.

Незабаром дивізія розгорнулася у Запорізький корпус, що вже складався з двох окремих дивізій, а командиром 1 їЗапорізької дивізії став Петро Болбочан. Але спочивати на лаврах було тоді ще зарано: більшовики утримували значну частину території України. Комдив Петро Болбочан отримав від командуючого Запорізьким корпусом генерала Натієва черговий наказ — звільнити від комуністів південь України і Крим. У середині квітня 1918 року перша Запорізька дивізія вирушила на Південь, «запорожцям» незабаром вдалося вибити більшовицькі підрозділи з Лозової, Олександрівська і Мелітополя. 21 квітня 1918 року Болбочан і його бійці вже стояли перед «гнилим морем» Сивашем — воротами до Криму...

Прорив на територію півострова командир «запорожців» вирішив здійснити через Сиваський залізничний міст. Щоправда, сам міст міг бути і замінований більшовиками, але Болбочан вирішив ризикнути, і його розрахунок успішно виправдався. Один з передових загонів Запорізької дивізії несподівано для противника переїхав на моторних дрезинах цей міст і кинувся на ворога, червоні загони не витримали атаки і почали відступати. 22 квітня 1918 року Болбочан захопив Джанкой, а вже 25 квітня — Сімферополь і Бахчисарай.

Здавалося б, ще трошки — і український полководець зі своїми солдатами стане хазяїном Криму. Але несподівано виникли ускладнення з іншого боку. Слiдом за дивізією Болбочана до Криму підійшла німецька дивізія генерала фон Коша. Німці вимагають від Болбочана зупинити наступ, а у відповідь на його відмову раптово оточують українські війська з усіх боків. Генерал фон Кош ультимативно зажадав від Болбочана роззброєння Запорізької дивізії та її якнайшвидкішого виходу з Криму. Смисл дій німецьких окупантів був досить ясний — вони хотіли, щоб дуже важливий в стратегічному плані Кримський півострів належав їм, а не українцям. Однак Болбочан рішуче відкинув ультиматум кайзерівців і наказав своїм воїнам готуватися до бою — на цей раз вже з новим противником.

Цей бій, проте, так і не відбувся. Трохи поміркувавши, командир дивізії зрозумів: очевидна чисельна і технічна перевага — за німцями, український Крим він все одно не утримає, але при цьому покладе своїх бійців у жорстокій битві усіх до одного. Болбочан приймає ультиматум німців, а ті, у свою чергу, погоджуються на почесний вихід «запорожців» з Криму (з розгорнутими знаменами і зі зброєю в руках). В один із останніх днів квітня комдив Петро Болбочан і його солдати залишили Крим. У часі ця подія збіглася з іншою і до того ж досить важливою — 29 квітня 1918 року при німецькій підтримці генерал Павло Скоропадський скинув Центральну раду і став гетьманом України.

СЛУГА І ПРОТИВНИК ГЕТЬМАНА СКОРОПАДСЬКОГО

1-ша Запорізька дивізія Болбочана спочатку була дислокована в районі Мелітополя, а пізніше — в Олександрівську. Між іншим, під час перебування у цьому місті трапилась подія, що досить яскраво характеризує Петра Болбочана як патріота української землі. За його пропозицією Запорізька дивізія відвідала острів Хортицю, з якої, як відомо, почалася овіяна легендами історія Запорізької Січі. Залишаючи славетний острів, Болбочан наказав своїм бійцям поставити тут великий хрест — пам’ятник, що символізував би щиру повагу нових запорожців до своїх героїчних предків.

Як же поставився Петро Федорович до гетьманського перевороту, що назавжди поклав край уряду Центральної Ради? Поза усяким сумнівом, — негативно, на що у командира «запорожців» були вагомі причини. Слід враховувати, що на той момент Болбочан вже був членом партії українських соціалістів-самостійників, яка, відбиваючи, перш за все, інтереси «міцних» селян, з одного боку, відкидала різні соціалістичні «крайнощі», а з іншого, негативно поставилась до реставрації гетьманським урядом великого поміщицького землеволодіння. Але не менший протест у Болбочана викликало тоді й посилення в Україні різних «правих» російських сил — прибічників відбудови «єдиної та неподільної Росії». Петро Федорович вирішив поставити на іншу людину — австро-угорського ерцгерцога Вільгельма Габсбурга, більш відомого в нашій історії під іменем Василя Вишиваного, якого певні кола Австро-Угорщини і України висували як альтернативного Скоропадському гетьмана. Переконаний, що у ролі гетьмана Вишиваний буде набагато краще, ніж Скоропадський, діяти в інтересах України, комдив одного разу запропонував Вільгельму Габсбургу свої війська для захоплення влади... Проте сам Василь Вишиваний, будучи аж ніяк не проти обійняти гетьманську посаду, одночасно рішуче відкинув військовий і насильницький шлях реалізації своєї мети. Для самого ж Болбочана ця історія ледь не мала фатальні наслідки. Одного дня Україну облетіла сенсаційна новина: командир Запорізької дивізії Петро Болбочан підняв повстання проти Скоропадського, захопив Олександрівськ і проголосив себе новим гетьманом України...

Сильно побоюючись, що цим наклепам можуть серйозно повірити в Києві, Болбочан сів на потяг і помчав до столиці. На щастя, гетьманські урядовці йому повірили. Але незабаром трапився новий «сюрприз». Одного дня Запорізька дивізія була несподівано атакована... союзниками-австрійцями. На щастя, кров «запорожців» тоді не пролилася. Пізніше з’ясувалося, що хтось «помилково» прийняв підрозділ Болбочана за великий більшовицький загін...

Немає жодних сумніві, що то все були провокації. І організовували їх ті, хто аж ніяк не був зацікавлений у зміцненні влади Павла Скоропадського. А за цим могли в принципі стояти різні політичні сили — і противники українського гетьмана лiворуч (скажімо, більшовики і ліві есери) і противники українського гетьмана праворуч (наприклад, російські монархісти), і навіть самі німці. Запорізька дивізія була чи не найкращим підрозділом гетьманської армії, а саме таких загонів і боялися іноземні окупанти, бо вони одного дня могли викинути їх геть.

Влітку 1918 року Запорізька дивізія Петра Болбочана перебувала на Харківщині і Чернігівщині, ведучи постійні важкі бої з більшовицькими військами, що явно прощупували гетьманський режим на міцність. Треба сказати, що у цьому плані болбочанівці проявили себе досить добре. Але... Одного дня у район дислокації «запорожців» прибув гетьманський військовий міністр Рогоза, який оголосив Запорізьку дивізією... розформованою. Проте й зараз комдив зумів відбити чергову атаку на свій підрозділ, і військовий міністр повернувся до Києва, переконаний Болбочаном у тому, що ця дивізія — надійна збройна опора Української Держави. Більше вороги не зачіпали ані «запорожців», ані їхнього командира, добре зрозумівши, що вони їм — не по зубах. 5 листопада 1918 року Петро Болбочан отримав високе звання полковника гетьманських збройних сил.

Але військове підвищення Болбочана у часі майже співпало з різкою активізацією боротьби проти гетьманської влади. В середині листопада утворилася Директорія, яка проголосила початок всеукраїнського повстання проти «поміщицького режиму». Низка гетьманських воєначальників переходять на бік повсталих. А що ж полковник Болбочан? Відомо, що сам Петро Федорович займав тоді своєрідну політичну позицію, яка суттєво відрізнялась від поглядів Симона Петлюри, Володимира Винниченка та інших діячів революційної Директорії. Якщо вони вважали головним ворогом України «реакційний» гетьманський режим, то для самого Болбочана головними ворогами були не гетьман і його міністри, а чисельні й впливові білогвардійські елементи — переконані вороги української незалежності. Саме проти них, вважав Петро Федорович, і треба було підняти збройне повстання. І одного дня Болбочан особисто з’явився до Павла Скоропадського з досить оригінальною пропозицією — помиритись з лівою українською опозицією і... очолити всенародне повстання проти чисельних і вкрай небезпечних прибічників «єдиної-неділимої». Але українська історія пішла тоді не за схемами Болбочана. Навпаки, сам гетьман, як відомо, уклав тоді офіційний союз з білогвардійцями проти повсталих, що, однак, не врятувало Українську Державу від загибелі, і 14 грудня 1918 року підрозділи Директорії увійшли до Києва. Приблизно тоді ж до Полтави і Харкова вступили частини Запорозького корпусу, командир якого, полковник Петро Болбочан, теж перейшов на бік антигетьманської революції...

Початок. Закінчення читайте в наступному
випуску сторінки «Україна Incognita»

Володимир ГОРАК, кандидат історичних наук
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments