Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

«Сповіді» Львівського «Арсеналу» напередодні всесвітнього потопу

24 липня, 1998 - 00:00

«У 1519 році на місто Сокаль (Львівщина) несподівано
напали татари. Жителі міста та загін лицарів героїчно оборонялись. У 1954
році під час будівництва моста було знайдено скелети лицаря і коня та зброю»
(напис у вітрині).

Піднімаю голову: під склом — позеленіла кольчуга й довгий меч з воронованої
сталі — 435 років, проведених під водою, майже не далися йому взнаки. Крізь
вузьке середньовічне віконце долинає гуркіт трамваїв і нагадує, що я, власне,
не під Сокалем, і не у підхмар'ї, а у Львівському історичному музеї «Арсенал»,
куди зайшла зовсім випадково — подивитися на колекцію зброї. Як пізніше
виявилось — колекцію унікальну, єдину в Україні.

— Цікавитеся зброєю, дівчино? — збоку несміливо озвався міліціонер.

— Дуже! — по-дитячому щиро вихопилось у відповідь (мушу визнати — у
дитинстві я гонорово тягала на боці пластмасову шпагу). «Буде залицятися»,
— через мить майнуло в голові. Проте цей «кадр» з малиновими погонами (його,
до речі, звали Сергієм) провів мене довгими рядами вітрин, узявши, на моє
прохання, на себе роль гіда.

— Отут ви можете побачити мечі «у півтори руки». Піднімали їх двома
руками, ну, а рубали вже одною — звідси й назва. Ось на цьому красеневі
напис: «Мене зроблено у Мюнхені», а хрест на голівці другого «півтораручника»
— знак Тевтонського ордену. Він з XIV століття. А це вже зброя селян: ціпи
(до речі, з такими у XVII столітті патрулювала львівська варта) та моргенштерни.
Не дивуйтесь, це — зброя повсталих німецьких селян (XVI століття) і перекладається
її назва як «вранішня зірка». Тут довгі гуцульські пістолети, а це — маленькі.
Мельник їх називає дамськими, мовляв, коханців добре стріляти. («Який ще
Мельник?» — подумалось.) Африканська зброя: ножички, списи та щити. Зрозуміло,
чому їх так легко завоювали? Японська: шкіряні лати, крива шабля. Тут іранські,
турецькі, індійські шаблі та кинджали. А оцей — для садиста: із гаком на
кінці, щоб розривати рану. Мельник каже, що такими користувались жінки,
аби завдати болю суперниці. («Та що ж це за Мельник?»).

Як з'ясувалось, Борис Васильович Мельник — суворий володар скарбів у
Фондах зброї, творець найповнішого музею-арсеналу в Україні. Арсенал (1555
рік) був не тільки місцем збереження зброї. Він також був одним з вузлів
оборони Львова і входив до загальної системи фортифікації. У наріжних частинах
його тоді розташувались дві вежі. ...І от, розумієте, за даними міських
документів, у вежі жив кат разом із родиною та помічниками. Там же проводились
допити. Десь 1615 року кат пересварився з єврейською громадою, і його виселили
з вежі, дали інший «офіс». А вежу негайно орендували євреї. ...У 1768—70
роках у підвальному приміщенні (цоколі) арсеналу тримали гайдамаків. Їх,
чотирьохсот, узяли у полон і привезли на страту до Львова. Покарали на
Гицлівській горі, або Горі Страт, тут, у Львові, поблизу Краківського ринку.
Коли сюди прийшли австрійці, з арсеналу ледь не зробили в'язницю. Потім
передумали. Влаштували її в іншому місці, а тут весь час були склади. За
радянських часів — теж. А 1975 року ми умовили обком партії зробити в ньому
музей. 1981 року урочисто відкрили його.

У наших фондах зберігається близько чотирьох тисяч експонатів. Фонди
складаються з трьох колекцій: Яна III, Любомирських та Болеслава Ожеховича,
а також з приватних надходжень. Якщо брати в цілому, — оповідає пан Мельник,
— наш музей в Україні — другий після Київського історичного. Але кияни
нас перевершують тільки завдяки відділу археології. Щодо колекції зброї
— вона тримає першість в Україні.

Завідувачка зброєю — жінка. Лілія Давидівна Бреннер на час мого візиту
була зайнята аж ніяк не романтичним ділом. Річ у тім, що вже другий тиждень
Львів заливали дощі, а дерев'яний дах у «єдиному в Україні музеї зброї»
протікає немилосердно. Відра не допомагають. «Бачите, що робиться? — висловила
жаль Лілія Давидівна. — Рятунку немає! І підлогу потрібно принаймні пофарбувати.
Спонсори? Зверталась, аякже. ...Банки відмовляють, «Кока-Кола» — теж. Шукаємо,
звичайно, панів меценатів. Це ж знущання з історії...»

Так, пані завідувачко. Проте, може, втішить вас думка, що ваш музей
не сам наближається до всесвітнього потопу, а разом із багатьма подібними
пам'ятками по всій Україні. Вони теж перебувають під «опікою» держави.

Аліна СЕМЕРЯКОВА
Газета: 
Рубрика: